Так уривається собаче життя десь серед поля, коли дзигарi на ближнiй вежi вибивають сьому i щасливiшi собаки саме лаштуються смачно повечеряти.
Прадiдусь заплескав у долонi.
-- Чудово, Хлопчачок! -- вигукнув вiн. -- Ти показав, що навiть нужденний собака iнодi знаходить у собi дещицю героїзму. Або тiльки вiн хоч раз дихнув повiтрям волi, тодi вiн напружить усю силу, щоб порвати свiй ланцюг... А ти помiтив, Хлопчачок, що ми сьогоднi тiльки й говоримо що про тиранiв та тих бiдолах, яким доводиться боронити своє життя?
-- Помiтив, прадiдусю. Якось воно так само виходить. I тодi, чотири роки тому, коли ми говорили про мову, в нас теж була щодня певна тема. Й тепер так. Узавтра ми складатимемо вiршi та оповiдки про пам'ятники.
-- Авжеж, -- сказав Великий Хлопчак. -- Справдi, ми й на завтра вже маємо тему. Певне...
Прадiдусь не доказав, бо до нас несподiвано завiтав гiсть. Вiн уже стояв у дверях кiмнатчини. Це був мiй долiшнiй дiдусь, той, що в нього кучерявий чорний чуб.
-- Я не заважатиму?.. -- спитав вiн.
-- Такий рiдкiсний гiсть, як ти, Якобе, нiколи не може заважати, -- всмiхаючись, вiдповiв прадiдусь.
-- Та ви ж начебто вiршуєте, Хлопчаки... Я спокiйнiсiнько можу собi пiти наниз, а за годину знов прийду. Жiнки там балакають про рiздвянi подарунки. Може, i я щось їм пiдкажу.
-- Ми вже досить добре обмiркували нашу тему й досхочу навiршувались, Якобе, -- сказав прадiдусь.
Ми з прадiдусем в один голос запевнили, що вiн нiтрохи нам не заважатиме, нехай, мовляв, заходить. Усi його побоювання зовсiм безпiдставнi.
-- Яку тему, Хлопче? -- спитав долiшнiй дiдусь.
-- Великi й малi цього свiту, хазяї i наймити, тирани й пiдданцi.
-- Як шкода, що я не встиг послухати, -- з жалем сказав долiшнiй дiдусь.
-- Е-ге ж... -- Старий Хлопчак замислено їздив туди-сюди у своєму крiслi. -- Е-ге ж, Якобе, одна рiч на сьогоднiшню Тему в мене ще лишилася. Це байка. Я її придумав колись, кiлька рокiв тому. Можу тобi розказати.
-- То розкажи, Хлопче, -- сказав долiшнiй дiдусь, -- ти ж знаєш, що я й сам подеколи вiршую, хоч поет iз мене невеликий.
Цей мудрий натяк на прадiдусiв поетичний хист пiдохотив Старого Хлопчака. Вiн трохи помовчав, пригадуючи байку, а тодi прочитав її нам:
Ведмiдь i мурашки
Старенький ведмiдь-горопаха
Надумав довести мурахам,
Яка-то вiн сила, ведмiдь!
Отак i набрався охоти
На хату тiєї дрiбноти
Залiзти i сiсти й сидiть.
А сiв -- то хутенько схопився,
Зачухався i закрутився,
Ревiв i качавсь по землi.
Уперше побачив вiн: мужнi,
Невтомнi, вiдважнi i дружнi, -
То й сильнi мурахи малi.
Пролежав бурмило чимало -
Все тiло горiло-палало
(Така навiсна мурашня!).
Весь скусаний, зчуханий, здертий,
Утiк, мов од лютої смертi,
I всiм тепер каже щодня:
Малих зневажати не важко
("Гей ти там, нiкчемна мурашко!"),
Але начувайся, тремти! -
Як рушить малеча до бою -
Вся разом -- до бою з тобою, -
Свiт за очi бiгтимеш ти!
Коли байка скiнчилася, долiшнiй дiдусь сказав:
-- Знаєш, Хлопче, усi ви, поети, завжди вигадуєте всiлякi розумнi й гарнi речi, в яких щоразу перемагає справедливiсть. А як воно буває насправдi, в життi, з тими ж таки маленькими людьми? Зi скривдженими i зневаженими? Чи завжди вони тримаються гурту? Чи не квапляться декотрi з них пiдлеститись до великих цього свiту, аби мати бiльше хлiба, грошей чи там пенсiї, нiж у сусiда? Чи дуже мiцна мiж ними єднiсть, Хлопче?
-- Правду кажеш, Якобе, -- зiтхнувши, мовив прадiдусь. -- I таке бувало, що маленькi люди столiттями не боронилися проти сваволi великих. Але тим часом з'явилися герої нового типу: це високоосвiченi люди, що присвятили свiй хист i знання справi захисту маленьких людей.
Долiшнiй дiдусь засмiявся й сказав:
-- Кепсько те, що ви, поети, шукаєте пiдтвердження своїх фантазiй у реальному життi.
-- Поети, -- засмiявся й прадiдусь, -- умiють передчувати долю людства. Вони розпiзнають героїв завтрашнього дня!
На жаль, розмову довелося урвати, бо нас покликали наниз вечеряти. На наш подив, цього разу на вечерю зiбралася вся наша родина: мої мати, батько, брати й сестри, долiшня бабуся й долiшнiй дiдусь, горiшня бабуся, прадiдусь i я.
