-- Не весь острiв, -- заперечила тiтонька Юлiя, -- а тiльки тi люди, яких цiкавить поезiя. Закладаюся, що Джоннi про це нiчого не знає. Так?
Джоннi-Свистун кивнув головою, але вiдразу додав:
-- Хлопчачок сьогоднi такий неуважний, наче старий дiд. Через те я й подумав собi, що вони знов вiршують.
-- А хiба, коли вiршують, стають неуважними? -- здивовано спитала тiтонька Юлiя.
-- Ще й як! -- вигукнув Джоннi. -- Ми колись хотiли з Хлопчачком улаштувати краб'ячi перегони, аж вiн побачив каштана й зразу став нi риба нi м'ясо. Уже каштани в нього з язика не сходять, а скажи йому щось, вiн тебе й не чує!
-- Ага! -- скинулася тiтонька Юлiя. -- Вже знаю, чого воно так. Коли поет щось придумує чи обмiрковує, тодi вiн нiчого довкола не бачить i не чує. Але ж це, по сутi, аж нiяк не неуважнiсть, Джоннi, а навпаки -- висока зосередженiсть уваги на чомусь одному.
-- Може, й так, -- буркнув Джоннi-Свистун, якого, певно, не дуже цiкавили тi складнi процеси, що вiдбуваються в головах у поетiв. Вiн був хлопець практичний, тому й подав думку пограти в "Чоловiче, не сердься".
Тiтонька Юлiя охоче пристала до гри, однак раз у раз питала мене, що ж ми з прадiдусем звiршували.
Дiзнавшися, що ми збираємося писати балади, а також оповiдки про пам'ятники, вона була в захватi.
-- Але не забудьте ось чого, -- сказала вона. -- Адже пам'ятник -не лише те, що стоїть на постаментi, Хлопчачок! На свiтi є багато й iнших пам'ятникiв. Наприклад, монета. Чи надгробок. Чи навiть сузiр'я. Може бути пам'ятником i будинок. Або герб. Або й звичайний камiнь, що нагадує нам про якусь подiю. Зважте на це, як будете вiршувати чи складати оповiдки.
Ця думка тiтоньки Юлiї розворушила мою фантазiю. Я грав дедалi неуважнiше й раз у раз робив смiховиннi помилки. Джоннi-Свистун так розсердився, що зрештою кинув гральну кiсточку на стiл i вигукнув:
-- Я бiльше не граю! Хлопчачок знов витає у хмарах!
Я не встиг ще нiчого пояснити, як тiтонька Юлiя сказала:
-- Якщо не помиляюся, Хлопчачок думає про пам'ятники. Правду я кажу?
Я кивнув головою й пояснив: винне тут зауваження тiтоньки Юлiї про види пам'ятникiв.
-- Менi це дуже приємно, -- всмiхнулася тiтонька Юлiя. -- Бо знаєш, Хлопчачок, кожнiй жiнцi кортить бути музою, яка надихає поета написати оповiдку або вiрш.
-- Тiльки не моїй горiшнiй бабусi! -- сказав я i зразу згадав, що обiцяв їй не спiзнитись на обiд.
Я поглянув на годинник, який стояв на виднотi, й побачив, що, коли покваплюся, то можу ще прийти вчасно. Отож я попросив пробачення, похапцем натяг светра й пошкандибав на Трафальгарську вулицю. У головi в мене аж роїлися задуми творiв про всiлякi пам'ятники.
Я прийшов саме вчасно, щоб попоїсти з горiшньою бабусею, -- як звичайно в п'ятницю, -- юшки з сушеної риби. Прадiдусь їв у постелi, але по обiдi встав i поволеньки побрався на горище, в кiмнатку з вiкном на пiвдень, щоб помiркувати удвох зi мною про пам'ятники.
Тiльки-но ми повмощувались якнайвигiднiше -- Старий Хлопчак у крiслi на колесах, а я на канапi, -- я мерщiй заходився пояснювати, що пам'ятники бувають усякi. Але вiн уже все це обмiркував, гортаючи в лiжку альбом.
-- Навiть пасмо волосся може бути пам'ятником, -- сказав вiн менi, -- i деколи значнiшим, нiж бронзова кiнна статуя в натуральну величину. Менi трапилися в альбомi двi непоганi епiтафiї, i я їх переписав.
Вiн дiстав з кишенi газету, на берегах якої записав епiтафiї.
-- Одна -- з Берлiна, -- мовив вiн, -- там у Тiргартенi є безлiч пам'ятникiв з каменю чи бронзи бiльшим i меншим панам. I на надгробку одного з найнiкчемнiших берлiнцi написали таке:
Епiтафiя можновладцевi
Цей пам'ятник усiм звiстує:
Лежить тут можновладний пан,
Що звiкував свiй вiк не всує,
Бо добре пив, i їв, i спав.
Одначе вже не буде пить,
Бо бачте, вiчним сном вiн спить.
-- Мабуть, цей можновладець не заробив, щоб йому ставили пам'ятник, -- засмiявся я.
-- Тим часом один муляр ще й як заробив, а пам'ятника йому нiхто не поставив, Хлопчачок. Ось послухай, який напис зроблено на дерев'яному хрестi над його могилою.
I вiн знову прочитав записане на берегах газети:
Епiтафiя муляревi
Лежить тут муляр Маєр
(Господь його прибрав),
Що сало дрiбно краяв
I пивом запивав.
Вiн пана Руккевбоке
У вирi пiдхопив,
I виплив пан, нiвроку,
Та муляра втопив.
Цi двi епiтафiї навели нас на довгу розмову про пам'ятники заслуженi й незаслуженi.
