Олесь вiдчував, що не може далi володiти собою. Ось зараз вiн кинеться до Капiтана, обiйме його, скаже, як вiн... Але Ернан Рамiро раптом замовк. Вiн рiзко труснув головою, мов вiдганяючи од себе щось, що заважало йому, мучило.
- Iдiть, друзi, - сказав вiн, вказуючи рукою на далекий берег. - Уже час. Iдiть!
I зразу ж таки увiрвав мову i прислухався. До розмiреного одноманiтного шуму морського прибою, що весь час долинав сюди, виразно примiшувалося зараз iще щось, якесь гудiння, що дедалi гучнiшало, наближалося, зростало. Лiтак! Безумовно, це лiтак!
Валенто Клаудо незграбно переступив з ноги на ногу, кашлянув i нерiшуче почав:
- Капiтане, дозвольте...
- Нiчого не дозволяю! Я сказав усе, що треба було, Валенто. Iдiть, я кажу, вже час!
То був знову владний i невблаганний голос Сивого Капiтана, який не припускав заперечень.
- Єсть, Капiтане!
Валенто повернувся до Педро Дорiльї, Марти i Олеся.
- Пiшли! Такий наказ Капiтана... - сказав вiн безнадiйним тоном людини, яка змушена скоритися...
Вони йшли вниз з узгiр'я один за одним: попереду Валенто Клаудо, похнюплений, з важко опущеними руками, а за ним iншi. Олесь iшов останнiм. Вiн обернувся й поглянув назад.
Ернан Рамiро нерухомо стояв бiля величезного корпуса "Люцифера" i невiдривно дивився їм услiд. Мабуть, вiн побачив, що Олесь озирнувся, i пiдняв руку, наче востаннє вiтаючи його... чи прощаючись з ним, хтозна?.. Юнак також пiдняв руку в останньому вiтаннi. Йому хотiлося б висловити в цьому мовчазному жестi всi тi бурхливi почуття, якi володiли ним зараз. Адже знов, як i ранiше, вiн побачив у Сивому Капiтанi ту людину, яка притягала до себе його палкi симпатiї, яка так щиро й тепло ставилася до нього тодi, в першi днi його перебування на "Люциферi"... Немовби Капiтан у цi хвилини прощання розкрив залiзний панцир, що вiдгороджував його i вiд Олеся, i вiд iнших людей.
Марта обернулася до юнака. В очах її стояли сльози.
- Алексо, менi його так шкода... вiн був зараз такий сумний... i менi чомусь здається, що я вже нiколи не побачу Капiтана...
Вона говорила уривчасто, схвильовано:
- I тепер менi здається, що... що нiчого в ньому немає страшного... вiн, мабуть, зараз такий самiтний... i йому дуже, дуже тяжко... вiн так говорив, що менi плакати хотiлося...
- Тобi плакати хотiлося... А що ж тодi сказати менi? - глухо обiзвався Олесь, не дивлячись на неї. - Я ж так докоряв, засуджував його...
- Лiтак! - вигукнув Педро Дорiлья, показуючи вгору.
У небi справдi з'явився лiтак. Вiн виринув з того ж боку, звiдки прилетiв свого часу "Люцифер", i робив тепер широке пiвколо над островом Тарквенiдо. То був не пасажирський лiтак, а невеличка вiйськова машина, яка нагадувала своїми обрисами винищувач. Всього хвилину чи двi треба було йому для того, щоб вивершити те широке пiвколо, - i винищувач уже зник у зворотному напрямi. Поступово затихло i його гудiння. I знов у тишу, мабуть, таку звичну на цьому пустельному островi, вривався тiльки то наростаючий, то затихаючий рiвний гул морського прибою.
Поява вiйськового лiтака не давала Олесевi спокою. Чого вiн прилiтав сюди? I саме пiсля того, як на островi опинився "Люцифер"? Чи немає тут якогось зв'язку?
Юнак згадував побоювання Валенто Клаудо вiдносно того, що "Люцифер" може помiтити якийсь радарний пост, розташований у прибережнiй смузi суходолу. Невже так i є? Треба спитати Валенто, що вiн думає з цього приводу.
