Але рицар Бруно, усмiхнувшись, вiдповiв:
-- Себе я ще здужаю оборонити, сину. -- А тодi ще додав: -Марiхен буде зi мною.
I вiн поїхав до лiсу в супроводi трьох людей, ведучи поперед себе на довгому блискучому ланцюжку Марiхен -- приручену дику льоху, яку вiн чотири роки тому знайшов у лiсi недужу, звелiв забрати до замку й доглядати, поки вона видужала. Тепер для Марiхен -- так її назвали -було розвагою бувати з хазяїном на полюваннi. Але як вона може захистити старого вiд лютих фон Напастiв, не знав нiхто, крiм хiба що самого нього.
Коли рицар Бруно iз своїми людьми, як звичайно, приїхав на Лугiнсланд -- вiдногу скелi, що виступала на узлiсся, вiн цiлком несподiвано побачив усiх чотирьох братiв Напастен фон Напастiв, що з великим почтом i зграєю мисливських собак їхали на Лугiнсланд.
-- Недобрий знак, пане, -- злякано сказав один його зброєносець. -- Вони зумисне зачеплять нас i змусять з ними битися. Ви ж знаєте Напастiв! їм байдуже про закон i правила рицарської честi. Для них буде великою втiхою вкинути господаря замку Бiнгенбах до пiдземної темницi! Тiкаймо!
Але старий Бiнгенбах, не зводячи очей з фон Напастiв, що навскач летiли вперед, до Лугiнсланду, тихо сказав, що в тих кращi конi -втекти не поталанить. Проте й битися з Напастами теж було годi й думати -- надто нерiвнi їхнi з сусiдськими сили.
"Уся надiя тепер на Марiхен", -- подумав старий Бруно.
Без дальших балачок вiн зiскочив з коня, спустив з ланцюга Марiхен, що досi ховалася вiд очей Напастiв у кущах ожини, й сказав до неї:
-- Он бачиш, Марiхен? -- i показав на фон Напастiв. -- Тiкай вiд них, тiкай чимдуж!
I Марiхен миттю вискочила з кущiв i помчала через поле.
Серед Напастiв зчинився рух -- вони побачили дику льоху. Засурмили мисливськi роги, загавкали собаки, остроги впилися в кiнськi боки -i все товариство, повернувши коней, кинулося в той бiк, куди побiгла Марiхен.
Старий Бiнгенбах знав, що для Напастенiв фон Напастiв не було нiчого понад вепрячi лови. Тому вся їхня зграя, забувши про ненависного сусiда, повернула коней i собак за ситою дикою льохою...
Старий Бруно мовчки поїхав назад до свою замку...
Три днi всi чекали, чи не вернеться Марiхен з лiсу. Але марно. Ще того ж таки дня, в який Марiхен врятувала життя старому Бiнгенбаховi, Напастени фон Напасти звелiли спекти бiдолашну тварину на рожнi для себе й своїх гостей.
I тодi рицар Бруно Бiнгенбах вирiшив на знак своєї вдячностi Марiхен увести її до свого рицарського герба. I той, хто схоче, зможе ще й сьогоднi знайти на порталi зруйнованого замку десь над Рейном викарбуваний на каменi герб -- зображення вепра пiд квiткою лiлiї.
Тiтонька Юлiя слухала оповiдку, як мале дiвчатко, -- широко розплющивши очi.
Тепер вона запитала:
-- А хто ж таки був героєм цiєї iсторiї -- рицар чи дика льоха?
-- По-моєму, -- сказав я, -- героєм тут є рицар: вiн начхав на так звану рицарську честь i свiдомо уникнув колотнечi з розбишаками-рицарями.
-- А по-моєму, Марiхен, бо вона наклала своїм життям заради старого рицаря, -- сказала тiтонька Юлiя.
Прадiдусь не погодився нi з ким iз нас.
-- Рицар показав себе розумною й розважною людиною, -- промовив вiн, -- але героєм не був. А дика льоха врятувала йому життя, сама не вiдаючи про це. Для неї це був нещасний випадок. А в нещасних випадках не буває героїв. То тiльки рятiвники тих, що зазнали нещасного випадку, бувають героями. От про них менi б хотiлося написати баладу. Що якби нам оце трохи повiршувати?
-- Пiщанко сьогоднi готує паштет з печiнки! -- вигукнула тiтонька Юлiя. -- Як я не прийду вчасно на обiд, то вiн спересердя й будинок спалить.
Тiтонька Юлiя справдi давно вже перебувала пiд п'ятою в свого господарного й практичного сина-знайди. Але менi завжди здавалося, що їй самiй це подобається. А втiм, цього разу нам пощастило її заспокоїти: мовляв, у неї ж заведено обiдати пiзно, ми ще маємо доволi часу. Тому вона зрештою згодилася повiршувати з нами, i я принiс їй ще не списаний сувiй шпалери. Але тiтонька Юлiя наполягала на тому, що вона писатиме у своєму червоному записнику, -- по-перше, тому, що вона так звикла, а по-друге, тому, що її манiсiнький висувний олiвчик навряд чи буде помiтно на грубiй шпалерi, -- так вона пояснила нам причину. На це ми пристали. Зрештою, нам iз прадiдусем буде просторiше на шпалерах, якщо тiтонька Юлiя шкрябатиме вiрша в своєму записнику.
Що саме писати -- кожен вирiшував сам, аби тiльки вiрш був про якийсь пам'ятник. Це була єдина умова.
