Його брови вигнулися.
— Не думав, що ти на таке здатна.
— Ну тебе! — вона зиркнула на нього. — Постійний рівень відчаю, який я відчувала протягом останнього тижня, вимагає приголомшливої кількості калорій, якщо ти… Що ти робиш?
Адам схилився над своєю валізою і, понишпоривши, простягнув щось Олів.
— Що це?
— Калорії. Щоб підживити твої звички відчаю.
— О.
Вона взяла, а потім вивчала протеїновий батончик у руках, намагаючись не розплакатися. Це була просто їжа. Ймовірно, перекус, який він взяв для польоту, а потім не з’їв. Зрештою, йому не потрібно було впадати у відчай. Він був доктор Адам Карлсен.
— Спасибі. Ти… — обгортка хрустіла, коли вона перекладала батончик з однієї руки в іншу. — Ти все ще збираєшся на мою промову?
— Звичайно! О котрій вона точно?
— Сьогодні о четвертій, аудиторія 278. Сесія 3-б. Хороша новина полягає в тому, що вона частково збігається з основним виступом, а це означає, що, сподіваємося, з’явиться лише кілька людей…
Його спина помітно напружилася. Олів завагалася.
— Хіба що ти не збираєшся іти на основний виступ?
Адам облизнув губи.
— Я…
Її очі вибрали саме цей момент, щоб поглянути на значок конференції, що звисав на його шиї.
Адам Карлсен, доктор наук
Стенфордський університет
Основний спікер
Її щелепа відвисла.
— Боже мій, — вона подивилася на нього, широко розплющивши очі, і… . О, Боже. Принаймні він начепив на себе зніяковілий вигляд. — Чому ти не сказав мені, що ти основний доповідач?
Адам почухав підборіддя, відчуваючи дискомфорт.
— Я про це не думав.
— Боже мій, — повторила вона.
Якщо бути справедливим, це була її вина. Ім’я основного доповідача, ймовірно, було надруковано 300-м розміром шрифту в програмі, а також на всьому рекламному матеріалі, не кажучи вже про програму конференції та електронні листи. Олів, мабуть, добряче засунула голову собі в зад, що цього не помітила.
— Адам, — вона захотіла потерти очі пальцями, а потім подумала. Проклятий макіяж, — я не можу підробно зустрічатись з основним доповідачем SBD.
— Технічно є три основних доповідача, а дві інші — заміжні жінки років п’ятдесяти, які живуть у Європі та Японії, тож…
Олів схрестила руки на грудях і тьмяно дивилась на нього, поки він не затих. Вона не могла втриматися від сміху.
— Як же я про це не подумала?
— Це нескладно, — він знизав плечима. — Сумніваюсь, що вони покликали мене першого.
— Правильно.
Звичайно. Тому що існувала людина, яка б відмовилася бути основним доповідачем на SBD. Вона нахилила голову.
— Ти подумав, що я ідіотка, коли я почала скаржитися на свою десятихвилинну промову, на якій будуть присутні чотирнадцять з половиною осіб?
— Зовсім ні. Твоя реакція цілком зрозуміла, — він задумався на мить. — Я іноді думаю, що ти ідіотка, здебільшого, коли бачу, що ти кладеш кетчуп і вершковий сир на рогалики.
— Це чудове поєднання.
Він виглядав засмученим.
— Коли ти виступаєш на своїй дискусії? Можливо, я ще зможу встигнути..
— Ні. Вона розпочинається в середині твоєї, — вона махнула рукою, сподіваючись здатися байдужою. — Все гаразд, справді, — так воно і було. — У будь-якому разі мені доведеться записати себе на телефон, — вона закотила очі, — для професорки Аслан… Вона не змогла прийти на конференцію, але сказала, що хоче послухати мій перший виступ. Я можу надіслати його тобі, якщо любиш заїкання і уживане збентеження.
— Мені б це сподобалося.
Олів почервоніла й змінила тему.
— Тому у тебе є кімната на весь час конференції, навіть якщо ти не залишишся? Тому що ти велика шишка?
Він нахмурився.
— Ні.
— Тепер я можу називати тебе “великою шишкою”?
Він зітхнув, підійшовши до тумбочки й поклавши в кишеню флешку, яку вона помітила раніше.
— Я повинен занести свою презентацію вниз, всезнайко.
