У неділю її телефон задзвонив, коли вона бігала в спортзалі. Ім’я Адама з’явилося на верхній частині екрана, і вона відразу ж кинулася прочитати його. За винятком того, що читати було не так багато: просто зображення величезного напою в пластиковому стаканчику, увінчане чимось схожим на булочку. Внизу зображення з гордістю заявляло «Гарбузовий пиріг Фраппучіно», а під ним текст Адама:
Адам: Думаєш, я можу провезти це в літаку?
Їй навіть не треба було казати, що вона посміхається, як ідіотка, дивлячись у телефон.
Олів: Ну, Управління транспортної безпеки печально відоме своєю некомпетентністю.
Олів: Хоча, може, воно не настільки некомпетентне?
Адам: Не пощастило.
Адам: Була б ти тут.
Усмішка надовго прилипла до обличчя Олів. А потім, коли вона згадала, у що вплуталась, то її усмішка згасла в тяжкому зітханні.
______________________________________________________________________
Вона несла лоток зі зразками тканин до лабораторії з електронним мікроскопом, коли хтось поплескав її по плечу, злякавши. Олів ледь не спіткнулася і мало не знищила федеральну грантову допомогу на суму в кілька тисяч доларів. Коли вона обернулася, професор Родрігес дивився на неї зі своєю звичайною хлоп’ячою усмішкою, ніби вони були найкращими друзями, які збиралися випити пива та весело провести час, а не отримати аспірантка і колишній член її консультативного комітету, який так і не встиг прочитати будь-які документи, які вона здала.
— Професор Родрігес.
Він насупив брови.
— Я думав, ми зупинилися на Холдені?
Справді?
— Правильно. Холден.
Він посміхнувся, задоволений.
— Хлопець не в місті, так?
— О. Гм… Так.
— Ти йдеш туди?
Він кивнув на лабораторію з мікроскопом, і Олів кивнула.
— Ось, дозволь мені.
Він махнув значком, щоб відімкнути двері, і відчинив їх для неї.
— Дякую, — вона поклала зразки на лавку й вдячно посміхнулася, засунувши руки в задні кишені. — Я збиралася взяти візочок, але не змогла його знайти.
— На цьому поверсі залишився лише один. Я думаю, хтось відносить їх додому і перепродає.
Він посміхнувся, і Малкольм мав рацію. Був правий протягом останніх двох років: у Холдені дійсно було щось невимушене й привабливе. Не те, щоб Олів цікавилася чимось, крім високих, задумливих, похмурих людей з геніальним IQ.
— Не можна їх звинувачувати. Я робив те саме в аспірантурі. Ну, як життя?
— Гм, добре. А у вас?
Холден проігнорував її запитання й невимушено притулився до стіни.
— Наскільки все погано?
— Погано?
— Адама немає. Дідько, навіть я сумую за цим малим гімном.
Він засміявся.
— Як ти тримаєшся?
— О, — вона витягла долоні з кишень, схрестила руки перед грудьми, а потім передумала і зкуто опустила їх на боки. Так. Ідеально. Цілком природно. — Прекрасно. Добре. Зайнята.
Холден виглядав так, наче йому справді полегшало.
— Чудово. Ви розмовляли по телефону?
Ні. Звичайно, ні. Розмовляти по телефону — це найважча і найнапруженіша річ у світі, і я не можу цього зробити навіть з доброю жінкою, яка планує мої чистки зубів, не кажучи вже про Адама Карлсена.
— А, здебільшого переписуємось.
— Так, я знаю. Незважаючи на те, який замкнутий і похмурий Адам з тобою, будь ласка, знай, що він докладає зусиль, і він у мільйон разів гірше поводиться з усіма іншими. Зі мною в тому числі.
Він зітхнув і похитав головою, але в цьому жесті була помітна теплота. Легка прив’язаність, яку Олів не могла не помітити. «Мій найстаріший друг», — говорив він про Адама, і очевидно, що не збрехав.
— Йому справді стало набагато краще, відколи ви почали зустрічатися.
Олів мало не пересмикнуло. Не знаючи, що сказати, вона спинилася на простому, болісному, незручному:
— Справді?
Холден кивнув.
— Так. Я дуже радий, що він нарешті набрався сміливості запросити тебе на побачення. Він багато років розповідав про цю «дивовижну дівчину», але його хвилювало, що вона на тому ж факультеті, і ти знаєш, який він… — він знизав плечима й махнув рукою. — Я радий, що йому нарешті вдалося витягнути голову з дупи.
