Сотнi й тисячi пухких рiзнобарвних куль i цилiндрiв котилися слiдом за ним, вони майже наздоганяли його. Як вони можуть так швидко пересуватися, навiть пiдстрибуючи на травi? Втiм, зараз не в цьому справа, зараз не до мiркувань. Ван Лун поглянув на кипарис: нi, вiн не встигне добiгти до нього, набридливi iстоти доженуть його. А боротися з ними заново, вiдбиватися вiд куп живих важких пузирiв, що навалюються,- нi, на це не вистачить сил. Гаразд, вiн спинить цю рухливу хвилю. Але поки що треба виграти ще трохи вiдстанi.
Зiбравши всю енергiю, Ван Лун побiг до кипариса, час вiд часу оглядаючись: чи не пора вже? До кипариса лишалося тiльки метрiв iз двадцять, коли переднi драглистi кулi почали наздоганяти Ван Луна, немов прагнучи знову звалити його. Нi, нi, цього вiн не припустить, стоп!
Ван Лун спинився i повернувся лицем до живої хвилi, що насувалася на нього. Як i минулого разу, кулi й цилiндрики рухалися широким фронтом, а частина їх вiдкочувалася налiво i направо, нiби намагаючись замкнути його з флангiв.
- Наступають, наче армiя, - бурмотiв Ван Лун. Примруженими очима вiн вимiряв вiдстань до перших рядiв незвичайного противника. - Пiдходьте, пiдходьте. Мало грiлки, буде iнша закуска! - Вiн вичiкував, щоб завдати вирiшального удару. - Втiм, наполегливi ви, пузирi! Звiдки взялися такi? Нiколи не думав, що таке може бути... нiколи не бачив навiть схожих...
Нiколи? Чи ж так?.. У пам'ятi Ван Луна, бездоганно чiткiй пам'ятi, якою вiн завжди славився, виникло невеличке яскраво освiтлене коло на темному фонi. I в тому колi повiльно пропливали, рухалися такi ж самi кульки, округлi цилiндрики, товстi палички й ковбаски. Де й коли це було? Так, тепер вiн ясно згадав: таку картину вiн бачив пiд мiкроскопом, розглядаючи культури мiкробiв. Там вони збиралися купками, ланцюжками, в яскравому свiтлому колi окуляра... Так що ж це виходить? Це також бактерiї? Безглуздо, неймовiрно, нiхто нiколи не чув про подiбне явище, не уявляв собi, що можуть iснувати гiгантськi бактерiї... Нi, нi, це щось iнше!
А жива хвиля куль i цилiндрiв, наповнених переливчастою драглистою речовиною, все наближалася. До неї лишалось не бiльше десяти метрiв... Пора!
- Ну, тримайтеся!
Спритним помахом Ван Лун жбурнув у гущу хвилi заздалегiдь приготовану атомiтну гранату - i одразу впав на землю. Граната описала в повiтрi широку дугу i зникла посеред загадкових iстот. Наступної митi вгору звилася сiра хмара диму. Вона виникла величезним грибом з товщi живої хвилi - i разом з нею злетiли в повiтря кулi й цилiндри, що лускалися й розривалися на шмаття. Гуркiт вибуху струсонув повiтря, заглушив Ван Луна, який навiть не став дивитися на наслiдки дiї гранати, а скочив i побiг до кипариса. Геть з цього плато, геть!
Позаду нього щось лускалося, трiщало, гудiло. Але вiн бiг, не оглядаючись. Ось вiн, високий кипарис, оточений iншими деревами! Треба ще далi, до чагарникових хащ, там можна буде нарештi уповiльнити кроки...
Рятiвна сутiнь оранжевого лiсу поглинула Ван Луна, плато з його огидними мешканцями лишилося позаду. Ван обливався потом. Його погляд упав на годинник - i вiн зрозумiв, що не може затримуватися нi на хвилину: попереду лишалася тiльки одна година дихання. Рамка-антена, яку вiн висунув знову, одразу допомогла зорiєнтуватися, почути стурбований, як i ранiше, вже дуже стомлений голос Галi Рижко. Дiвчина не припиняла кликати свого товариша, який потрапив у бiду...
