Крізь злегка прочинені скляні двері веранди телефонний дзвінок ледве було чути. Крім того, Аомаме поринула в задуму. Але цього дзвінка не пропустила повз вуха. Спочатку було три дзвінки, а через двадцять секунд — ще один. Телефонував Тамару. Аомаме зсунула з колін укривало й, відчинивши запітнілі скляні двері, вернулася в кімнату, темну, але досить обігріту. Захололими пальцями вона взяла слухавку.
— Читаєте Пруста?
— Не дуже просуваюсь уперед, — відповіла Аомаме, ніби обмінюючись паролем.
— Що, не сподобався?
— Та ні. Як би вам це сказати?… Здається, ніби він пише про зовсім інший світ, відмінний від нашого.
Тамару мовчки чекав, що вона розповість далі. Він не спішив.
— Здається, ніби читаю докладну доповідь про астероїд, віддалений від світу, в якому я живу, на кілька світових років. Кожен опис я сприймаю і розумію. Причому виразно, яскраво. Однак тамтешні й тутешні картини ніяк не пов'язуються між собою. Бо фізично вони розділені великою відстанню. А тому, прочитавши частину тексту, мені доводиться повертатися назад і починати спочатку. — Аомаме шукала слів для подальшої розповіді. Тамару все ще чекав. — Але мені не нудно. Точно й гарно написано, і я по-своєму можу зрозуміти будову цього самотнього астероїда. А проте, як я казала, не дуже просуваюсь уперед. Враження таке, ніби веслую проти течії. Коли, трохи повеслувавши, перепочиваю й про щось думаю, раптом помічаю, що човен вода віднесла назад. Але таке читання, можливо, мені підходить. Більше, ніж якби я рухалася за сюжетом тільки вперед і вперед. Як би це пояснити?… Відчуття таке, ніби час у романі Пруста нерегулярно коливається. І начебто не має значення, що майбутнє й минуле міняються місцями. — Аомаме шукала точнішого виразу. — Здається, немов бачу чийсь сон. Відчуття є одночасними. Але що означає така «одночасність», не збагну. Хоча відчуття дуже близькі, насправді відстань між ними дуже велика.
— Може, Пруст так задумав?
Ясна річ, Аомаме цього не знала.
— У всякому разі, — сказав Тамару, — в реальному світі час рухається невпинно вперед. Не зупиняється і не повертає назад.
— Звичайно. В реальному світі час рухається вперед.
Сказавши ці слова, Аомаме глянула на скляні двері. А чи справді час невпинно рухається вперед?
— Минає час, і незабаром 1984 рік наблизиться до свого кінця, — сказав Тамару.
— Гадаю, що, мабуть, не зможу дочитати цього року «У пошуках утраченого часу».
— Не має значення, — сказав Тамару. — Можете витратити на його читання стільки часу, скільки вам захочеться. Роман написано понад п'ятдесят років тому. Тож він не містить інформації, яка вимагає негайного розгляду.
«Можливо, — подумала Аомаме. — А можливо, й ні». Вона не могла особливо довіряти часові.
— До речі, з тим, що всередині вас, усе гаразд?
— Поки що нема проблем.
— От і добре, — сказав Тамару. — А ви чули про дивного лисого чоловіка, що вештався навколо нашої садиби?
— Чула. Він усе ще з'являється?
— Ні, останнім часом його не видно. Два дні вештався і після того зник. Але він ходив до найближчого до нас ріелтора і, вдаючи, що шукає квартири, збирав інформацію про притулок для жінок — жертв домашнього насильства. Що не кажи, в нього незвична зовнішність. І, крім того, яскравий одяг. Усі, з ким він розмовляв, добре його запам'ятали. Вислідити його вдалося легко.
— Для стеження не годиться.
— Це правда. Для такої роботи в нього непідходяща зовнішність. Велика голова, як у Фукуске. Та, здається, він — здібна людина. Вміє особисто збирати інформацію. За власною програмою — куди йти й про що розпитувати. По-своєму кмітливий. Не пропускає повз увагу потрібного й не робить зайвого.
— І зібрав певну інформацію про притулок для жінок.
— Він дізнався, що притулок, призначений жінкам, які постраждали від домашнього насильства, безплатно наддала мадам Можливо, також знає, що мадам — член колишнього вашого спортивного клубу й ви часто навідувалися до нашої садиби для її індивідуального тренування. Бо я на його місці такі речі розслідував би.
— Він такий же здібний, як і ви?
— Це зрозуміло кожному, хто, не шкодуючи часу й зусиль, навчився збирати інформацію і логічно думати.
— Навряд чи у світі є багато таких людей.
— Мало. Їх називають професіоналами.
Аомаме сіла на стілець і торкнулася пальцем кінця все ще холодного носа.
— І цей чоловік більше не показується біля садиби? — спитала вона.
— Він знає, що його постать дуже впадає в очі. А також те, що встановлено спостережні відеокамери. Тому за короткий час зібрав певну інформацію й подався на інше мисливське угіддя.
— Отже, він тепер знає про зв'язок між мною і мадам. Що це означає щось більше, ніж просто стосунки тренера спортивного клубу із заможною клієнткою. Що це має відношення до притулку для жінок. Що ми виконуємо якийсь проект.
— Можливо, — погодився Тамару. — Наскільки я розумію, він наближається до суті справи. Дедалі ближче.
— Але за моїми даними складається враження, що цей чоловік скоріше діє самостійно, а не як член великої організації.
— І я такої ж думки. Велика організація, не маючи особливого задуму, навряд чи доручила б людині з такою помітною зовнішністю таємне розслідування.
— І все-таки цікаво, про що й для кого він веде таке розслідування?
— Ну, тільки одне я знаю: що він здібний і небезпечний, — відповів Тамару. — А все інше зараз — це лише припущення. Я стримано припускаю, що в якійсь формі він пов'язаний із «Сакіґаке».
Аомаме задумалася над цим стриманим припущенням.
— І цей чоловік перейшов на інші мисливські угіддя?
— Саме так. Та куди перейшов, невідомо. Якщо спиратися на логіку, то зараз його увага звернена на пошуки місця, де ви переховуєтеся.
— Але ж ви казали, що цього місця майже неможливо знайти.
— Це правда. Ніяке розслідування не здатне виявити зв'язку між мадам і багатоквартирним будинком. Такий зв'язок повністю усунуто. Але так буде недовго. Якщо облога триватиме, то згодом десь станеться пролом. У несподіваному місці. Скажімо, ви зненацька вийдете надвір, і він випадково вас помітить. Це одна з таких можливостей.
— Я не виходжу надвір, — категорично відповіла Аомаме. Та це, звісно, була неправда. Вона двічі виходила з квартири. Перший раз, коли бігла до Тенґо на дитячій гірці парку. А другий, коли в пошуках виходу зі світу 1Q84 року поїхала на таксі до аварійної зупинки на столичній швидкісній автостраді номер три поблизу Санґендзяя. Але в цьому вона не могла зізнатися Тамару. — Цікаво, як у такому разі цей чоловік спробує знайти мене?