Прискоривши ходу, Олесь пiдiйшов до Валенто Клаудо, який iшов попереду, низько схиливши голову. Що це? Вiн щось говорить, наче розмовляє сам з собою? Олесь прислухався, тим бiльше, що Валенто, здавалося, не помiчав нiкого. Так i є, з уст Валенто Клаудо раз у раз зривалися окремi слова, незв'язанi i безладнi. Олесь розiбрав:
- Замiсть лагодити... могли самi... не розумiю... а, вiн знав!.. значить, навмисно... каже, сказав усе... Нi, не все, зовсiм не все!.. А що зробиш... коли вiн такий упертий...
Так людина говорить у снi, в тяжкому снi, коли її мучать кошмари, коли нею володiють невiдчепнi марення. Але ж Валенто Клаудо не спить, вiя говорить свiдомо! Олесевi стало моторошно, i вiн непевно запитав:
- Валенто, про що ти говориш? I з ким?
З тривогою Олесь побачив, як Валенто Клаудо повiльно, мов через силу повернув до нього голову, подивився на нього наче невидющими, якимись скляними очима.
- А, це ти, Олесю, - вiдiзвався вiн, нарештi. - Хiба я говорив щось?
- Звiсно, говорив, тiльки я не розчув. Чи ти думав уголос? - спробував юнак сказати якнайбадьорiшим тоном.
- Мабуть, що так, - нехотя погодився Валенто.
- А про що ти так напружено думав? - не вгавав юнак, якому дуже хотiлося вивести свого друга з цього гнiтючого стану. - Що на тебе так вплинуло?
Це було сказано необережно, легковажно, i Олесь зразу вiдчув це, бо Валенто немов спалахнув.
- Вплинуло? I ти ще питаєш? А ти сам не бачив, не чув? - швидко, перебиваючи сам себе, заговорив вiн. - Капiтан вiдправив вас усiх з "Люцифера", це зрозумiло. Але навiщо, чому вiн наказав менi йти а вами? Хiба ви самi не дiйшли б? А коли я спробував щось сказати" що вiн вiдповiв? Ти думаєш, це випадково? Нi, вiн хотiв, щоб мене там не було, ось що! А хто лагодитиме "Люцифер", як не я? Лагодити треба негайно, час не жде, а вiн вiдiслав мене!..
- Тодi чому ж Капiтан зробив так? - вдалося Олесевi вставити запитання в потiк слiв Валенто.
- Хiба я знаю чому? Хiба його можна зрозумiти? А ти думаєш, вiн не знав заздалегiдь, що має прилетiти отой лiтак? Ти хiба не пам'ятаєш, як вiн поглядав у небо? Вiн чекав, чекав, що лiтак з'явиться, Я тобi це точно кажу!
- То, виходить, що нас таки помiтили з якогось радарного поста i надiслали лiтак?
- А, та це цiлком ясно, - вiдмахнувся Валенто Клаудо. - I Капiтан знав, що помiтили. Я тобi кажу, вiй знав, що з'явиться той лiтак. I тому пiдганяв нас, говорив, пам'ятаєш: "Iдiть, бо вже час", ти пам'ятаєш це, Олесю?
- Але ж тодi треба було б, навпаки, негайно лагодити "Люцифер", якщо вiн знав, що нас помiтили i можуть надiслати за нами погоню, - непевно зауважив Олесь.
- Ото ж бо воно й є! - роздратовано вигукнув Валенто. - А замiсть того Капiтан вiдiслав мене, та ще й невiдомо навiщо... я ж тобi весь час тлумачу це! Чого вiн зробив так, ти можеш менi сказати?
- Нi, - визнав Олесь. Справдi, все це здавалося принаймнi дивним. Капiтан знає, що "Люциферовi" загрожує напад, i не вживає заходiв, щоб пiдготуватися, а навпаки, вiдсилає того, хто мiг бути найкориснiшим у цiй справi, свого помiчника Валенто Клаудо...
- Нi, я цього не розумiю, - зiтхнув юнак.
- I я не розумiю, - сердито ствердив Валенто. - Але вiн саме так наказав, ти ж чув? Значить, вiн знав, що робить, У нього була якась мета. А яка?..
Олесь мовчав. Одна думка, ще неясна, ще туманна, народжувалася у нього в головi. Але та думка здавалася юнаковi неможливою, страшною, неймовiрною. I вiн боявся не тiльки висловити її, а навiть припустити, щоб вона виразнiше оформлялася. Нi, нi, цю жахливу думку треба вiдiгнати геть, не згадувати про неї!..