-- Принаймнi, одне безперечне, -- сказав наостанку прадiдусь, -не кожен, кому поставили пам'ятник, -- уже й герой. I не кожному героєвi на свiтi споруджено пам'ятник. Сьогоднi вранцi в постелi я написав двi балади, з них це видно. Та спочатку менi б хотiлося послухати ту баладу, що ти написав учора. Вона записана в альбомi, так, але я її не читав. Хочу почути у твоєму виконаннi. Прочитай-но менi її!
Я поклав важкий альбом на колiна, розгорнув на потрiбнiй сторiнцi, закладенiй сiрником, i прочитав:
Балада про короля та дiвчинку
Колись в якiйсь країнi
Жив-був король один.
Дорослому й дитинi
Ненависний був вiн.
Звелiв одної днини
Король оголосить:
-- Шмат золота й годинник,
Як хочете, знайдiть...
-- Не кваптеся, одначе... -
Окличник тут примовк. -
Завинено добряче
Те й те в червоний шовк.
Як трапиш на годинник
I схочеш розвертiть -
Все мiсто ту ж хвилину
В повiтря полетить!
Зате як злото чисте
Зумiєш вiднайти -
Врятуєш рiдне мiсто
I герцог будеш ти!
Тодi в яруги й пущi
Сипнув iз мiста люд:
Життя любив вiн дужче
Вiд золота, мабуть.
Без хлiба й без одежi -
У нетрi й комишi...
Король як глянув з вежi -
А в мiстi нi душi!
Коли бiжить з пiдскоком
Вперед, усе вперед
Дiвчатко яснооке
Марi Елiзабет.
Король щосили стиснув
Бiнокля у руках
I якось ненавмисне,
Незчувшись, мовив: "Ах!"
Пробiгла з добрi гони
Крихiточка мала
I раптом щось червоне
Зi стежки пiдняла.
I стала з ним край шляху.
Тодi -- о муко з мук! -
Король закляк iз жаху,
Бiнокль упав iз рук.
А серце калатає,
Немов на сполох дзвiн...
Та вибуху немає,
Його не чує вiн.
I знову у знемозi
Король бiнокля стис
I дивиться в тривозi
Туди, на мiсто, вниз.
Але яка ж картина
Постала перед ним:
Там бавиться дитина
Шматочком золотим!
Заплеще у долонi
I вигукне: -- Кiть-кiть! -
I ось уже в розгонi
У воду вiн летить.
Король бiжить прожогом
I миттю на коня!
Вже скаче якомога
Й дiвчатко доганя.
Де та водиця плине,
З коня зiскочив вiн.
-- Добридень, герцогине! -
I вiддає поклiн.
I, мов з цiєю роллю
Знайоме все життя:
-- Добридень, мiй королю! -
Вiдказує дитя.
А по якiйсь хвилинi
Вже їдуть бiлим днем
Дiвчатко в ластовиннi
З могутнiм королем.
"Чого б i до загину
Не знав я до пуття, -
Навчило за хвилину
Мене мале дитя!"
Так, їдучи, гадає
Король в науку нам.
А що це означає -
Про те подумай сам.
-- Славно, славно, Хлопчачок, -- сказав прадiдусь, коли я скiнчив читати. -- Король вигадав для себе жахливу розвагу. Та коли накликав цим смертельну небезпеку на безневинну дитину, сам злякався своєї вигадки. А дiвчинка ще ж урятувала й мiсто! Це чудово! Вона заслуговує на пам'ятник. А проте вона не героїня. Вона ж бо не знала про небезпеку. А герої завжди знають, на що зважилися.
-- А у вашiй баладi герой знає, що робить, прадiдусю?
-- О, знає, ще й добре, Хлопчачок! Вiн свiдомо не хоче бути героєм. Послухай лишень.
I вiн прочитав iз густо списаної паперової серветки:
Балада про герцога Оскара Великого
Була в давнину країна така,
Де пам'ятник патрiоти
Звели державцевi, котрий млинка
Винайшов -- перець молоти.
Поем не дiйшло з глибини столiть
Про славного чоловiка.
Одначе пам'ятник досi стоїть
З написом: "Оскар Великий".
Бо справдi-таки: господиням-жiнкам
Таку полегкiсть зробити!..
Вiн добрий був, i любили там
Його всi дорослi й дiти.
Без бою, вiйни i воєнних див,
Без жодного лютого герцю
Маленький свiй край вiн славним зробив,
Створивши млинок для перцю.
Нi, вiн не герой. Та скажу напрямки:
Балади його я вдостоїв, -
Для мене любiший державець такий,
З яким не потрiбно героїв.
Я заплескав у долонi, бо менi дуже сподобався й цей герцог Оскар, i прадiдусiв вiрш.
-- Дивно тiльки, -- сказав я, -- що ми день у день говоримо про героїв, а самi радiємо, що хтось зробив геройство непотрiбним.
-- Це легко пояснити, Хлопчачок. Геройство з'являється там, де є небезпека. У свiтi без небезпек герої були б непотрiбнi. Та, на превеликий жаль, наше життя сповнене небезпек, i через те герої будуть завжди. Обiйтися без героїзму можна, тiльки спритно обминувши небезпеки. Є люди, що вужами вислизають iз життєвих небезпек. Та чи надовго це допомагає?
Прадiдусiв погляд раптом упав на зошит у чорнiй цератовiй обкладинцi, i тодi вiн сказав:
-- У життi не раз доводиться стояти перед вибором, зважуватися на щось, навiть коли це тяжко. Кожний герой перед своїм подвигом мусив вирiшити для себе, спроможний вiн на той подвиг чи нi. Це добре видно на прикладi Геракла. Подай-но менi зошита.
