— А ти?
Вона знизала плечима.
— Я сказала, що піду. Але зараз мені не хочеться ні з ким розмовляти, — вона ще раз витерла щоки, але якимось дивом потік припинився. Адаму Карлсену, відповідальному за 90 відсотків сліз факультету, насправді вдалося змусити когось перестати плакати. Хто б міг подумати? — Хоча я відчуваю, що безкоштовний алкоголь дійсно може допомогти.
Якусь мить він задумливо дивився на неї, кусаючи внутрішню частину щоки. Потім кивнув, наче прийшов до якогось рішення, і став, простягнувши до неї руку.
— Давай.
— О, — їй довелося витягнути шию, щоб поглянути на нього, — я думаю ще трохи почекати, перш ніж…
— Ми не йдемо на захід.
Ми?
— Що?
— Давай, — повторив він, і цього разу Олів взяла його за руку й не відпустила. Вона не могла, оскільки його пальці зімкнулися навколо її руки. Адам багатозначно подивився на її взуття, поки вона не зрозуміла натяку й не взула його, використовуючи його руку, щоб утримувати рівновагу.
— Куди ми йдемо?
— По безкоштовний алкоголь. Ну, — виправився він, — безкоштовний для тебе.
Вона майже ахнула, коли зрозуміла, що він мав на увазі.
— Ні, я… Адам, ні. Треба йти на соціальний захід. І на церемонію відкриття. Ти ж основний доповідач!
— І я виступив із основною промовою, — він схопив з ліжка її червоне пальто і потягнув її до виходу. — Ти можеш ходити в цих туфлях?
— Я… так, але…
— У мене є моя картка-ключ; твоя нам не потрібна.
— Адам, — вона схопила його за зап’ястя, і він одразу ж обернувся, щоб поглянути на неї. — Адаме, ти не можеш пропустити ці події. Люди скажуть, що ти…
Його губи викривились у косій посмішці.
— Що я хочу проводити час зі своєю дівчиною?
Мозок Олів зупинився. Ось так. А потім запустився знову, і…
Світ був трохи іншим.
Коли він знову потягнув її за руку, вона посміхнулася й просто вийшла за ним із кімнати.
Розділ 15
ГІПОТЕЗА: Немає такого моменту в житті, який не можна було б покращити за допомогою їжі, що доставляється конвеєром.
Їх бачили усі.
Люди, яких Олів ніколи раніше не зустрічала, люди, про яких вона дізналася за записами у блогах та науковому Твіттері, люди з її факультету, які були її вчителями у попередні роки. Люди, які посміхалися Адаму, зверталися до нього на його ім'я або як доктор Карлсен, говорили йому: "Відмінний виступ" або "Побачимося." Люди, які повністю ігнорували Олів, і люди, які з цікавістю вивчали її та Адама, і те місце, де були з'єднані їхні руки.
Адам переважно кивав у відповідь, зупиняючись тільки для того, щоб поговорити з Холденом.
— Ви, друзі, пропускаєте нудне лайно? — спитав він з усмішкою.
— Ага.
— Тоді я обов'язково вип'ю твою випивку. І принесу свої вибачення.
— Не потрібно.
— Я просто скажу, що у тебе виникли сімейні справи, — Холден підморгнув. — Можливо, у майбутньому сімейне НП, як вам таке?
Адам закотив очі і потягнув Олів надвір. