По два вигнутi роги з кривими вiдростками стирчало на кожнiй такiй головi. Двi пари щупальцiв пiд палаючими люттю червоними очима наче батоги розсiкали повiтря, звивалися навколо гострих серповидних зазубрених щелеп. I до всього того - пронизливий писк, з яким чудиська металися над ним.
Ван Лун розумiв, що для нього зараз небезпечний не стiльки самий напад лютих комах, якi все одно не змогли б пошкодити щiльну тканину скафандра, скiльки витрата часу, затримка в дорозi. Лишалися лiченi хвилини, кисень кiнчався.
Ховаючись за товстими стовбурами дерев, перебiгаючи з мiсця на мiсце, вiн змушений був посуватися в потрiбному напрямi зигзагами, раз у раз витрачаючи час на орiєнтацiю. I разом з тим, Ван Лун свiдомо уникав зiткнення з комахами. Вiн не мiг витрачати на це час. Проте крилатi вороги не бажали вiдставати. Одна з крупних комах зненацька впала на шолом i вчепилася в антену кiгтями. Ван Лун вiдчув, як вона сiпає, намагається розiрвати дротяну рамку.
- Нi, це не годиться! Геть! Забирайся!
Вiн змахнув над головою кинджалом, щоб скинути комаху з шолома. Секундної затримки було досить для того, щоб його буквально облiпили iншi комахи. Вони насiдали на нього, впивалися у тканину скафандра гострими кiгтями, їх м'якi крила билися об скло шолома, не даючи Ван Луну нiчого бачити навколо. Гострий кинджал мандрiвника мелькав у повiтрi, завдавав удар за ударом, вбивав набридливих ворогiв. Наштовхуючись на стовбури, Ван Лун все ще бiг, вiдбиваючись у той же час вiд комах. Становище ставало дедалi загрозливiшим.
Двi крупнi комахи з силою вдарилися зверху об його шолом, майже збивши Ван Луна з нiг. А якщо й справдi зiб'ють?.. Напад робився жорстокiшим, кинджал уже не допомагав, - треба було принаймнi звiльнитися вiд найкрупнiших ворогiв, якi могли звалити його на грунт. Ван Лун зупинився. Вiн обперся спиною об стовбур дерева i вийняв пiстолет:
- Ну, гаразд, отримуйте - i мерщiй!
Обравши цiль, вiн натиснув на спуск. Звук пострiлу заглушив на мить огидний писк. Одна з найкрупнiших комах завдовжки мало не пiвметра впала на грунт. Ще пострiл... ще... три великих крилатих хижаки билися в судорогах серед сухого гiлля, що встеляло грунт. Безпосередня небезпека була лiквiдована. Можна було бiгти далi, у повiтрi зараз мелькали тiльки меншi комахи, це не так страшно.
Далеко за голими коричневими деревами вiдкривався знову яскравий оранжево-червоний ландшафт. Що це? Та невже ж i насправдi Ван Лун бачить там, у далечинi, над лiсом високу жовту скелю i маленький червоний прапор, який майорить над нею?.. Мiжгiр'я, астроплан, товаришi! Прапор виглядав звiдси зовсiм маленьким, крихiтним, але то був вiн!
А дихати ставало дедалi важче й важче. А що як раптом не вистачить кисню вже перед самим мiжгiр'ям i вiн впаде, не добiгши до товаришiв? Мерщiй, мерщiй!
Новий удар в спину. Ван Лун iз злiстю оглянувся. Ще двi величезнi комахи напали на нього ззаду. Прокляття! Вони затримують його, а кисню майже немає!
Два пострiли пролунали один за одним. Тiльки тепер Ван Лун зрозумiв, як вiн втомився, як бракує його легеням свiжого повiтря i як виснажилися його сили. Так, вiн збив тiльки одну комаху, яка звалилася на грунт. У другу вiн навiть не влучив, - вiн уславлений, вправний стрiлець!
- Так ось тобi, ось, ось!
Три пострiли пiдряд звалили люту комаху.
