— Найголовніший улов дня! — вигукнув він, охоплений почуттям полегшення. — А тепер — хутко вниз!
— А як же якір? — спитала Кетрін.
— Та Бог з ним, тепер нам уже не втекти від шторму. Нині нам доведеться його перечікувати.
Але перед тим як спуститися в пасажирську каюту, Джейк виконав одну дуже важливу роботу — взяв риф головного вітрила. При його площі, зменшеній більш аніж наполовину, вітри не зможуть перекинути яхту. Принаймні, Джейк сподівався, що цього не станеться.
Одначе з хвилями була зовсім інша історія. Тут протиставити лютій силі моря було нічого, окрім, хіба що, схрещених пальців.
— А тепер — мерщій униз! — прокричав Джейк. — Ставайте ззаду мене й хапайте мене та одне одного за талію!
Кетрін і Марк слухняно кивнули, не заперечуючи й не ставлячи зайвих запитань.
Отак і попрямували вони втрьох до пасажирської каюти, немов якась некваплива змія, котра, до того ж, хильнула чарчину. Втім, усе вийшло добре. Опинившись у безпеці на сходинках, вони відстібнули свої ремені.
— Чому ви затрималися? — спитав Ерні тієї ж миті, коли вони спустилися в камбуз. Він був блідий як привид і страшенно переляканий. Але, мабуть, не настільки, щоб утратити добрий розум і вибратися на палубу.
— Нам почулося, наче хтось кричав, — додав він.
Джейк не втримався і дав волю своєму чорному гумору.
— То твоєму братусеві схотілося трохи поплавати.
— Дуже смішно, — прокоментував Марк, знімаючи рятувальний жилет, але навіть він не зміг стримати легкої посмішки.
— Е, ні, — сказав йому Джейк, — не скидай жилета навіть тут, у каюті. — Він поглянув на Керрі та Ерні. — І ви обоє теж одягніть свої. І негайно, дітлахи.
— А ми що, потонемо, дядьку Джейк? — спитав Ерні тремтливим від дитячого страху голосом.
— Зовсім ні, мій юний герою. Нічого з нами не станеться. Просто пригодницька частина нашої подорожі в стилі Індіани Джонса закінчується.
Однак у глибині душі Джейка мучили сумніви. Так, «Родина Данів» була великою та міцною яхтою, але їй іще не випадало пройти справжньої перевірки штормом.
А цей шторм, за всіма ознаками, мав стати перевіркою з-поміж перевірок, справжнім випробуванням на виживання. Саме через це Джейк і збирався скористатися радіо. Він хотів установити зв'язок з Береговою охороною і дати їм свої координати. Звісно, ані Берегова охорона, ні навіть ВМС нічим не могли зарадити їм у цей конкретний момент. Родина Данів мала розраховувати лише на власні сили.
— Термінове повідомлення, термінове повідомлення, термінове повідомлення, — почав Джейк у мікрофон. — Це вітрильник «Родина Данів».
Поки він чекав на відповідь, Марк спитав його, чи, бува, немає де додаткових ковдр. Він і досі тремтів і трохи аж посинів, ставши при цьому схожим на льодяник на паличці.
Джейк показав на ящик, що висів над лавкою в камбузі, і цієї миті радіо затріщало електростатикою. Берегова охорона вийшла на зв'язок.
«Слухаю вас, «Родина Данів», ми записуємо», — почувся голос.
Та тільки Джейк його не почув. Уся його увага була прикута до Кетрін. Вона якраз скінчила перев'язувати бинтами свої руки, а тепер допомагала Маркові знайти ковдру. І відкрила не той ящик, що треба. У ньому містилися балони для підводного плавання. Чи перевірили Ерні та Керрі їхнє кріплення?
Саме в цей момент іще одна велика хвиля гепнула в яхту, і вона різко й круто накренилася. У Джейковій голові промайнуло видіння важких металевих балонів, що свистять у повітрі.
— Ні, Кетрін! Зупинися! — відчайдушно заволав він.
Але було вже запізно. Дверцята ящика розчинилися, і з нього вилетіли два балони. Один пролетів у якихось двох дюймах від голови Ерні.
Одначе другий влучив точно в ціль і розніс її на друзки.
SOS! SOS! На допомогу!
Радіо замовкло.
Пітер Карлайл підійшов до лави присяжних настільки скромно, наскільки дозволяли йому зшитий на замовлення костюм від Бріоні за шість тисяч доларів та десь трьохсотдоларова краватка «Гермес».
«Ви знаєте, що таке хороший початок судового процесу? — відразу ж спитав він майбутніх присяжних. Поки вони отетеріло витріщалися на нього, на обличчі Пітера розпливлася широка заразлива посмішка. — Це коли авто
з адвокатами, що їдуть на суд, злітає з дороги в провалля — ось що таке хороший початок!»