Мозок Олів закляк. Нейрони стали млявими й холодними, і їй знадобилося кілька секунд, щоб обробити те, що Адам хотів запросити її на зустріч роками. Вона не могла зрозуміти це головою, тому що. . це було неможливо. Це не мало сенсу. Адам навіть не пам’ятав, що Олів існувала до того, як кілька тижнів тому вона дала йому привід для скарги у коридорі. Чим більше вона думала про це, тим більше переконувалася, що якби він пам’ятав їхню зустріч у вбиральні, він би сказав про це. Зрештою, Адам був відомий своєю прямолінійністю.
Холден мав на увазі когось іншого. І Адам, напевно, мав почуття до цієї людини. До когось, з ким він працював, до когось, хто був на їхньому факультеті. До когось, хто був «дивовижним».
Розум Олів, наполовину заморожений кілька секунд тому, почав обертатися з усвідомленням. Не враховуючи той факт, що ця розмова була повним вторгненням у особисте життя Адама, Олів не могла втриматися від роздумів про наслідки їхньої домовленості для нього. Якщо людина, про яку говорив Холден, була однією із колег Адама, не було шансів, що вона не чула про стосунки Адама та Олів. Цілком можливо, що вона бачила, як вони разом пили каву в середу, або Олів, яка сиділа на колінах Адама під час Томової промови, або як Олів намазувала його кремом від сонця на тому забутому богом пікніку. Що не могло бути добрим для його перспектив. Хіба що Адам не заперечував, тому що він був безперечно впевнений, що його почуття були невзаємні — і, о, хіба це не було б смішно? Приблизно так само смішно, як грецька трагедія.
— В будь-якому випадку, — Холден відштовхнувся від стіни, його рука піднялася, щоб почухати потилицю, — я думаю, що ми повинні піти на подвійне побачення на днях. Я деякий час не ходив на побачення — занадто багато душевного болю, — але, можливо, настав час знову зануритися в це. Сподіваюся, скоро я здобуду собі хлопця.
Вага в животі Олів опустилася ще нижче.
— Це було б чудово, — вона спробувала усміхнутися.
— Справді? — він усміхнувся. — Адам зненавидів би цю ідею з силою тисячі сонць.
Так і було б.
— Але я міг би розповісти тобі стільки соковитих історій про нього, приблизно віком від десяти до двадцяти п’яти, — Холден був у захваті від такої перспективи. — Він був би пригнічений.
— Вони про таксидермію?
— Таксидермію?
— Нічого. Просто Том сказав, що… — вона махнула рукою. — Нічого.
Погляд Холдена став гострим.
— Адам сказав, що ти, можливо, будеш працювати з Томом наступного року. Це правда?
— О. . так. Такий план.
Він задумливо кивнув. Потім, здавалося, прийняв якесь рішення і додав:
— Дивися в обидва, поки ти поруч з ним, добре?
«В обидва»? Що? Чому? Чи це мало відношення до того, про що згадував Адам — Холдену не подобається Том?
— Що ви маєте на увазі?
— І за Адамом дивись теж. Особливо за Адамом, — вираз обличчя Холдена якусь мить залишався напруженим, а потім посвітлішав. — В будь-якому випадку, Том познайомився з Адамом лише в аспірантурі. Але я був з ним у підлітковому віці — там купа хороших історій.
— О. Ви, мабуть, не повинні мені розповідати. Оскільки … — оскільки він імітує зі мною стосунки і точно не хоче, щоб я знала про його справи. Крім того, він, ймовірно, закоханий в когось іншого.
— О, звичайно. Я зачекаю, поки він приїде.
Вона кліпнула очима.
Він урочисто кивнув і вийшов, зачинивши за собою двері й залишивши її одну в прохолодній напівтемній лабораторії. Олів довелося кілька разів глибоко вдихнути, перш ніж зосередитися на своїй роботі.
КОЛИ ВОНА ОТРИМАЛА електронного листа, то спочатку подумала, що це, мабуть, помилка. Можливо, вона неправильно прочитала — вона погано спала, і, як виявилося, небажане, невзаємне кохання супроводжувалося розсіянням, — хоча після другого погляду, потім третього й четвертого, вона зрозуміла це було не так. Тож, можливо, помилка була на стороні конференції SBD. Тому що не було жодного способу, абсолютно ніякого, що вони дійсно хотіли повідомити їй, що поданий нею реферат був обраний для участі в групі.
