Я розплющив очi. Чи, може, менi лиш здалося, що я їх розплющив. Все одно нiчого не змiнилося. Хаотичний танець кольорiв i форм, що поєднувалися в рiзноманiтних комбiнацiях, потiм знову роз'єднувалися.
Треба заспокоїтися. Зосередитися. Я в зовсiм iншому свiтi. Тут iншi закони, iнше оточення. Десь поряд зi мною - блакитна безодня. Вона схожа на земне небо. Тiльки набагато тонкiшого кольору, неймовiрно казкова, прекрасна. Невже це небо? Тiльки чому ж воно внизу? Чи збоку? А чорна поверхня землi вгорi, над головою. А тепер праворуч... Чи лiворуч? Де в мене правий бiк, а де лiвий?
Я розгубився. Я почав "бачити" з усiх бокiв, вже не очима, а кожною частиною свого тiла. Тiла? А чи було в мене тiло?
Безумовно, було. Я вiдчував його, я рухався, бачив, чув.
Я поворушився. Намагався встати. Блакитна безодня попливла, перемiстилася десь вбiк. В чому рiч? Що зi мною?
Я згадав, що дiти, народившись, не можуть координувати своїх рухiв. Вони бачать все навколо навпаки, догори ногами. їм треба якийсь час, щоб звикнути. Напевне, так i зi мною. Адже я в свiтi "навпаки". Треба спробувати...
Я поворушив правою рукою, поглянув на неї. Але зарухалась лiва рука. Що за диво? Ну, звичайно, це обман зору. Треба звикнути. Ану ще раз.
Я ступнув - чи хотiв ступнути - лiвою ногою. А пiднялася права нога. Я впав. Чорна земля i блакитне небо затанцювали навколо, потiм зупинилися.
Я знову звiвся на ноги, заплющивши очi. А може, в мене їх не було, а лише їхнє вiдчуття. У всякому разi я висловив бажання, i навколо стало темно. Тодi навпомацки я ступив уперед. Лiвою ногою, потiм правою. Нiби вийшло. Я ступив ще кiлька крокiв. Все гаразд. Треба просто звикнути.
Десять хвилин? А може, в нашому свiтi минуло двi години? Або доба, мiсяць? Хто скаже, яке спiввiдношення земного часу i цього - в свiтi негативних енергiй?
Фарби навколо тьмянiли, ставали густiшими. Небо з голубого перетворилось на фiолетове. Поверхня землi набула моторошного чорного кольору. Я поступово звик до незвичайних почуттiв i почав орiєнтуватись у просторi.
Треба гукнути. Може, Лю почує, якщо вона близько? А може, тут звуки не передаються? Треба спробувати...
Я крикнув. Чи, може, лише хотiв крикнути. У всякому разi громова луна прокотилася десь у вiддаленнi i повернулася до мене. Я прислухався.
Нiхто не вiдповiдав. Лише вiдгомiн мого голосу, затихаючи, вiбрував понад землею.
- Лю! - знову крикнув я.
- Ю-ю-ю! - понеслося в простiр.
Разом з звуками в далеч пливли, звиваючись спiралями, розмаїтi смуги. Вони були не хаотичними, а точно вiдповiдали модуляцiї моїх слiв. Мiй мозок, як кiбернетична машина, жваво вiдзначив дивне явище. Воно матиме велику наукову цiннiсть. А втiм - геть дослiди. Менi треба розшукати Люсi в цьому химерному антисвiтi.
Раптом я вiдчув, що на мене хтось дивиться. Я оглянувся - в мороцi нiкого не було. Я не побачив нiякої постатi. Але вiдчуття погляду залишилось. Той погляд був ворожий, ненависний. В моїй свiдомостi пройшов неземний холод. Я зрозумiв, що це не галюцинацiя, а реальна зустрiч з якоюсь iстотою. Адже тут усе не так, як на землi. Тут iншi закони буття, розвитку, iснування. Хто ж дивиться на мене? Чого йому треба?
Раптом вiдчуття погляду зникло. Я зiтхнув з полегшенням. Зважившись, пiшов у напрямi до темної стiни, що виднiлась недалеко. То були дерева. Але дерева якiсь чужi, нiби несправжнi. Вони здавалися схемою дерев, їхнiми негативами. На тлi моторошного фiолетового неба заростi виглядали дуже похмуро. Чому так швидко змiнився краєвид? Адже спочатку небо було дуже приємне i ясне? Що трапилося в навколишнiй природi? Чи, може, в менi?