Усі засміялися, навіть старий бурчало, що сидів із краю першого ряду. Він виглядав так, наче залюбки пішов би до дантиста зуби пломбувати, аби тільки не бути присяжним на суді.
Пітер вів далі: «А чули про адвоката, що розбив собі носа? Через те, що машина швидкої допомоги, за якою він гнався, раптом різко загальмувала».
Ще гучніший сміх наповнив застояну атмосферу, мабуть, найстарішої та найбільшої зали судових засідань на сотій Сентер-стрит, більше відомої під назвою Мангеттенський кримінальний суд.
Звісно, цей акт самоприниження, здійснений Пітером, був просто професійним трюком — і не більше того. Він називав його «зигзагом Карлайла». Присяжні гадають, що ти підеш в одному напрямку, а ти їх збиваєш із пантелику, вдаючи, ніби йдеш зовсім у іншому. І таким чином навіть змінюєш їхнє ставлення до себе.
Пітер мав репутацію — засвідчену численними газетними статтями та телерепортажами — безжального й жорстокого адвоката захисту, здатного навіть злобного Атілу, ватажка завойовників-гунів, представити таким собі безневинним плюшевим ведмедиком. Але якщо Пітерові вдавалося на самому початку зруйнувати цю славу і продемонструвати присяжним, що насправді він зовсім не такий, як вони про нього думають, то тоді його можливості змінювати їхню думку в потрібному напрямку ставали воістину безмежними.
І щонайперше це стосувалося думки майбутніх присяжних про винуватість чи невинуватість його клієнта.
А нинішній його клієнт, а радше клієнтка, була жінкою потрясної вроди. Кендіс Кінкейд, відому світську тусовщицю та колишню редакторку розділу моди журналу «Воґ», звинувачували у замаху на вбивство свого чоловіка, магната Артура Кінкейда, що торгував нерухомістю. Відкинувши звичайні методи вбивства, як-то пістоль, ніж, кілер або отрута, підсипана, скажімо, в яєчню, Кендіс зупинила свій вибір на «Мерседесі SL Родстер» вартістю сто сорок тисяч доларів.
Втім, в усіх інтерв'ю вона присягалася, що насправді зовсім не збиралася чавити машиною свого чоловіка. Просто хотіла трохи полякати його, щоб підняти йому тонус. Це мав бути просто злий жарт і все. Та от біда — переплутала педаль гальм із педаллю газу! Треба ж такому статися! Як казав Джоні Карсон у своїх нічних телепередачах, «це просто був безглуздий трагічний випадок».
Перед вступним словом Пітер хотів розвеселити кандидатів у присяжні ще одним адвокатським жартом, але представник супротивної сторони, якийсь, здогадно, початківець, але перспективний обвинувач, чиї окуляри в тонкій срібній оправі та цементно-сірий костюм-трійка надавали йому провінційного вигляду, підвівся зі свого стільця і висловив протест.
— Ваша честь! Це зала судових засідань чи «Камеді клаб»? — спитав він, картинно здіймаючи руки догори.
Пітер доклав зусиль, щоб не посміхнутися. Господи, який же він молодий та зелений! Зеленіший навіть за новачка, що вперше вийшов пограти у гольф.
Досвідченіші правники ніколи не клюють на таку наживку. А просто дають Пітерові самому закінчити свою комедійну програму. Зробити інакше означало б викликати роздратування майбутніх членів суду присяжних. їх же просто трохи порозважали після кількох украй занудливих годин! І тепер обвинувач, який позбавив майбутніх присяжних можливості безневинно посміятися, ризикував виглядати в їхніх очах як замшілий консерватор, або навіть гірше — як потенційний невдаха.
Тому цілком природно, що кілька членів суду невдоволено зиркнули на цього йолопа в непоказному сірому костюмі.
Пітер швидко втрутився, позбавивши суддю необхідності виносити рішення стосовно протесту.
— Даруйте, ваша честь. Я вибачаюся також перед обвинувачем за свою легковажність. Мені просто здалося, що ці люди знудилися, довго чекаючи, і тому мають право трохи посміятися. Дійсно, час братися до роботи.
З цими словами Пітер звернув свою увагу на першу кандидатку в присяжні — молоду японку у квітчастій сукні та кросівках. Помітивши його погляд, вона випрямилася у своєму кріслі й розправила плечі.
Та не встиг Пітер спитати її ім'я, як його знову перервали. Цього разу Анжеліка, його гватемальська хатня служниця.
Гм, дивно… Що вона робить тут, у залі засідань?
Почувши її писклявий голос, він уважно глянув на неї.
— Вибачте, вибачте, — повторювала вона. — Я маю екстрене повідомлення для містера Карлайла.
