І все ж. Через саму думка про те, щоб він був там, сидів в аудиторії, ця перспектива здавалась вже не таким випробуванням. Він не був її керівником, і він не міг зробити майже нічого, якби її завалили неможливими запитаннями, або якби проектор перестав працювати посеред виступу. Але, можливо, це було не те, що їй було потрібно від нього.
Тоді її раптом вразила думка про те, що було такого особливого в Адамі. Що незважаючи на його репутацію, чи на їхню непросту першу зустріч, з самого початку Олів відчувала, що він на її боці. Знову і знову, і в такий спосіб, який вона ніколи не очікувала б, він змусив її почуватись незасудженою. Менш самотньою.
Вона повільно видихнула. Це усвідомлення мало бути разючим, але воно мало заспокійливий ефект.
— Так, — сказала вона йому, думаючи, що це може закінчитись непогано? Вона можливо ніколи не матиме того, що хоче від Адама, але принаймні поки що він був у її житті. Цього мало бути достатньо.
— Тоді я прийду.
Вона нахилилася вперед.
— Ти спитаєш мене багатослівне навідне питання, що змусить мене незв’язно белькотіти і втратити повагу моїх колег, тим самим назавжди підірвавши моє місце у сфері біології?
— Можливо, — він усміхався. — Я маю купити тобі те огидне, — Адам показав на касу, — гарбузове лате зараз?
Вона усміхнулася.
— О, так. Тобто, якщо ти хочеш.
— Я б краще купив тобі що завгодно інше.
— Шкода, — Олів скочила на ноги і попрямувала до прилавка, тягнучи його рукав і змушуючи стояти з нею. Адам смиренно прослідував за нею, бурмочучи щось про чорну каву, що Олів вирішила проігнорувати.
Достатньо, повторила вона собі. Того, що ти маєш зараз, має бути достатньо.
Розділ 14
ГІПОТЕЗА: Ця конференція буде найгіршим, що коли-небудь трапилося з моєю професійною кар’єрою, загальним самопочуттям і почуттям здорового глузду.
У номері готелю було два ліжка.
Точніше, два двоспальні ліжка, і, дивлячись на них, Олів відчула, що її плечі обвисли від полегшення, і їй довелося протистояти бажанню зробити переможний жест. Викусіть, дурні ромкоми. Можливо, вона закохалася в чувака, з яким почала фальшиві стосунки, як якийсь вчорашній дурень, але принаймні вона не спатиме з ним в одному ліжку. Враховуючи катастрофічні останні пару тижнів, їй дуже-дуже потрібна перемога.
Була низка маленьких підказок про те, що Адам спав на ліжку ближче до входу — книга на тумбочці мовою, схожою на німецьку, флеш-накопичувач і той самий iPad, який вона бачила, як він носив з собою кілька разів, зарядний пристрій для iPhone, що звисав з розетки. Валіза, біля підніжжя ліжка, чорна і на вигляд дорога. На відміну від валізи Олів, його, ймовірно, не дістали з кошика з товарами зі знижкою.
— Тоді, мабуть, це моє, — прошепотіла вона, сідаючи на ліжко ближче до вікна й кілька разів підстрибнувши, щоб перевірити жорсткість матраца. Це була гарна кімната. Не смішно, але Олів раптом відчула вдячність за те, як Адам пирхнув і дивився на неї, як на божевільну, коли вона запропонувала заплатити за половину. Принаймні номер був достатньо просторим, щоб їм не доводилося стикатися один з одним щоразу, коли вони рухалися. Перебування з ним тут не буде виглядати як винятково садистська версія семи хвилин у раю.
Не те щоб вони часто будуть разом. Вона збиралася виступити з доповіддю через пару годин — хай би воно сказилось, — а потім піти на зустріч факультеті й потусуватися зі своїми друзями до. . добре, поки вона зможе. Швидше за все, у Адама вже заплановано безліч зустрічей, і, можливо, вони навіть не побачать один одного. Олів буде спати, коли він повернеться сьогодні ввечері, а завтра вранці один з них буде робити вигляд, що не прокидається, поки інший збиратиметься. Все буде добре. Без збитків. Принаймні, не зробить усе гіршим, ніж воно є зараз.