- Товаришу Ван, поспiшайте! Ми ждемо вас, - лунав у шоломi голос Галi Рижко. Проте тепер вiн доходив до вух Ван Луна наче крiзь товстий шар вати. Голова налилася свинцем, кров стугонить у скронях. Нi, не може, не може бути, щоб вiн упав, знеможений, тут, бачачи рiдний червоний прапор! Уперед! Хай спотикаються ноги, хай безпорадно виснуть обважнiлi руки, хай безсило схиляється голова, все одно - вперед!
Хитаючись, хапаючись руками за гiлки, кволо вiдмахуючись вiд комах, Ван Лун, напружуючи останнi сили, iшов далi. Вiн не чув уже голосу Галi, не чув писку розлючених комах, не бачив нiчого, крiм маленького червоного прапора попереду. Червона крапка дедалi збiльшувалася, вона кликала його до себе, притягала, примушувала забувати про втому. До неї, до неї!..
Ван Лун повiльно, ледве пересуваючи ноги, брiв уперед. Кинджал випав з його руки - i вiн не пiдняв його, вiн не мiг нахилитися. Спотикаючись, майже падаючи на кожному кроцi, вiн йшов i йшов до мiжгiр'я, до товаришiв, не зводячи очей з червоного прапора на високiй жовтiй скелi.
Роздiл тринадцятий,
який являє собою знову щоденник Галi
Рижко, де розповiдається не тiльки про
одержання мандрiвниками нового маршруту з
Землi, але й про надзвичайну пропозицiю
Ван Луна, який знайшов засiб визволити
астроплан iз скель; крiм того, в цьому
роздiлi з'ясовуються рiзнi загадки, якi
виникали ще перед експедицiєю.
Тепер, коли все, пов'язане з гiгантською бабкою, вже лишилося позаду, я знову можу взятися за щоденник. А записати менi треба дуже багато, i не тiльки дiлового, а й особистого.
Насамперед, про те, як повернувся товариш Ван.
Не буду розповiдати, як ми хвилювалися весь цей день до самого вечора. Повернувшись до астроплана, Микола Петрович (я нiколи ще не бачила його таким похмурим i засмученим) сказав нам - i я помiтила, що йому було дуже важко говорити:
- Немає рацiї, друзi мої, втiшати себе наївними надiями. Не знаю, не уявляю собi, яким чином мiг би врятуватися Ван...
- I все одно вiн врятується i повернеться до нас! - не стрималася я. Адже ж товариш Ван...
- Заждiть, Галю, i не перебивайте мене, - суворо заперечив Микола Петрович. - Я, мабуть, не гiрше вiд вас знаю, на що здатний Ван Лун з його вiдвагою, розсудливiстю i досвiдом. Проте зараз не треба обманюватися. Вiн перебуває в страшному, неймовiрному станi... якщо вiн ще живий. Ми нiчим, зовсiм нiчим не можемо допомогти йому, - принаймнi доти, доки Вану не пощастить якимсь не вiдомим нам засобом врятуватися i звiльнитися з кiгтiв хижака. Я хочу вiрити, друзi мої, що йому пощастить це зробити, я був би безконечно радий, готовий був би на все, аби допомогти йому... як i ви всi, звичайно, я знаю це, - додав вiн пiсля тяжкої паузи. - Проте такої можливостi немає анi в мене, анi у вас. Ми можемо тiльки сподiватися, що вiн врятується сам. Надiя ця не згасає в мене, хоч я й розумiю, що для неї є надто мало пiдстав. I все ж таки - я вiрю у вiдвагу i кмiтливiсть нашого Вана, - так, Галю, вiрю не менше, нiж ви або Вадим. Втiм, якщо навiть Ван Лун врятується вiд тiєї жахливої бабки, - чи подумали ви про те, як може вiн повернутися до нас? У нього лишилося мало кисню: я пiдрахував, не бiльше, як на шiсть-сiм годин. I вiн не знає, куди йти, де знаходиться наш корабель.
Менi стало страшно: про це я й не подумала!
- I якщо ми не можемо нiчим допомогти Ван Луну, доки вiн перебуває в кiгтях крилатого хижака, - тим бiльше ми зобов'язанi допомогти, коли вiн звiльниться вiд нього... адже ж ми вiримо, що звiльниться, правда?