Причину таких дружних вiдвiдин ми, Хлопчаки, вiдкрили для себе аж тодi, коли побачили, що по всiй вiтальнi стоять квiти й лежать загорненi подарунки. I ми враз згадали, що в горiшньої ж бабусi перед самим рiздвом день народження! Нам нiхто нiчого не сказав, бо всi думали, що ми вже давно привiтали iменинницю. Тодi нам стало соромно, що ми, поети, такi неуважнi, ми подались пiд слушну мить до спальнi i вдвох написали вiрша на день народження горiшньої бабусi. Потiм знов пошкандибали до вiтальнi, прадiдусь постукав ложкою по склянцi, i, коли всi замовкли й з цiкавiстю подивилися на нього, вiн сказав, показуючи на мене:
-- А зараз Хлопчачок зробить iменинний подарунок вiд поетiв. Тодi я пiдвiвся й прочитав:
Величальна горiшнiй бабусi
Хто лає i дбає?
Хто завжди при дiлi?
У кого поети
Живуть скалiчiлi?
Хто їх доглядає,
Мов рiдна матуся?
Це наша горiшня,
Горiшня бабуся!
Хто мужнiй такий,
Як годиться герою?
Хто завжди за правду
Устане горою,
Де iнший сховається,
Скаже: "Боюся!"? -
Це наша горiшня,
Горiшня бабуся!
Хто може нагримати
З самого рана?
Кого ми за любого
Маєм тирана?
Хто сниться нам часто?
За ким я журюся?
Це наша горiшня,
Горiшня бабуся!
Хто слово колюче
Нам часом дарує?
Хто в наших серцях
Над усiм владарює?
Прилюдно сказати
Я не побоюся:
Це наша горiшня,
Горiшня бабуся!
Усi заплескали в долонi, а горiшня бабуся, втираючи очi, промимрила:
-- Спершу цi шибеники забувають твiй день народження, а потiм отак тебе присоромлять! I за що мене господь накарав аж двома поетами?
-- За те, що ти такий колюченький їжак i не даси поетам знудитися! -- засмiявся прадiдусь, чим спонукав горiшню бабусю сховати хустинку й знов заговорити звичайним своїм ущипливим тоном.
День минув чудово для всiх. Коли я, перед тим як лягати спати, сказав горiшнiй бабусi: "На добранiч!" -- i навiть поцiлував її, всупереч своїй звичцi, то вона мовила:
-- На добранiч, мiй малий поете! Та дивися не складай ти менi бiльше таких вiршiв, щоб я через них нiяковiла.
-- Не буду, слово честi! -- вiдповiв я. -- На той рiк я вам на день народження нарву букет сухеньких будякiв!
П'ЯТНИЦЯ,
в яку прадiдусевi нездужається,
а ми вдвох iз Джоннi-Свистуном
перевiдуємо тiтоньку Юлiю.
Цього дня в нас мовиться про пам'ятники;
мiж iншим, оспiвано герцога Оскара,
що не потребував героїв,
надано слово каменевi
i по праву заведено дику льоху
в герб одного можновладця,
а на прикладi одного рiзника показано,
як можна вчинити подвиг
усупереч власному гнiву.
Ця п'ятниця почалася невесело, бо лiкар був незадоволений станом прадiдусевого здоров'я. Вiн призначив старому серцевi краплi й звелiв день чи хоч пiвдня полежати в постелi.
Старий Хлопчак вибрав друге з двох лих -- до обiду лежав у постелi й переглядав альбом пам'ятникiв. Мене вiн вирядив гуляти, сказавши, що й поет повинен час вiд часу завдавати роботу ногам.
Отож я зi своїм другом Джоннi-Свистуном пошкутильгав навпроти крижаного вiтру через увесь горiшнiй Гельголанд, роздивляючись дорогою святково прикрашенi вiтрини крамниць. Уже почалися рiздвянi канiкули, i я мiг тепер спокiйно виходити з дому, не боячись зажити слави прогульника.
Коли обличчя в нас добре розчервонiлися на морозi й вiтер став пробиратися навiть крiзь нашi товстi светри, ми втекли до теплої оселi тiтоньки Юлiї -- веселої старенької жiнки, яку весь острiв звав тiтонькою, хоч насправдi в неї не було тут жодного племiнника.
На стiнi бiля дверей її господи висiла на шнурку дзвоника гiпсова рука, а пiд нею -- картонна табличка з написом:
Пiщанко Овербек -- дзвонити 1 раз
Юлiана Овербек -- дзвонити 17 разiв
Кудлай Овербек -- гавкати 1 раз
Пiщанко був хлопець нашого вiку. Тiтонька Юлiя взяла його за сина. Вiн був знайда. Його знайшли немовлям на пiщаному березi, закутаного в рибальську брезентову робу. Через те його так i прозвали.
А Кудлаєм звали песика тiтоньки Юлiї -- маленьке довгошерсте собача з пишними китичками, що нависали на очi, -- так що годi було добрати, де тут перед, а де зад.
Пiщанко, який чудово порядкував хатнiм господарством тiтоньки Юлiї, вiдчинив нам, бо ми подзвонили один раз. Та вiн лише провiв нас до тiтоньки Юлiї -- в так звану Блакитну кiмнату, а сам знову подався до кухнi в супроводi Кудлая. Ми з Джоннi поскидали жаркi светри, i нам, як звичайно, перепало теплого питва зi смачними коржиками.
-- Я чула, -- сказала менi тiтонька Юлiя, -- що ви, Хлопчаки, знову взялися вiршувати. Про героїв. Так?
-- Так, -- вiдповiв я, але здивувався, що про це знає весь острiв.
-- Не весь острiв, -- заперечила тiтонька Юлiя, -- а тiльки тi люди, яких цiкавить поезiя. Закладаюся, що Джоннi про це нiчого не знає. Так?
Джоннi-Свистун кивнув головою, але вiдразу додав:
