Вона вже навіть не була такою голодною, маленьке чудо завдяки тому, що їй довелося публічно наносити сонцезахисний крем на свого фальшивого хлопця.
— То, який він? — запитала Ан. Вона лежала, поклавши голову на коліна Джеремі. Над нею Малкольм дивився на гравців у фрізбі, мабуть, втрачаючи розум від того, як гарно виглядає Голден Родрігес на сонці.
— М-м?
— Карлсен. Ну, насправді, — Ан посміхнулася, — я хотіла сказати Адам. Ти називаєш його Адамом, так? Чи ти надаєш перевагу доктору Карлсену? Якщо ви любите рольові ігри в образі школярки і вчителя, то я дуже хочу почути про це.
— Ан.
— Отож, який Карлсен? — запитав Джеремі. — Я припускаю, що з тобою він інший, ніж з нами. Або він також неодноразово каже тобі, що шрифт для написів вашої осі x- і y- замалий?
Олів усміхнулася собі в коліна, бо цілком могла уявити, що Адам це говорить. Вона майже чула його голос в своїй голові:
— Ні. Принаймні ще ні.
— Який він тоді?
Вона відкрила рота, щоб відповісти, подумавши, що це буде легко. Звичайно, це було, але.
— Він просто. . ви знаєте.
— Ми не знаємо, — сказав Ан. — У ньому має бути більше, ніж здається на перший погляд. Він такий похмурий, негативний і злий і…
— Він не такий, — перебила Олів. А потім трохи пошкодувала, бо це було не зовсім так. — Він може бути таким. Але він також може й не бути.
— Якщо ти так кажеш… — Ан, здавалося, не переконалася. — Як ви взагалі почали зустрічатися? Ти мені ніколи не казала.
— Оу… — Олів відвела погляд і дозволила своєму погляду блукати. Адам, мабуть, щойно зробив щось важливе, тому що він і доктор Родріґес обмінялися п’ятірнею. Вона помітила, що Том дивився на неї з поля, і помахала йому з посмішкою. — Гм, ми просто поговорили. А потім взяли каву. І потім…
— Як це взагалі відбулося? — перебив Джеремі, явно скептично налаштований. — Як вирішила погодитися на побачення з Карлсеном? У всякому разі, перш ніж побачити його напівголим.
Ти цілуєш його. Ти цілуєш його, а потім, наступне, що ти знаєш, це він рятує твою дупу, і він купує тобі булочки і називає тебе розумничкою дивно ласкавим тоном, і навіть коли він поводиться, як похмурий покидьок, він не виглядає таким поганим. Або взагалі погано. А потім ти говориш йому, щоб він пішов нахуй по телефону і, можливо, все псуєш.
— Він просто запросив мене на побачення. І я погодилася, — хоча це була очевидна брехня. Хтось із публікацією у Lancet і спинними м’язами, які добре видно, ніколи б не запросили когось, як Олів на побачення.
— Отже ви не зустрілися через Tinder?
— Що? Ні.
— Бо так кажуть люди.
— Мене нема в Tinder.
— А Карлсен?
Ні. Можливо. Так? Олів потерла скроні.
— Хто каже, що ми зустрілися через Tinder?
— Насправді, ходять чутки, що вони зустрілися на Craigslist, — Малькольм розсіяно сказав, комусь махнувши рукою. Вона прослідкувала за його поглядом і помітила, що він дивився на Голдена Родрігеса, який здавалося, посміхається і махає у відповідь.
Олів нахмурилася. Потім вона розібрала те, що сказав Малькольм:
— Craigslist?
Малкольм знизав плечима:
— Не кажу, що повірив.
— Хто ці люди? І чому вони взагалі говорять про нас?
Ан піднялася, щоб поплескати Олів по плечу.
— Не хвилюйся, плітки про вас і Карлсена затихли після того, як доктор Мосс і Слоан публічно сварилися про людей, що утилізують зразки крові в жіночому туалеті. Ну, переважно. Гей.
Вона сіла й обхопила Олів рукою, притягуючи її до себе для обіймів. Вона пахла кокосом. Дурний, дурний сонцезахисний крем.
— Охолонь. Я знаю, що деякі люди були дивними щодо цього, але ми з Джеремі і Малкольмом радіємо за тебе, Ол, — Ан усміхнулася їй заспокійливо, і Олів відчула, що розслабилася. — Здебільшого, що ти, нарешті, починаєш осідати.
Розділ 8
ГІПОТЕЗА: за шкалою Лайкерта в діапазоні від 1 до 10 своєчасність Джеремі становить -50 із стандартною похибкою в середньому 0,2.
Номер тридцять сьомий — чіпси з сіллю й оцтом — були розкуплені. Це було відверто незрозуміло: Олів прийшла о 20:00, і в торговому автоматі кімнати відпочинку залишався принаймні один пакет. Вона чітко пам’ятала, як поплескала по задній кишені своїх джинсів і відчувала тріумф, коли знайшла рівно чотири четвертаки. Вона пригадала, що з нетерпінням чекала цього моменту, коли приблизно через дві години за її підрахунками вона виконала б рівно третину своєї роботи і, таким чином, змогла б винагородити себе безперечно найкращими закусками, які міг запропонувати четвертий поверх. Хіба що, коли настав цей момент, чіпсів не залишилося. Це було проблемою, тому що Олів уже вставила свої дорогоцінні четвертаки в проріз для монет, і вона була дуже голодна.
Вона вибрала номер двадцять чотири (Twix) — смачний, хоча й не її улюблений, — і послухала глухий, розчаровуючий стукіт, коли батончик упав на нижню полицю. Потім вона нахилилася, щоб підняти його, тужливо дивлячись на те, як золота обгортка блищала в її долоні.
— Був би ти чіпсами з сіллю та оцтом, — у її шепоті прозвучала нотка образи.
— Вони тут.
— Ааа! — душа її втекла у п'яти, і Олів миттєво обернулася, виставивши руки перед тілом у готовності захищатись — можливо, навіть атакувати. Але єдиною людиною в кімнаті для відпочинку був Адам, який сидів на одному з маленьких диванів посередині і дивився на неї м’яко з ноткою веселощів.
Вона розслабилась і притиснула руки до грудей, бажаючи сповільнити ошаліле серцебиття.
— Коли ти забрався сюди?
— Хвилин п'ять тому? — він дивився на неї спокійно. — Я був тут, коли ти увійшла.
— Чому ти нічого не сказав?
Він нахилив голову.
— Я міг би запитати те саме.
Вона прикрила рот рукою, намагаючись оговтатися від переляку.
— Я тебе не бачила. Чого ти сидиш у темряві, як псих?
— Світла немає. Як завжди.
Адам підняв свій напій — пляшку кока-коли, на якій було кумедно написано «Серафіна», — і Олів згадала, що Джесс, одна з його студенток, скаржилася на те, наскільки суворо Адам ставився до їжі та напоїв у своїй лабораторії. Він схопив щось із подушки і простягнув Олів.
— Ось. Можеш з'їсти те, що лишилось.
Олів примружила очі.
— Ти…
— Я…?
— Ти вкрав мої чіпси.
Його рот викривився.
— Вибач. Можеш взяти те, що залишилось, — він зазирнув до упаковки. — Не думаю, що з'їв багато.
Олів завагалася, а потім підійшла до дивана. Вона з недовірою взяла маленьку пачку і сіла біля нього.
— Ну, дякую.
Він кивнув, зробивши ковток напою. Вона намагалася не дивитися на його горло, коли він відкинув голову назад, і перевела погляд на свої коліна.
— А тобі не зашкодить кофеїн о… — Олів поглянула на годинник, — десятій двадцять сім?
Якщо подумати, він взагалі не повинен вживати кофеїн, враховуючи його бездоганну блискучу особистість. І все-таки щосереди вони разом пили каву. Олів була нічим іншим, як каталізатором.
— У будь-якому разі я сумніваюся, що буду багато спати.
— Чому?
— Мені в останній момент у неділю ввечері знадобилось провести ряд аналізів для отримання гранту.
— О, — вона відкинулася назад, вмощуючись зручніше, — я гадала, ти маєш для цього рабів.
— Як з’ясувалося, відділ кадрів засуджує, коли ти просиш працювати студентів усю ніч.
— О, ну це просто знущання.
— Справді. А ти тут чому?
— Звіт для Тома, — вона зітхнула, — Я повинна відправити його завтра, а є розділ, який я просто не… — вона знову зітхнула. — Повторюю кілька аналізів, щоб переконатися, що все ідеально, але обладнання, з яким я працюю, не зовсім.
— Ти сказал Ейшегул?
Ейшегул, сказав він. Звичайно. Тому що Адам був колегою професорки Аслан, а не її студентом, і було зрозуміло, що він думав про неї як про Ейшегул. Це був не перший раз, коли він називав її так; це був навіть не перший раз, коли Олів помітила. Просто важко було змиритися, коли вони сиділи наодинці й тихо розмовляли, що Адам був викладачем, а Олів — ні. Паралельні світи.
