— Неймовірно… — Ан притягнула руку Олів до себе, перевернувши її, щоб вилити здорову дозу лосьйону на її долоню. — Ось, нанеси це на плечі. І ноги. І твоє обличчя також — ти, ймовірно, схильна до високого ризику для всіх видів шкірних хворіб, пані Ластовиння. Джер, ти також.
Олів заціпеніло кивнула й почала масажувати сонцезахисним кремом руки і стегна. Вона вдихнула запах кокосової олії, намагаючись не думати про Адама і про те, що він справді так виглядав. Здебільшого невдало, але агов.
— Чи є реальні дослідження? — запитав Джеремі.
— Ммм? — Ан зібрала волосся в пучок.
— Про зв’язок між веснянками та раком шкіри.
— Не знаю.
— Видається, що є.
— Правда. Я хочу знати тепер.
— Зачекайте. Тут є Wi-Fi?
— Олів, у тебе є інтернет?
Олів витерла руки серветкою, яка здавалася невикористаною:
— Я залишила свій телефон у машині Малькольма.
Вона відвернула голову від Ан і Джеремі, які зараз розглядали екран Айфону Джеремі, поки не отримала хороший вид на Алтимат — чотирнадцять чоловіків і жодної жінки. Ймовірно, це пов’язано із загальним надлишком тестостерону в наукових програмах. Принаймні половина гравців були викладачами або аспірантами. Адам, звичайно, і Том, і доктор Родрігес, і ще кілька з фармакології. Усі однаково без сорочки. Хоча ні. Зовсім не однаково. В Адамі насправді не було нічого однакового.
Олів була не такою. Вона справді не була. Вона могла порахувати кількість хлопців, які її сильно приваблювали на одній руці. Власне — на одному пальці. І в цей момент цей хлопець біг до неї, тому що Том Бентон, благослови його Боже, щойно кинув фрісбі занадто невміло, і тепер він був на трав’яній ділянці приблизно в десяти футах від Олів.
А Адам, Адам без сорочки, виявився найближчим до місця, де він приземлився.
— О, подивіться на це дослідження… — Джеремі звучав схвильованим.
— «Khalesi et al., 2013». Це мета-аналіз. «Шкірні маркери фотопошкодження та ризику базально-клітинної карциноми шкіри». В Епідеміології раку, Біомаркери та Профілактика».
Джеремі вдарив кулаком.
— Олів, ти це слухаєш?
Ні. Ні, вона не слухала. Здебільшого вона намагалася спорожнити свій мозок, а також очі. Від її фальшивого хлопця та раптового теплого болю у животі. Вона просто хотіла бути в іншому місці. Щоб вона була тимчасово сліпа і глуха.
— Слухай: сонячні лентигіни мали слабкі, але позитивні асоціації з базаліомою, зі співвідношенням шансів близько 1,5. Добре, мені це не подобається. Джеремі, тримай телефон. Я даю Олів більше сонцезахисного крему. Ось SPF п’ятдесят, це, мабуть, те, що тобі потрібно.
Олів відірвала очі від Адамових грудей, які тепер були тривожно близько, і обернулася, відійшовши від Ан:
— Зачекай. Я вже намастила трохи.
— Ол, — сказала їй Ан тим самим розважливим, материнським тоном, яким вона послуговувалась, коли Олів зламалась і зізналася, що в основному дозу овочів дістає з картоплі фрі, або що вона прала кольорове та біле разом. — Ти ознайомлена з літературою.
— Я не ознайомлена з літературою, так само, як і ви, ви просто знаєте один рядок з одного реферату і…
Ан знову схопила руку Олів і налила в неї пів галону лосьйону. Так багато, що Олів довелося використати ліву долоню, щоб запобігти тому, щоб воно не розлилося, тепер вона просто стояла, як ідіотка, зі стиснутими руками, як жебрачка, що наполовину потонула в проклятому сонцезахисному кремі.
— Ось так. Ан яскраво посміхнулася. Тепер ти можеш захистити себе від базально-клітинної карциноми. Що, чесно кажучи, звучить жахливо.
— Я… — Олів би піднесла долоню до чола, якби мала свободу рухати верхніми кінцівками. — Я ненавиджу сонцезахисний крем. Він липкий і змушує мене пахнути піна-коладою, це вже занадто.
— Просто нанеси стільки, скільки твоя шкіра вбере. Особливо навколо ділянок з ластовинням. Рештою ти можеш поділитися з кимось.
— Добре. Ан, тоді візьми трохи. Ти також, Джеремі. Ти рудий, заради Бога.