Звичайним одягом для конференцій Олів були чорні джинси та її найменш потертий кардиган, але кілька днів тому Ан зазначила, що цей ансамбль може бути занадто невимушеним для виступу. Після кількох годин зітхань Олів вирішила взяти чорну сукню, яку вона купила на розпродажі перед співбесідою в аспірантуру, і чорні туфлі, позичені у сестри Ан. Тоді це здавалося гарною ідеєю, але як тільки вона прослизнула у ванну, щоб одягнути сукню, то зрозуміла, що вона, мабуть, зменшилося, коли вона його востаннє прала. Вона більше не прикривала коліна, навіть на кілька дюймів. Олів застогнала і зробила фото для Ан і Малкольма, які надіслали їй повідомлення, і додала напис «Доречна конференція» та палаючий смайлик. Олів молилася, щоб Ан мала рацію, розчісуючи хвилі у своєму волоссі й борючись із висохлою тушшю — очевидно, не варто було купувати косметику в магазині «Все за долар».
Вона щойно вийшла з ванної кімнати, репетируючи свою промову під ніс, як двері відчинилися і хтось — Адам, звісно, це був Адам — увійшов до кімнати. Він тримав ключ-картку й щось набирав у телефоні, але зупинився, як тільки підняв очі й помітив Олів. Його рот розкрився, і…
І все. Він просто залишався відкритим.
— Привіт.
Олів змусила своє обличчя посміхнутися. Її серце виробляло щось дивне в грудях. Билось занадто швидко. Їй, мабуть, слід було б його перевірити, як тільки вона повернеться додому. Ніколи не можна бути занадто уважним до здоров'я серцево-судинної системи.
— Привіт.
Він з клацанням закрив рот і прокашлявся.
— Ти… — він ковтнув і переступив з ноги на ногу, — тут.
— Так, — вона кивнула, усе ще посміхаючись, — щойно прибула. Мій рейс приземлився вчасно, на диво.
Адам здавався трохи повільним. Можливо, втомився від перельоту, чи, мабуть, минулої ночі він гуляв допізна зі своїми відомими друзями-вченими чи з таємничою жінкою, про яку говорив Холден. Він лише дивився на Олів, мовчав якусь мить, а коли заговорив, то лише для того, аби сказати:
— Ти виглядаєш…
Олів поглянула на свою сукню та підбори, міркуючи, чи не розмазався макіяж на очах. Вона зробила його аж три хвилини тому, тож це було більш ніж ймовірно.
— Професійно?
— Це не те, що я… — Адам заплющив очі й похитав головою, ніби збираючись. — Але так. Так і є. Як ти?
— Добре. Чудово. Я маю на увазі, що хотіла б спочити вічним сном. Але загалом так.
Він тихо засміявся і підійшов ближче.
— У тебе все буде добре.
Олів вважала, що светри виглядають на ньому гарно, але тільки тому, що ніколи не бачила, щоб він носив піджак. «У нього весь час була таємна зброя», — подумала вона, намагаючись не дивитися надто пильно. І зараз він його розстібає. Трясця його матері.
— Згодна, — вона відкинула волосся назад і посміхнулася, — після того, як я помру.
— Ти впораєшся. У тебе є сценарій. Ти запам'ятала його. Презентація хороша.
— Я думаю, що вона була кращою, перш ніж ти змусив мене змінити фон у PowerPoint.
— Він був кислотно-зелений.
— Я знаю. Він робив мене щасливою.
— А мене від нього нудило.
— Гм, у будь-якому випадку, ще раз дякую, що допоміг мені розібратися.
І за відповіді на 139 запитань, які я поставила. Дякую, що відповідав менш, ніж за десять хвилин на мої електронні листи, щоразу, навіть коли була 5:30 ранку, і ти неправильно написав слово «консенсус», що незвично з твого боку і змушує мене підозрювати, що, можливо, ти писав спросоння.
— І за те, що дозволив мені пожити з тобою.
— Без проблем.
Вона почухала ніс збоку.
— Я зрозуміла, що ти використовуєш це ліжко, тому поклала свої речі сюди, але якщо ти…
Вона розгублено обвела жестом кімнату.
— Ні, минулої ночі я тут і спав.
— Гаразд, — вона не рахувала, скільки дюймів було між двома ліжками. Точно ні. — Так як там конференція?
— Як зазвичай. Я в основному був у Гарварді на кількох зустрічах з Томом. І повернувся лише на обід.
Від згадки про їжу в животі Олів забурчало.
— Ти в порядку?
— Так. Здається, я сьогодні забула поїсти.