Попiд деревами заворушилася якась постать, рушила до мене.
- Хто це? - скрикнув я.
- Генрiху, - почулося у вiдповiдь. - Генрiху, коханий мiй!
Постать кинулася в мої обiйми. Вона була незнайома, але по словах, подиху, стуку серця я пiзнав Лю. Це вона, вона... її нiжний голос, блиск її очей, що палахкотять навiть у пiтьмi... А тiло зовсiм iнше. Чи, може, нi... Воно нiби те саме, тiльки я бачу його з усiх бокiв одразу. З бокiв i зсередини. Я розгубився перед такою масою вiдчуттiв. Ну, звичайно, це Люсi, моя люба Лю!
Я дивлюся на обличчя Лю. Воно сяє розмаїтими променями.
- Ти знайшов мене, - шепоче вона. - Ти знайшов мене навiть в iншому свiтi...
- Я не мiг iнакше, - сказав я. - Я не мiг без тебе там... на землi. Ходiмо, Лю... Треба поспiшати. Може, нам пощастить повернутися назад...
- Нi, - сумно вiдповiла Люсi. - Не пощастить... Хiба ти не вiдчув падiння?..
- Вiдчув. То й що?
- Висота лабораторiї Шрата не вiдповiдає рiвню поверхнi тут, в антисвiтi, - сказала Люсi. - Я одразу зрозумiла це...
- I тому... ти не повернулася?
- Тiльки тому...
Страшний вiдчай пронизав моє серце. Що з того, що я знайшов Люсi. Адже ми назавжди залишимося в чужому, невiдомому свiтi.
- Що будемо робити, Люсi? - глухо запитав я.
Лю мовчала...
Роздiл четвертий
НА ЧОРНIЙ ДОРОЗI
Вона дивилася на мене спокiйно, лагiдно. Пiд тим поглядом я теж заспокоївся. Лю погладила мою руку, сказала:
- От i все... Все добре... Ми разом. Що тобi ще треба? Ти хочеш повернення? А навiщо? Може, так треба, щоб ми потрапили сюди? Адже ми живемо, дихаємо... навколо земля, небо, дерева... Ну й що ж, якщо все не таке, як на землi? Звикнемо, будемо жити. Найголовнiше - ми разом. Два серця, з'єднанi любов'ю, можуть створити новий свiт. Чуєш, Генрiху?
- Чую, - схвильовано сказав я. - I згоден з тобою...
- Тодi йдемо. Тут нiби якась дорога. Я розглядала її перед тим, як зустрiла тебе...
Ми взялися за руки, рушили по вузькiй дорозi, всiянiй дрiбними i гострими камiнцями. Обабiч тягнулися густi похмурi хащi, височiли страшнi скелi. Iнколи вони обривалися - простилалося безмежне поле, вкрите непроникливим туманом.
Ми йшли довго. Мовчали. Куди веде нас ця чорна дорога?
Спереду, на тлi фiолетового неба, спалахнуло багрове сяйво. Воно пульсувало, пiдiймалося все вище i вище, кидало зловiснi вiдблиски на чорну землю, на похмурi дерева.
- Що це? - прошепотiла Лю.
- Може, сонце? - вiдповiв я.
- Сонце? Тут, в антисвiтi?
- А як же? Тiльки тут воно антисонце. Ми бачимо його iнший аспект, не такий, як у нашому свiтi.
- Як цiкаво, Генрiху. Навiть заради того, щоб узнати новий, зовсiм новий свiт, варто пожертвувати життям...
- Якщо це дасть користь людям...
- А звiдки ти знаєш, що це не дасть користi? - дивно поглянула на мене Лю.
- Ми ж не повернемось туди... в той свiт...
- Нiхто не знає... I потiм... наскiльки я зрозумiла... цей свiт не зовсiм чужий нашому... Навпаки - вони брати, вони сусiди i зв'язанi якимсь чином... Хiба не так?
- Мабуть, так, - невпевнено сказав я. - Шкода, що ми мало цiкавились цим... А вiд Шрата я мало що взнав...
Раптом Лю зупинилася, злякано притиснулася до мене.
- Що таке, дiвчинко моя?
- Ти бачиш?
- Що?
