— Тоді добре, — вона спробувала усміхнутися і це навіть відчувалося щиро. Набагато щиріше ніж будь-яка усмішка, про яку вона думала, що буде здатна видавити у присутності Адама Карлсена.
— Отже, середа для фальшивих стосунків.
Між його бровами проявилася зморшка.
— Навіщо ти продовжуєш це казати?
— Казати що?
— «Фальшиві стосунки». Так, ніби таке дійсно існує.
— Тому що воно існує. Ти не дивишся ром-коми?
Він витріщався на неї зі спантеличеним виразом, поки вона не прокашлялася й не подивилася на свої коліна.
— Дійсно, — вони не мали нічого спільного. Вони ніколи не знайдуть про що поговорити. Їхні десятихвилинні перерви на каву будуть найболючішими, найбільш незграбними частинами її і без того болючих, незграбних тижнів.
Але Ан матиме свою красиву історію кохання і Олів не доведеться чекати вічність, щоб скористатися електронним мікроскопом. Це все, що мало значення.
Вона встала і протягнула йому долоню, гадаючи, що кожна домовленість про фальшиві стосунки заслуговує хоча б на потискання руки. Адам нерішуче розглядав її кілька секунд. Потім він встав і стиснув її пальці. Він дивився на їхні з’єднані руки, перш ніж зустрітися з нею очима, і Олів наказала собі не помічати жару його шкіри, чи того, який він широкий, чи… будь-чого іншого про нього. Коли він нарешті відпустив, їй довелося докласти великих зусиль, щоб не оглядати свою долоню.
Він щось зробив з нею? Це точно відчувалося саме так. ЇЇ шкіра поколювала.
— Коли ти хочеш почати?
— Як щодо наступного тижня? — а сьогодні була п’ятниця. Що означало, що у неї було менше тижня, щоб психологічно підготуватися до кавування з Адамом Карлсеном. Вона знала, що змогла б це зробити — якщо вона отримала дев’яносто сім відсотків на словесній частині вступних іспитів, то вона могла зробити все, що завгодно, але це все одно здавалося жахливою ідеєю.
— Звучить добре.
Це відбувалося. О Боже.
— Зустрінемося у «Старбаксі» біля нашого корпусу. Там більшість аспірантів беруть каву — хтось неодмінно помітить нас.
Вона попрямувала до дверей, зупинившись, щоб глянути на Адама.
— То, мабуть, побачимося на фальшивих побаченнях у середу?
Він все ще стояв за столом з руками, схрещеними на грудях. Дивлячись на Олів. Виглядаючи менш роздратованим через цей безлад, ніж вона могла очікувати. Виглядаючи… приємно.
— До зустрічі, Олів.
— Передай солі…
Олів би передала, але Малкольм виглядав так, ніби він вже достатньо солений.
Тому вона сперлася стегнам на кухонний стіл і склала руки на грудях:
— Малкольме…
— І перець.
— Малкольме…
— І олію.
— Малкольме!
— Соняшникову, а не те лайно з виноградних кісточок.
— Слухай. Це не те, що ти думаєш…
— Добре, я сам їх дістану.
— Заради справедливості варто сказати, що Малкольм мав повне право злитися. І Олів розуміла його. Він був на рік старше її та був нащадком сім'ї науковців. Продукт поколінь біологів, геологів, ботаніків, фізиків і хто знає яких інших людей, які змішували свою ДНК і породжували маленькі наукові машини. Його батько був директором якоїсь державної школи на Східному узбережжі. Його мати проводила TED Talk про клітини Пуркіньє з кількома мільйонами переглядів на YouTube. Чи хотів Малькольм бути в докторській програмі, прямуючи до академічної кар’єри? Напевно, ні. Чи був у нього інший вибір, враховуючи тиск, який його сім’я чинила на нього з тих пір, як він був у підгузниках? Також ні.
Не те щоб Малкольм був нещасним. У нього був план отримати ступінь доктора, знайти добре оплачувану роботу на підприємстві і заробляти багато грошей, працюючи з дев’ятої до п’ятої, що технічно означало «бути вченим», проти чого, у свою чергу, батьки не могли б заперечувати, принаймні не дуже завзято. А поки він хотів мати досвід аспірантури, який би був якнайменш травмуючим. З усіх, хто навчався за тою ж програмою, що й Олів, він був єдиним, хто найкраще справився з тим, щоб мати життя за межами університету. Він робив такі речі, які були за межами уяви для більшості аспірантів, як приготування справжньої їжі!