— Гаразд, — він міг піти. Що було нормально. Абсолютно нормально. Олів не дала посмішці згаснути, — то, мабуть, побачимося з тобою після моєї промови?
— Звичайно.
— І після твоєї… Удачі. І вітаю. Це така велика честь.
Але, здається, Адам не думав про це. Він затримався біля дверей, тримаючи руку на ручці, і озирнувся на Олів. Їхні очі зустрілися на кілька митей, перш ніж він сказав їй:
— Не нервуйся, добре?
Вона стиснула губи і кивнула.
— Я просто зроблю те, що завжди каже професорка Аслан.
— І що це?
— Поводитиму себе з впевненістю посереднього білого чоловіка.
Він усміхнувся, і — ось вони. Ямочки, що зупиняють серце.
— Все буде добре, Олів, — його усмішка пом’якшилась. — А якщо ні, то принаймні все закінчиться.
Лише через кілька хвилин, коли вона сиділа на ліжку, дивлячись на горизонт Бостона і жувала свій обід, Олів зрозуміла, що протеїновий батончик, який дав їй Адам, був покритий шоколадом.
Вона втретє перевірила, чи не помилилась кімнатою — ніщо інше, як розмова про рак підшлункової залози перед натовпом, яка очікувала, що презентація апарату Гольджі справить враження, — а потім відчула, як чиясь рука обійняла її плече. Вона обернулася, помітила, кому вона належить, і відразу ж усміхнулася.
— Том!
Був одягнений у вугільно-чорний костюм. Його світле волосся було зачесане назад, завдяки чому він виглядав старшим, ніж у Каліфорнії, але також професійно. Він був дружнім обличчям у морі незнайомих, і його присутність позбавила її від сильного бажання наблювати у власні черевики.
— Агов, Олів, — він відчинив для неї двері. — Я думав, що зможу побачити тебе тут.
— О?
— З програми конференції, — він дивно подивився на неї. — Ти не помітила, що ми на одній дискусії?
От лайно.
— Е…я. . Я навіть не прочитала, хто ще бере участь.
Тому що я була надто зайнята панікою.
— Не хвилюйся. В основному це нудні люди, — він підморгнув, і його рука ковзнула до її спини, ведучи до трибуни. — Крім тебе і мене, звісно.
Її виступ минув не погано.
Але також і не ідеально. Вона двічі запнулася на слові «каналдопсин», і через якісь дивні викрутаси проектора її пляма більше нагадувала чорну краплю, ніж скибочку.
— На моєму комп’ютері це виглядає інакше, — сказала Олів глядачам з напруженою посмішкою. — Просто повірте мені на слово.
Люди посміялися, і вона трохи розслабилася, вдячна, що витратила годину за годиною, запам’ятовуючи все, що мала сказати. Кімната була не настільки заповнена, як вона боялася, і була купка людей — ймовірно, що працювали над подібними проектами в інших установах, — які робили нотатки та захоплено слухали кожне її слово. Це мало бути приголомшливим і викликати занепокоєння, але приблизно на половині вона зрозуміла, що від знання, що хтось інший захоплюється тими ж питаннями дослідження, які займали більшу частину останніх двох років її життя, у неї дивно запаморочилася голова.
У другому ряду Малкольм начепив на обличчя зачарований вираз, тоді як Ан, Джеремі та купа інших студентів зі Стенфорда ентузіазмом кивали, коли Олів випадково дивилася в їх бік. Том по черзі пильно дивився на неї й перевіряв телефон зі знудьгованим виразом — справедливо, оскільки він уже прочитав її звіт. Сесія затягувалася, і в кінцевому підсумку модератор дала їй час лише на одне запитання — легке. Наприкінці двоє інших учасників дискусії — відомі дослідники раку, Олів довелося стримуватися, щоб не пищати, як дівчинка-фанатка, — потиснули їй руку й поставили кілька запитань про її роботу. Вона була водночас схвильована і щаслива.
— Ти була така дивовижна, — сказала Ан, коли все закінчилося, встаючи, щоб обійняти її. — А ще ти виглядаєш гаряче й професійно, і поки ти говорила, у мене було видіння твого майбутнього в академічних колах.
Олів обхопила Ан руками.
— Яке видіння?
— Ти була потужною дослідницею, в оточенні студентів, які ловили кожне твоє слово. І ти відповідала на електронний лист на кілька абзаців, пишучи “ні” з маленької літери.
