— Марку, мені потрібна твоя допомога! Мерщій сюди!
Марк блискавично рвонув уперед. Надто швидко, щоб Кетрін устигла зреагувати. Проте все одно вона навряд чи змогла б його зупинити. Так, на його обличчі відбився страх. Але не тільки. Попри страх обличчя її сина випромінювало рішучість. Досі він знав і шукав лишень одну розвагу в своєму житті — наркотики. А тепер для нього новою розвагою, новим відчуттям став оцей шторм. І хоч яким переляканим був Марк, коли він, петляючи, біг до Джейка на ніс човна, котрий несамовито тріпала буря, якась частина його єства явно мала величезне задоволення від усієї цієї пригоди.
Принаймні, перші п'ять кроків. А з шостим прийшла ВОНА.
Це була найбільша хвиля відтоді, як почався шторм. Вона хутко неслася прямісінько на «Родину Данів», погрозливо вигнувши білий пінистий бурун, і видно було, що їм ніяк не вдасться її уникнути. Упавши на яхту на висоті гіка, вона повністю проковтнула Марка.
Коли він щез із-перед очей, Кетрін мимоволі випустила з рук штурвал. То був природній імпульс, але наслідки його стали вкрай небезпечними, у чому Кетрін змогла пересвідчитися негайно.
Човен різко кинуло вліво, і вона знову розпласталася на палубі. Коли ж Кетрін, погойдуючись, заледве зіп'ялася на ноги, Марка й досі не було видно. Він випав за борт! Вона в цьому майже не сумнівалася.
— Джейку! — розпачливо закричала вона. — Марка змило!
Але їй ніхто не відповів. Джейка теж ніде не було видно. Вочевидь, гігантська хвиля і його змила за поруччя.
Кетрін не знала, що їй тепер робити. Вона розгубилася. Та і хто б не розгубився? Раптом вона почула якийсь булькаючий зойк, що долинув з океану.
Марк!
Голос пролунав за якихось двадцять футів від неї, але тут у човен гупнула ще одна хвиля, і в свідомості Кетрін ці двадцять футів перетворилися на цілу милю, не менше. Вона не те що Марка не могла дістатися, вона на ногах ледь-ледь трималася.
Ставши навколішки, Кетрін почала повзти. Бо інакше рухатися було неможливо.
— Я йду! — щосили заволала вона.
Хапаючись за все, за що тільки можна було вхопитися на палубі, Кетрін примудрилася просуватися вперед досить швидко. Нарешті вона добралася до краю і визирнула за борт.
О господи, он він де!
Прикріплений до човна ременем безпеки, Марк гойдався і підплигував серед гігантських хвиль як поплавок, відчайдушно намагаючись хоч якось утриматися на плаву. Навіть рятувальний жилет мало допомагав, бо сила хвиль здавалася непереборною. Він виринав, але його знову і знову затягувало під воду.
— Марку, тримайся! — гукнула Кетрін. — Ми витягнемо тебе.
Але ж як? Вона знала, що Марк жодним чином не зможе видертися на човен самотужки. їй самій доведеться зробити це за нього. Але як? І куди подівся Джейк?
Ухопившись обіруч за линву, Кетрін відчайдушно потягнула її на себе, напружуючи кожну часточку своїх м'язів. Однак линва піддалася лише на якихось два-три фути.
І чим дужче вона старалася, тим більше їй здавалося, що її м'язи ось-ось відірвуться від кісток. То була даремна спроба. Самій їй не впоратися. їй потрібна була допомога.
Мені гаплик, подумав Джейк, виснучи над краєм борту. Мені хана.
Коли хвиля перекинула його через поруччя, він примудрився вчепитися за край однією рукою. Навіть не всією рукою, а чотирма пальцями, та й ті от-от зісковзнуть.
Пасок безпеки міг би скрізь його врятувати — і на лівому борті, і на правому, і на кормі… Але не на носі яхти. І не в такий шторм. Човен кидало як тріску, і цей пасок безпеки запросто міг перетворитися на ремінь смерті. Його потягне донизу тієї самої миті, коли він упаде у воду. А потім ще й корпусом відутюжить і розчавить.
От якби йому вхопитися ще й другою рукою…
Але він не міг. Причина була проста: він не мав опори. Обшивка борту була надто слизькою, щоб зачепитися за неї ногами, а інакше Джейк ніяк не міг підтягнутися угору.
— Марку! Кетрін! — крикнув він, але даремно. Де ж вони? Невже випали за борт? Чи не помітили, що він зник?
Він кричав і кричав, кличучи їх, аж поки йому не заболіло горло. Гучніше Джейк кричати ніяк не міг і боявся, що через гуркіт хвиль та грому його можуть узагалі не почути. Чорт забирай, та він сам себе майже не чув!