Ходіння в походи! Медитація! Гра у виставі! Зустрічання, так, ніби вони були Олімпійським видом спорту! («Це і є Олімпійський вид спорту, Олів. І я тренуюся, щоб здобути золото».)
Саме тому коли Адам змусив Малкольма викинути тонну даних і переробити половину його роботи у нього були дуже дуже жалюгідні кілька місяців. У ретроспективі це мало б бути тоді, коли Малкольм почав бажати нашестя чуми на дім Карлсена (Він репетирував для «Ромео і Джульєтти» у той час).
— Малкольме, ми можемо, будь ласка, поговорити про це?
— Ми говоримо…
— Ні, ти готуєш, а я просто стою тут, намагаючись донести до твого відома, що ти злишся, тому що Адам…
Малкольм відвернувся від своєї каструлі, помахуючи пальцем у напрямку Олів.
— Не кажи цього.
— Не казати що?
— Ти знаєш що.
— Адам Карл…
— Не кажи його імені.
Вона підняла руки догори.
— Це божевілля. Вони фальшиві, Малкольме.
Він повернувся до нарізання аспарагусу.
— Передай сіль.
— Ти взагалі слухаєш? Вони несправжні.
— І перець, і…
— Стосунки несправжні. Ми зустрічаємося не по-справжньому. Ми вдаємо, щоб люди подумали, що ми зустрічаємося.
Малкольмові руки зупинилися посеред нарізання:
— Що?
— Ти почув мене.
— Це якась… домовленість типу дружби з бонусами? Тому що…
— Ні. Це протилежне. Ніяких бонусів. Нуль бонусів. Нуль сексу. Нуль друзів також.
Він витріщався на неї, звузивши очі:
— Щоб усе прояснити: оральний і в дупу також вважаються сексом…
— Малкольме!
Він ступив на крок ближче, схопивши ганчірочку, щоб витерти руки, його ніздрі почали розширюватися:
— Мені страшно спитати.
— Я знаю, що це звучить безглуздо. Він допомагає мені вдавати, що ми разом, бо я збрехала Ан, а я хочу, щоб вона не почувалася погано, зустрічаючись з Джеремі. Це все несправжнє. Ми з Адамом говорили від сили, — вона на ходу вирішила пропустити будь-яку інформацію, причетну до тієї ночі, три рази і я нічого про нього не знаю. Крім того, що він хоче допомогти мені вирішити цю ситуацію і я вхопилася за шанс.
Малкольм скорчив свою пику, яку він беріг для людей, які носили босоніжки з білими носками. Варто зізнатися, він міг бути трохи страхітливим.
— Це… Вау, — на його чолі пульсувала вена. — Олів, це вражаюче тупо.
— Можливо, — так. Так і є. — Але маємо, що маємо. І ти повинен підтримувати мій ідіотизм, тому що ти та Ан мої найкращі друзі.
— Хіба не Карлсен тепер твій найкращий друг?
— Ну ж бо, Малкольме. Він засранець. Але насправді він був доволі милим зі мною, і…
— Я навіть… — він скорчив гримасу. — Я не збираюся звертати на це свою увагу.
Вона зітхнула.
— Добре. Не зважай на це. Ти й не повинен. Але ти можеш просто не ненавидіти мене? Будь ласка… Я знаю, що він був кошмаром для половини аспірантів на програмі, включаючи тебе. Але він допомагає мені. Мене хвилює тільки, щоб ти з Ан знали правду. Але я не можу сказати Ан…
— … з очевидних причин.
— … з очевидних причин, — вона закінчила одночасно і усміхнулась. Він тільки несхвально похитав головою, але його вираз обличчя був м’яким.
— Ол, ти чудесна. І добра, аж занадто. Ти повинна знайти когось кращого за Карлсена. З ким можна зустрічатися по-справжньому.
— Так, звичайно. Тому що з Джеремі все так добре вийшло. З яким я, до речі, погодилася зустрічатися за твоєю порадою! «Дай хлопцю шанс, — ти сказав. — Що може піти не так?», — ти тоді сказав.
Малкольм люто глянув, і вона засміялася.
— Слухай, я, очевидно, погано вмію по-справжньому зустрічатися. Можливо, з удаваними стосунками все буде інакше. Можливо, я знайшла свою нішу.
Він зітхнув:
— Це повинен бути Карлсен? Є й кращі працівники на факультеті, щоб вдавано зустрічатися.