I знову почалася безконечна мандрiвка лiсом. Тепер Ван Лун свiдомо намагався не звертати уваги нi на що. Його життя залежало вiд того, чи встигне вiн протягом короткої години, що залишилася, дiстатися до астроплана. Час вiд часу, там, де дозволяли умови, вiн переходив на бiг. Це, певна рiч, збiльшувало витрату кисню, а проте компенсувалося швидкiстю, з якою вiн перебiгав легкi дiлянки. Так, тепер Ван Лун був певний, що пiд час польоту в кiгтях гiгантської бабки вiн бачив згори саме те плато, яке уявлялося йому тодi мирною тихою оранжевою галявиною з купами камiння на травi. А виявилося... Що ж ще чекає його попереду в нетрях первiсного лiсу?
Вiн збiг з горба вниз. Потiм, перестрибнувши через мулясту канаву, знову почав вибиратися вгору. Тут лiс був значно рiдкiший, у далечинi можна було бачити вже темнiюче небо. I на його свiтлому тлi Ван Лун помiтив раптом мережаний вiзерунок голих, позбавлених листя гiлок. Невже ж це та сама дiлянка темно-коричневого, наче обпаленого лiсу, яку вiн також бачив пiд час вимушеного польоту? Гаразд, хай буде так, на цiй дiлянцi його не може чекати нiчого небезпечного, навпаки, там легше йти, нiщо не завадить.
Проте вже через кiлька хвилин Ван Лун переконався, що на дивовижнiй дiлянцi вiн не помiчає аж нiяких слiдiв пожежi. Правда, на деревах не було листя, та й на грунтi не лишалося нiяких оранжевих рослин, жодного куща папоротi: голi коричневi стовбури похмуро зводилися з такого ж голого бугристого грунту, усипаного сухими гiлками, що впали згори. Мертва дiлянка, така незвичайна серед пишної оранжево-червоної природи Венери. Що трапилося тут?
Хоча Ван Лун i не спинявся, його спостережливий погляд помiтив рух угорi, на голому вiттi дерев. Там перелiтали якiсь iстоти. Та невже ж на Венерi можна все-таки зустрiти птахiв? Тодi це будуть першi теплокровнi тварини серед усiєї фауни, з якою йому довелося тут стикатися.
На стовбурах дерев Ван Лун побачив також величезних гусениць - кошлатих i товстих. Вони повiльно повзали вгору i вниз, не звертаючи нiякої уваги на людину,- i це було дуже добре, бо зiткнення з ними, великими, наче тi колоди, забрало б чимало дорогоцiнного часу. А Ван Лун поспiшав, поспiшав, лк нiколи!
Його втомленi ноги спотикалися i сковзалися - чого з ним не траплялося ранiше навiть за дуже трудних умов. Ось вiн ще раз спiткнувся об камiння i схопився за найближче дерево, щоб утриматися на ногах. Дерево здригнулося, захиталося - i Ван Лун вiдсахнувся вiд нього: йому здалося, що сухий стовбур загудiв як бджолиний рiй. Знову якесь чортовиння?..
То гудiв не стовбур. З принизливим писклявим дзижчанням з голих гiлок дерева злетiло кiлька iстот, яких Ван до цього часу вважав за птахiв. Вони були рiзними за величиною - вiд маленьких, з кулак, до дуже крупних, довжиною близько пiвметра. Вони дзижчали i лiтали, розмахуючи крилами, над головою Ван Луна.
- Знову проклятi комахи! - не стримав роздратованого вигуку Ван Лун. Ну i чорт з ними, менi нiколи. Поспiшаю!
Втiм, крилатi iстоти не вiдставали вiд нього. Наповнюючи повiтря пронизливим писком i дзижчанням, вони кружляли над ним дедалi нижче й нижче, нiби збиралися напасти. їх ситi тулуби з довгими вiдростками позаду, великi м'якi крила, членистi ноги, як у коникiв, мелькали перед Ван Луном, i все це не викликало у нього нiякого страху. Але голови, голови примушували його кидатися вбiк кожного разу, як проносилися в повiтрi перед склом шолома!