Рудий, але без веснянок. Він гордо посміхнувся, ніби сам створив свій генотип. — І я вже набрав тонну. Дякую, крихітко. — Він нахилився, щоб чмокнути Ан у щоку, що майже перейшло у справжній поцілунок.
Олів намагалася не зітхати.
— Народ, що мені з цим робити?
— Просто знайди когось іншого. Куди подівся Малкольм?
Джеремі пирхнув:
— Там, з Джуд.
— Джуд? — Ан насупилась.
— Так, той п’ятикурсник з нейрології.
— Доктор медичних наук? Вони зустрічаються чи…
— Народ… — Олів зібралася з силами, щоб не кричати. — Я не можу рухатися. Будь ласка, виправте цей сонцезахисний безлад, який ви зробили.
— Боже, Ол… — Ан закотила очі. — Ти інколи така драматична. Почекай… — вона помахала комусь позаду Олів, і коли вона заговорила, її голос був набагато гучнішим. — Гей, докторе Карлсене! Ви вже нанесли сонцезахисний крем?
За мікросекунду весь мозок Олів спалахнув, а потім розсипався на купу попелу. Просто так перестали існувати сто мільярдів нейронів, тисяча мільярдів гліальних клітин і хто зна скільки мілілітрів спинномозкової рідини. Інша частина її тіла теж почувалася не дуже добре, оскільки Олів відчувала, що всі її органи відключаються в режимі реального часу. Від самого початку її знайомства з Адамом було близько десяти випадків, коли Олів хотіла впасти замертво на місці, щоб земля відкрилася й поглинула її цілком, щоб стався катаклізм і позбавив її від збентеження від їхніх взаємодій. Однак цього разу здавалося, що кінець світу може статися справді.
Не повертайся, підказало їй те, що залишилося від її центральної нервової системи. Зроби вигляд, що ти не чула Ан. Це все не насправді. Але це було неможливо. Був такий собі трикутник, утворений Олів, Ан перед нею, і Адамом, ймовірно — безсумнівно — що стояв позаду неї. Не те, щоб у Олів був вибір. Будь-який вибір. Особливо, коли Адам, який не міг уявити собі розбещений напрямок думок Ан, який не міг побачити відра сонцезахисного крему на руках Олів, сказав:
— Ні.
Ну-у. Лайно.
Олів обернулася, і ось він — спітнілий, тримає Фрізбі в лівій руці з такий дуже-дуже голим торсом.
— Тоді ідеально! — весело промовила Ан. У Олів є забагато і вона гадала, що з цим робити. Вона намастить трохи на тебе!
Ні. Ні, ні, ні.
— Я не можу, — прошипіла вона до Ан. — Це було б вкрай невідповідно.
— Чому? — Ан невинно кліпнула на неї. — Я наношу сонцезахисний крем
Джеремі постійно. Дивись, — вона бризнула лосьйоном на руку і навмання вдарила Джеремі по обличчю — Я наношу сонцезахисний крем на свого хлопця. Тому що я не хочу, щоб він отримав меланому. Чи я «невідповідна»?
Олів збиралася її вбити. Олів збиралася змусити її лизати кожну краплю цього дурного сонцезахисного крему й дивитися, як вона корчиться від болю, коли вона повільно помирає від отруєння оксибензоном.
Однак, пізніше. Наразі Адам дивився на неї з абсолютно нерозбірливим виразом обличчя, і Олів би вибачилася, вона б залізла під стіл, вона б принаймні помахала йому рукою, але все, що вона могла зробити, це витріщатися й помітити, що, хоча останній коли вони розмовляли, вона образила його, він насправді не виглядав злим. Просто замислений і трохи збентежений, дивлячись на обличчя Олів і маленьке озеро білої маси, яке тепер жило в її руках, ймовірно, намагаючись зрозуміти, чи є спосіб вибратися з цього найгіршого лайно-шоу — а потім, нарешті, просто відмовитися від цього.
Він кивнув один раз і повернувся, м’язи на його спині рухалися, коли він кидав докторові Родрігесу фрізбі і кричав:
— Я беру перерву!
Що, як припустила Олів, означало, що вони насправді це робитимуть. Звичайно, вони, чорт забирай, робитимуть. Тому що це було її життя, і це був її нещасний, тупий, безглуздий вибір.
— Привіт, — сказав їй Адам, коли вони підійшли ближче. Він дивився на її руки, на те, як їй доводилося тримати їх перед своїм тілом, так, ніби просить щось. Позаду неї, безсумнівно, Ан і Джеремі дивилися на них.
