— Навіщо стежила б?
— Не знаю. Може, той чоловік володіє якоюсь важливою таємницею про мене. Якби пощастило, може, відкрила б її.
— Яку таємницю?
— Наприклад, чого я тут.
— Але ж той чоловік одного разу начебто вбив тебе.
— Можливо. — Медсестра злегка стулила губи. — В цьому є небезпека. Звісно, я це добре розумію. Мабуть, найкраще — це кудись тікати. Однак імовірна таємниця так мене вабить, що не можу дати собі ради. Так само кіт, якщо бачить темний вхід, не може туди не заглянути.
Коли скінчилася кремація, разом з Кумі Адаті Тенґо забрав батькові кістки й поклав у маленьку урну. Тримаючи урну в руках, він не знав, що з нею робити. Залишити де-небудь не годилося. Розгублений Тенґо, все ще з урною, разом з медсестрою їхав на таксі до станції.
— Решту дрібних справ я сама як слід залагоджу, — сказала Кумі Адаті в таксі. Потім, трохи подумавши, додала: — Якщо ви не проти, поставлю урну в склеп.
Почувши ці слова, Тенґо здивувався.
— А ви зможете це зробити?
— Чому ж ні? Зможу, — відповіла медсестра. — Бо трапляються навіть випадки, коли на похорон ніхто з рідні не приїжджає.
— Ти мені дуже допомогла б, якби так зробила, — сказав Тенґо. І трохи відчув докори сумління, але, правду кажучи, полегшено зітхнув, коли передав урну медсестрі. «Я більше не побачу цих кісток, — подумав він тоді. — Залишиться тільки пам'ять. Але й вона колись розвіється, як порох».
— Я тутешня, а тому майже з усім можу дати собі раду. Тож вам, Тенґо-кун, краще негайно повертатися до Токіо. Звісно, ми вас любимо, але вам не варто залишатися тут надовго.
«Покинути "Котяче місто"», — подумав він.
— Щиро дякую за все, — сказав Тенґо.
— Тенґо-кун, можна висловити вам одне застереження? Хоча насправді це не застереження.
— Звичайно, можна.
— Можливо, ваш батько пішов на той світ з якоюсь таємницею. І через це ви здаєтеся трохи розгубленим. Я розумію ваш настрій. Але, Тенґо-кун, вам не варто заглядати у темний вхід. Нехай цим займаються коти. Нікуди не доберетеся, навіть якщо будете це робити. Краще думайте про майбутнє.
— Треба закрити яму? — спитав Тенґо.
— Саме це я хотіла сказати, — відповіла Кумі Адаті. — Так каже й сова. Ви її пам'ятаєте?
— Звичайно.
Сова — бог-охоронець лісів, мудра істота, а тому наділяє нас нічним розумом.
— Сова ще кричить у тому лісі?
— Вона нікуди не йде звідти, — відповіла медсестра. — Вона постійно там.
Кумі Адаті стежила за тим, як Тенґо сідав в електричку, що прямувала до Татеями. Так, наче мусила на власні очі переконатися, що він на ній від'їжджає з цього містечка. Рукою махала на пероні доти, доки не зникла його постать.
Додому, в кварталі Коендзі, Тенґо повернувся у вівторок, о сьомій пополудні. Увімкнув світло й, сівши на стілець перед обіднім столом, оглянувся навколо. Кімната нітрохи не змінилася відтоді, як учора вранці він її залишив. Штори щільно заслоняли вікно, на столі лежала купа надрукованих аркушів його рукопису. У склянці стирчало шість акуратно заструганих олівців. В умивальнику лежав помитий посуд. Годинник мовчки відраховував час, а настінний календар показував, що рік наближається до свого останнього місяця. У кімнаті, як ніколи, панувала тиша. Навіть трохи надмірна. А може, так лише здавалося. Можливо, тому, що зовсім недавно він був свідком смерті людини. І яма у світі ще не закрилася.
Випивши склянку води, він став під гарячий душ. Старанно помив голову, прочистив вуха й обрізав нігті. Одягнув нові труси й сорочку, які добув з шухляди. Треба позбутися різних запахів «Котячого міста». «Звісно, ми вас любимо, але вам не варто залишатися тут надовго», — сказала Кумі Адаті.
Їсти він не хотів. Працювати не мав охоти, розгортати книжку не кортіло. Слухати музику не збирався. Фізично втомився, але його нервова система перебувала у навдивовижу збудженому стані. А тому лягти й заснути не міг. У тиші, що його огортала, було щось штучне.
«Ох, як не вистачає тут Фукаері! — подумав Тенґо. — 3 її дурницями, беззмістовними речами. З її одноманітною, без запитальної інтонації, мовою». Він давно хотів почути, як вона говорить. Але знав, що вона більше сюди не повернеться. А чому — не міг пояснити. Вона сюди вже не прийде. Мабуть.
Він хотів поговорити з ким-небудь. З будь-ким. Якби мав змогу, із заміжньою подругою. Однак не мав з нею жодного зв'язку. Не знав адреси й телефонного номера, а крім того, йому повідомили, що вона пропала.
Тенґо спробував набрати робочий телефонний номер Комацу — номер прямого зв'язку з телефонним апаратом на його столі. Однак слухавки ніхто не брав. Навіть після п'ятнадцяти дзвінків.
«Кому ще можна зателефонувати?» — подумав Тенґо. Але підходящого співрозмовника не пригадав. Вирішив подзвонити Кумі Адаті, але передумав, бо не знав її телефонного номера.
Після того він подумав про темну яму, яка відкрилася десь у світі. Не велика, але глибока. Якщо заглянути в неї й голосно крикнути, то, можливо, ще вдасться поговорити з батьком? Може, мертвий скаже правду?
«Нікуди не доберетеся, навіть якщо будете це робити, — сказала Кумі Адаті. — Краще думайте про майбутнє».
«Та річ не в цьому, — подумав Тенґо. — Не лише в цьому. Можливо, я нікуди не добрався б, навіть якби знав правду. Однак мені треба знати причину, чому не добрався б. Бо якби знав, то, можливо, кудись дійшов би».
«Вам усе одно, чи ви мій батько, чи ні, — звертався він до темної ями. — Вам байдуже. Ви померли, взявши із собою частину мене, а я залишився жити з частиною вас. Цей факт уже не зміниться, незалежно від того, чи між нами є кровна спорідненість, чи нема. Час минув і світ просунувся вперед».
Тенґо здалося, ніби за вікном прокричала сова. Та, звісно, це йому тільки причулося.
Розділ 25
(про Усікаву)
«Холодний чи не холодний, Бог тут є»
— Так просто ти не помреш, — сказав чоловічий голос ззаду, немов прочитавши настрій Усікави. — Лише на короткий час втратив свідомість. Ще трохи — і ти погано скінчив би.
Голос був незнайомий — невиразний і нейтральний. Не високий і не низький. Не дуже твердий і не дуже м'який. Як той, що сповіщає про відправлення чи прибуття літака або ж про становище на фондовому ринку.
«Який сьогодні день? — силувався згадати Усікава. — Напевне, ніч з неділі на понеділок. Е ні, можливо, вже вівторок».
— Усікава-сан, — сказав незнайомець. — Можна так до вас звертатися?
Усікава мовчав секунд двадцять. Після того без ніякого попередження чоловік завдав йому в ліву нирку короткого удару. Безшумного, але страшно сильного, ззаду. Гострий біль пронизав усе його тіло. Всі органи скорчилися, і він не міг нормально дихати, поки біль трохи не ослаб. А потім сухо захекав.