Аж раптом пролунав якийсь звук, пролунав як злий грубий жарт, і чути його було досить добре. Вітер навіжено хльостав Джейка по щоках бризками води та злісно завивав у його вухах, і почувся йому знову сміх брата його, Стюарта.
— Заткнися! — безсило заволав на нього Джейк. — Знаю, що винуватий перед тобою! Саме тому я і подався в цю подорож… Щоб знову зліпити докупи твою родину.
Ще одна хвиля гепнула йому в спину і повернула Джейка до тями. Він відчув, як його пальці й далі зісковзують із краєчка борту. Гострий біль вогнем пропікав його руку. Божевільна ситуація, еге ж? Сам у холодній воді, а рука палає вогнем.
І раптом йому випав шанс порятунку. Радше не випав, а наче з неба впав.
На якусь нетривалу мить між хвилями, що гупали в борт човна, утворилася прогалина. Прогалина, на яку він чекав.
Зісковзнувши з вершечка хвилі, яхта несподівано клюнула носом і занурилася ним у воду разом із Джейком.
Якщо йому вдасться протриматися ще трохи, то, можливо, сер Ісак Ньютон допоможе йому — персонально. Бо на кожну дію є рівна і протилежна протидія.
Чорт забирай, спрацювало!
Вискочивши з води як праща, човен своїм рухом забезпечив Джейкові таке необхідне йому прискорення. Правильно розрахувавши час, він якомога вище викинув угору другу руку — і таки зачепився за край борту. Ледь-ледь, але зачепився.
Тепер у нього була опора. Зібравши останні сили, Джейк підтягнувся і нарешті виволік своє тіло на палубу.
Він у безпеці! Він урятувався!
Але побачивши, як Кетрін ризиковано схилилася над лівим бортом, Джейк відразу ж збагнув: тепер треба рятувати Марка.
Джейк став пробиратися палубою, ризикуючи з кожним своїм хитким та непевним кроком утратити рівновагу та знову вилетіти за борт.
Коли він нагнувся під гік, іще одна потужна хвиля все ж таки збила його з ніг і ледь не змила з палуби, але останньої миті він ухопився за кріпильну планку й повиснув на ній, скриплячі від напруження зубами і до крові кусаючи губи. Розпластавшись на животі, Джейк кинув погляд на Кетрін, яка відчайдушно намагалася витягти Марка з води. Линва погано піддавалася, але вона все тягнула її. її тендітне тіло зігнулося так, що жінка стала схожою на горбунку. То вже не була колишня Кет, еге ж? Усі члени родини Данів ставали впертими бійцями.
«Господи! — подумав Джейк. — Та невже ж я такий виснажений, що нічим не зможу їй допомогти?» Невже їм удвох не вдасться витягти Марка?
— Я йду на допомогу! — заволав він. — Тримайся, Кетрін!
Підвівшись із палуби, Джейк подолав останні десять футів, що їх розділяли. Хутко вхопивши линву, що тримала Марка, він визирнув за борт і побачив, як хлопець ледь не захлинувся через величезну хвилю, що на нього накотилася. Голова його заледве виднілася над поверхнею води.
— Благаю, Джейку, допоможи, — тільки й змогла сказати йому Кетрін.
Він глянув на її руки і побачив, що з долонь крапає кров. Линва буквально пошматувала їх, але Кетрін і не збиралася відпускати її.
Він теж не збирався її відпускати. І став тягти з останніх сил. Повільно, дюйм за дюймом линва почала піддаватися.
Але цього було замало, цього і близько не вистачало, щоб витягти Марка з води. Джейк озирнувся, видивляючись на палубі щось підходяще, але крізь пелену дощу його поле зору являло собою одну велику розмиту пляму. Раптом він побачив те, що могло б допомогти.
— Лебідка! — вигукнув він. — Електрична лебідка!
Та от тільки була вона надто від нього далеко. Втім, спробувати можна…
І Джейк кинувся до стерна. Щоб не впасти, він тримався за поруччя. Коли він повернувся до Кетрін, то в руках у нього був моток грубої мотузки. Швидко прив'язавши її ковзним вузлом до Маркового ременя, він посунув вузол на максимально можливу відстань від борту.
А потім звернувся до Кетрін, міцно взявши її за руку:
— Коли я змотуватиму мотузку лебідкою, пересовуй вузол до Марка. Увесь час пересовуй.
Кетрін кивнула, і Джейк увімкнув лебідку.
Лебідка пищала. Лебідка стогнала. Лебідка погрожувала зламатися, не витримавши вантажу.
Проте не зламалася. Повільно, але впевнено стала вона витягувати Марка з буремного океану. І нарешті він опинився на палубі. Змерзлий та тремтячий. Але живий. І схожий на того малого хлопця, яким він колись був.
Кетрін обняла його так само міцно, як щойно тримала линву. Вона ніяк не хотіла відпускати свого хлопчика, і у Джейкових очах закрутилися сльози.