На жаль, вiршувати в товариствi тiтоньки Юлiї було не так просто, її поетичний хист був, так би мовити, сценiчного гатунку. Вона раз у раз мимрила собi пiд нiс, поглядала на нас, мовби просила допомоги, вибивала олiвцем по записнику вiршовий розмiр, лiчила на пальцях склади, совалася туди-сюди по канапцi, нiби сидiла в салонi корабля в добрячу хитавицю. Коли я в якусь мить глянув на грубку, тiтонька Юлiя хотiла була зараз же почати зi мною розмову, але я, заглиблений у свiй вiрш, вiдповiв їй так уривчасто, що вона, зiтхнувши, знову прикипiла до червоного записника.
А коли ми з прадiдусем нарештi один за одним поклали свої теслярськi олiвцi, тiтоньцi Юлiї було ще далеченько до кiнця. Тому ми запропонували допомогти їй скiнчити останню строфу вiрша. Проте вона хотiла довести свiй вiрш до ладу самостiйно i справдi незабаром поклала й собi малесенького свого олiвчика в футляр.
-- Звичайно, перша читатиме наша гостя, -- сказав прадiдусь.
I тiтонька Юлiя прочитала нам iз червоного записника вiрш пiд назвою
Монета з головою Нерона
В добу космiчної ракети
В музеї трапиться, бува.
Зразок прадавньої монети,
На нiй -- Нерона голова.
Пихата, лаврами вiнчана...
Хто увiнчать його звелiв,
Несамовитого тирана,
Що стiльки вигубив голiв?
Тому, кому прокльони слали,
Кого затаврував поет, -
Чи склав би люд данину слави,
Увiчнивши в однiй з монет?
Я вам скажу не по секрету,
Без лицемiрства i оман,
Що карбувати цю монету
Примусив сам-таки тиран.
Безсмертя, думав вiн, здобуде
Через монети найскорiш.
Оце ж його безсмертя, люди, -
Цiна йому -- щербатий грiш!
-- Чудово, тiтонько Юлiє, просто чудово! -- сказав прадiдусь. -Та ви ж справжня поетеса!
-- Е, я ж не вмiю так швидко, як ви, -- засоромилася тiтонька Юлiя.
-- О господи, тiтонько Юлiє! -- вигукнув я. -- Не той справжнiй поет, хто пише швидко! Чи вiрш написано за чверть години, а чи за чверть року -- байдужiсiнько! Важливо тiльки, щоб вийшло щось путнє.
-- А ваш вiрш, люба тiтонько Юлiє, -- це таки щось путнє, -- додав прадiдусь.
-- Та про героїв у ньому немає нiчогiсiнького, шановнi!
-- Овва, тiтонько Юлiє! Вiн же показує, що пам'ятник ще не робить героєм. Так-бо, прадiдусю?
-- Авжеж, Хлопчачок, твоя правда. А тепер хотiлось би послухати ще й твого вiрша. Як вiн називається?
-- "Дзвонар i генерал".
-- Прочитай нам його!
I я прочитав:
Дзвонар i генерал
При в'їздi в мiсто пам'ятник величний -
Цей генерал без бою мiсто взяв.
А спосiб був таки не зовсiм звичний,
В який звитяжець той героєм став.
Довгенько ад'ютантовi й не снилось,
Щоб вiн про все те правду розповiв.
Але не втерпiв, i тодi розкрилось
Все, як було, й дiйшло до наших днiв.
Вiн сповiстив, що мiсто це стовежне
Пан генерал здобути наказав,
Забувши геть всi "мудро" й "обережно",
Хоч би там кожний другий наш упав.
I раптом воячок один похилий,
Що в мирному життi був дзвонарем,
Сказав: -- На вежах цих дозорцiв сила -
Ми мiста просто так не заберем.
У них-бо кожна вежа -- то дзвiниця,
Там нiч i день чатують дзвонарi.
А громадяни -- так у них годиться -
Тут мають зброю в кожному дворi!
-- Що?! -- гримнув генерал. -- Дозорцi висять
На проклятущих вежах день i нiч?
А ми хiба не можемо, до бiса,
Усiх їх звiдти виманити прiч?
-- Тi дзвонарi свої покинуть чати
Усi як є в одну-єдину мить,
Коли подзвiння їм закалатати: -
"Помер король! На похорон дзвонiть!"
-- А, он як! Ну то, може, почекати,
Аж доки королю набридне жить?
Розбити тут садок, грядки скопати
I на грядках капусту посадить?!
-- Нi, ваша милосте, явiть терпiння.
Дозвольте йти у дзвона задзвонить:
На королiвське вдарю я подзвiння -
Всi дзвонарi дзвонитимуть за мить.
I коли ви почуєте тi дзвони,
На жоднiй вежi вже не буде чат.
Тодi ведiть на штурм свої загони -
Рушайте перемогу зустрiчать.
А генерал:
-- Це спробувати можна.
Iди дзвони! -
I в мiстi зник дзвонар...
Ударив дзвiн. А далi вежа кожна
Подзвiнням озивалася до хмар...
I мiсто генерал узяв по тому,
Без бою взяв. Займалася зоря...
I рушив з перемогою додому.
А дзвонаря... Убито дзвонаря.
Тiтонька Юлiя гучно зiтхнула.
-- Бiдолашний дзвонар! -- примовляла вона. -- Вiн був героєм, а пам'ятника поставили генераловi.
-- Не знаю, -- замислено мовив прадiдусь, -- чи був цей дзвонар героєм. Допомiг якомусь можновладцевi здобути якесь мiсто i сам наклав головою -- так, що, грубо кажучи, й собаки не загавкали. А тим часом яке було йому, маленькiй людинi, дiло до завоювань якогось генерала? Дзвонаря вони аж нiяк не обходили. За тих часiв сильнi свiту цього, багачi й можновладцi, безборонне топтали маленьких людей пiд ноги. Нерозумно було якомусь убогому бiдоласi їм допомагати. Той, хто полiг за неправедну справу, -- не герой.
