Тенґо з'явився знову на порозі будинку після сьомої. Коли смеркло й почав віяти вітер, усе навколо раптом охололо. На ньому була шкіряна куртка поверх штурмівки з каптуром і збляклі сині джинси. Він вийшов надвір і, зупинившись, оглянувся навколо. Але нічого особливого не помітив. Кинув погляд туди, де ховався Усікава, але його не здвважив. «Він не такий, як Еріко Фукада, — подумав Усікава. — Вона — особлива. Бачить те, чого люди не бачать. А от ти, Тенґо-кун, — добре це чи погано — звичайна людина. Мене не бачиш».
Переконавшись, що у навколишньому краєвиді ніщо не змінилося, Тенґо затягнув блискавку шкіряної куртки до самої шиї і, встромивши руки у кишені, рушив вулицею. Усікава відразу нап'яв на голову в'язану шапку, обмотав шию шарфом, узувся в черевики і побіг за ним.
На таку підготовку витратив мало часу, бо мав намір кинутися за Тенґо, щойно побачить його надворі. Ясна річ, переслідування — небезпечний вибір. Тенґо міг негайно впізнати його за прикметною фігурою та рисами обличчя. Та вже стемніло, тож якщо зберігати відповідну дистанцію, Тенґо, напевне, не зможе його запримітити.
Тенґо йшов вулицею поволі, кілька разів озирався, але Усікави не помітив, бо той поводився досить обережно. Здавалось, ніби висока постать Тенґо про щось думає. Можливо, про зникнення Фукаері. Судячи з напряму його руху, можна було подумати, що він прямує до станції. Потім сяде на електричку й кудись поїде? Якщо так станеться, то стеження за ним ускладниться. Станція освітлюється, а суботнього вечора пасажирів небагато. Тому постать Усікави страшно виділятиметься. У такому разі було б набагато розумніше відмовитися від переслідування.
Однак Тенґо не прямував до станції. Пройшовши трохи вулицею, він звернув убік у безлюдний провулок, який невдовзі привів його до закусочної під назвою «Муґіатама», до якої, видно, вчащала молодь. Тенґо зиркнув на годинник, кілька секунд постояв у задумі перед дверима, а тоді зайшов усередину. «"Муґіатама", — подумав Усікава й хитнув головою. — Що за чудернацька назва?»
Ставши за телеграфним стовпом, Усікава оглянувся навколо. Мабуть, Тенґо збирається щось випити й перекусити. Це забере принаймні півгодини або й годину. Усікава поглядом шукав зручного місця, де можна було б згаяти час і стежити за дверима закусочної. Та поблизу видніла тільки молочарня, невеличка молитовня секти «Тенрі» й рисова крамничка. До того ж усі вони були зачиненими. «От досада!» — подумав Усікава. Сильний північно-західний вітер прудко гнав по небу хмари. Від денного тепла нічого не лишилося. Тож, природно, Усікаву не тішило, що доведеться в такий зимовий холод простояти на краю дороги півгодини або й годину.
«Може, варто повернутися назад? — подумав він. Адже Тенґо зайшов тільки перекусити. Витрачати сили, щоб за ним стежити, нема потреби». Усікаві самому також захотілося кудись зайти й з'їсти чогось теплого, а після того вернутися в орендовану квартиру. Мабуть, і Тенґо незабаром повернеться додому. Такий вибір Усікаву приваблював. Він уявив собі, як зайшов у тепле приміщення і їсть рис з курятиною. Адже кілька днів не їв нічого поживного. Не завадило б після тривалої перерви випити також саке. Тим паче в таку холоднечу. Якби вийшов надвір, то хміль одразу вивітрився б.
Та водночас Усікава не виключав іншого сценарію. Можливо, Тенґо домовився про зустріч з кимось у закусочній «Муґіатама». Такою можливістю він не мав права нехтувати. Вийшовши з будинку, Тенґо, без жодного вагання, попрямував саме туди. Перед тим як зайти, Тенґо подивився на годинник. Може, хтось там його чекав? Або той хтось пізніше з'явиться? Якщо так, то Усікава не міг його пропустити. Навіть якщо вуха змерзнуть, доведеться стояти край дороги й стежити за дверима закусочної. Усікава хоч-не-хоч прогнав з голови думку про рис із курятиною й гаряче саке.
«Може, Тенґо домовився про зустріч із Фукаері. А може, з Аомаме, — подумав Усікава зі щемом у душі. — Як-не-як витривалість — моя сильна сторона. Якщо є хоч найменший шанс, я не випущу його з рук. Чи в дощ, чи під час вітру, чи у спеку, чи під ударами кийка: Бо невідомо, коли знову його впіймаю, якщо зараз випущу». Бо з власного досвіду знав, що у світі існують нестерпніші муки, ніж ті, які випали йому зараз.
Заховавшись із спиною до стіни за телеграфним стовпом і стоячою афішею комуністичної партії, Усікава не спускав очей з дверей закусочної. Зеленим шарфом обкрутив шию до самого носа й обидві руки засунув у кишені куртки. Майже не ворушився, хіба що іноді добував з кишені туалетний папір і сякав носа. Інколи зі станції Коендзі вітер приносив оголошення через гучномовець. Дехто з перехожих, помітивши Усікаву в напівтемряві, від напруження пришвидшував ходу. Його обличчя ніхто з них не бачив, але присадкувата фігура Усікави, що бовваніла в ній, немов зловісна лялька, їх лякала.
«Власне, що Тенґо там п'є та їсть?» — думав Усікава. І що довше думав, то дедалі більше ставав голодним і холодним. Але не міг не давати волю уяві. Про будь-що, а не обов'язково про гаряче саке й рис з курятиною. Хотів забратися кудись у тепле приміщення і з'їсти чогось звичайного. Стоячи в темряві, під вітром, міг витерпіти все, крім підозріливих поглядів перехожих.
Однак іншого вибору Усікава не мав. Нічого іншого не залишалось, як, стоячи на холоді, чекати, коли Тенґо скінчить їсти й вийде надвір. Усікава згадав дім у Тюорінкані й обідній стіл у ньому. Щовечора на ньому, певно, була тепла їжа. Але яка, він не міг пригадати. «Власне, що я тоді їв?» — згадував Усікава. Здавалось, ніби все це відбувалося в попередньому житті. Він мав обідній стіл з теплими стравами в новому будинку за п'ятнадцять хвилин пішої ходи від станції Тюорінкан по лінії Одакю. Мав двох малих дочок, що грали на піаніно, невеликий дворик з газоном й породисте цуценя, що по ньому гасало.
Через тридцять п'ять хвилин Тенґо вийшов із закусочної. «Непогано. А могло б бути гірше, — переконував себе Усікава. — Нещасних довгих тридцять п'ять хвилин — це набагато краще, ніж нещасна довга година». Усікава охолов, і тільки його вуха ще не задубіли. Поки Тенґо перебував у закусочній, на її порозі не з'являвся ніхто з відвідувачів, хто міг би привернути до себе увагу Усікави. Зайшла лише одна молода парочка. Але ніхто не виходив. Очевидно, Тенґо ні з ким не зустрічався. Усікава подався за ним, як і перед тим, зберігаючи відповідну дистанцію. Тенґо пішов тією самою дорогою, якою прийшов. Можливо, мав намір повернутися додому.
Однак на півдорозі він звернув у незнайому для Усікави вулицю. Мабуть, пішов додому кружною дорогою. Як і раніше, ззаду здавалося, ніби його постать із широкою спиною заглибилася в роздуми. Начебто ще глибше, ніж минулого разу. Тенґо вже не озирався. Поглядаючи на навколишній краєвид і прочитуючи номери будинків, Усікава намагався запам'ятати його маршрут, щоб наступного дня самому пройти по ньому ще раз. Усікава не був обізнаний з цією місцевістю, але щораз гучніший безперервний гуркіт автомашин, схожий на шум водяного потоку, підказував йому, що він наближається 7-ї кільцевої дороги.
