— Перерваний статевий акт? — насупивши брови, спитала медсестра.
— Бо фермер — так би мовити, відверта людина.
— Однак звертатися до неба такими словами недоречно.
— Ваша правда, — погодився Тенґо.
«Після сезону дощів наставали на диво прохолодні й похмурі дні. І тоді згадувалася «marka mbaya», тобто поганий рік, страшна посуха. Тоді люди племені кікую пасли своїх корів прямо перед моїм будинком, а пастушок іноді вигравав на дудочці коротеньку мелодію. Щоразу, коли пізніше я чуле її, то відразу згадувала всі наші минулі страждання, відчай і солоний присмак сліз. І водночас у тій самій мелодії, несподівано для себе, я відкривала незбагненну ніжність і життєву силу. Невже в ті тяжкі часи нас супроводжував тільки відчай? Ми були тоді молодими, сповненими палких бажань І саме ті довгі дні труднощів нас об'єднали. Настільки, що навіть переселившись на іншу планету, ми впізнали б одне одного. І годинник із зозулькою на стіні, й книжки на столі й худі корови, й жалюгідні старики-кікую вигукнули б: «Ти також там була, ти також була частиною ферми Нґонґ». Тяжкі часи нас ощасливлювали й минали».
— Живий опис, правда? — сказала медсестра. — Перед очима постає реальна картина.
— Ага.
— І голос ваш гарний. Глибокий, сповнений почуття. Схоже, що ви маєте схильність до декламування.
— Дякую.
Все ще сидячи на стільці, медсестра на якийсь час заплющила очі й тихо дихала. Наче перебувала в полоні тексту. Було видно, як у ритмі з диханням піднімалися та опускалися опуклості на її грудях під білим халатом. Дивлячись на це, Тенґо згадав заміжню подругу. Як у п'ятницю пополудні роздягав її і торкався пальцями її затверділих сосків Згадав її глибоке дихання й вологе лоно. Як за вікном тихо сіявся дощ, а вона у своїх долонях зважувала його яєчка Однак цей спогад не збуджував статевої жаги. Всі картини й відчуття залишалися в туманній далині, ніби вкриті тонкою плівкою.
Незабаром медсестра розплющила очі й глянула на Тенґо так, немов бачила все, про що він думав. Але вона його не осуджувала, а, все ще легко всміхаючись, підвелась і подивилася на нього зверху.
— Вже час іти, — сказала вона й, перевіривши, що кулькова ручка стримить у волоссі, різко обернулась і вийшла з палати.
Зазвичай Тенґо телефонував Фукаері надвечір. І щоразу вона казала, що за день нічого не сталося. Що кілька разів дзвонив телефон, але вона, мовляв, як вони домовилися, не брала слухавки. «От і добре, — хвалив Тенґо. — Нехай дзвонить, скільки йому заманеться».
А от коли сам їй телефонував, то, як правило, після трьох гудків клав слухавку, а тоді передзвонював. Однак цієї домовленості Фукаері не дотримувалася. Часто за першим дзвінком брала слухавку.
— Погано, якщо не дотримуєшся домовленості, — щоразу зауважував Тенґо.
— Мені й так ясно, — відповідала вона.
— Ясно, що це я телефоную?
— На інші дзвінки я не підходжу до телефону.
«Зрештою, така річ можлива, — подумав Тенґо. — Я сам чомусь упізнаю, що дзвонить саме Комацу. Тоді дзвінок дзеленчить квапливо й нервово. Так, ніби кінчики пальців вистукують по поверхні стола. Але це лише здогад. Бо не беру слухавки з цілковитою певністю».
Дні Фукаері проходили так само одноманітно, як і в Тенґо. Вона сиділа дома, не потикаючись надвір ні на крок. Телевізора не було, книжок не читала. Їжі як слід не готувала. А тому поки що ходити за покупками не мала потреби.
— Не потребую їжі, бо не рухаюся, — сказала вона.
— Що ж ти сама щодня робиш?
— Думаю.
— Про що?
На це запитання вона не відповіла.
— Ворона прилетіла.
— Вона щодня один раз прилітає.
— Не один, а кілька разів прилітає, — сказала дівчина.
— Та сама?
— Ага.
— А більше ніхто не приходив?
— Знову приходив чоловік з «NHK».
— Той самий, що й попереднього разу?
— Голосно казав, що Кавана-сан — злодій.
— Перед нашими дверима так кричав?
— Щоб сусіди чули.
Тенґо трохи задумався над сказаним.
— Не переймайся цим. Бо воно тебе не стосується і не завдасть шкоди.
— Сказав: «Знаю, що тут переховуєшся».
— Не бери собі цього до голови, — заспокоював Тенґо. — Нічого він не знає. Просто лякає вибраними навмання словами. Службовці «NHK» часто вдаються до таких хитрощів.
Тенґо не один раз бачив, як батько користувався подібним методом. У неділю пополудні в коридорі багатоквартирного будинку лунав його злий голос. Погрозливий і глузливий. Тенґо притиснув пальцями скроні. Спогади воскресали з різноманітними подробицями.
Ніби щось відчувши в мовчанці, Фукаері спитала:
— З вами все гаразд?
— Усе. Про чоловіка з «NHK» можеш забути.
— І ворона так казала.
— От і добре, — сказав Тенґо.
Після того, як на небі з'явилося два Місяці, а на батьковому ліжку — повітряна личинка, Тенґо ніщо вже не дивувало. То хіба є щось незвичне в тому, що цілими днями на підвіконні Фукаері обмінюється думками з воронами?
— Думаю побути тут ще трохи. До Токіо ще не можу повернутися. Ти не маєш нічого проти?
— Можете побути, скільки вам хочеться.
По цих словах Фукаері відразу поклала слухавку. Розмова вмить обірвалася. Так, ніби хтось розмахнувся наточеною сокирою й перетнув телефонну лінію.
Після того Тенґо набрав телефонний номер Комацу у видавництві. Однак не застав його на робочому місці. Казали, начебто він з'явився о першій пополудні на хвилину, потім зник, невідомо, де зараз і чи повернеться знову. У цьому не було нічого особливо дивного. Тенґо залишив телефонний номер оздоровниці й передав, що хотів би, якщо можна, поговорити з Комацу упродовж дня. Якби дав телефонний номер готелю, то мав би клопіт — Комацу міг би подзвонити й серед ночі.
Останній раз Тенґо розмовляв з ним наприкінці вересня. Коротко, по телефону. Після того від нього не було жодної вістки, не дзвонив і сам Тенґо. А в кінці серпня Комацу зник на три тижні, тільки недоладно пояснивши видавництву по телефону, що, мовляв, занедужав і хотів би трохи перепочити. Майже пропав безвісти. Ясна річ, колеги звернули увагу на його зникнення, але не сприймали це надто серйозно. Комацу від природи був химерною людиною, що головно керувалася тільки власною вигодою. І за якийсь час, напевне, повернеться на роботу з таким виразом обличчя, ніби й нічого не сталося.
Звісно, в такій організації, як видавництво, подібна свавільна поведінка не схвалювалася. Але в його випадку знаходився хтось з колег, який примудрявся завадити появі неприємних наслідків. І зовсім не тому, що Комацу мав авторитет, а через те, що чомусь завжди траплялася серед колег великодушна людина, яка витягувала його з халепи. Та й начальство іноді дивилося на його вчинки крізь пальці.
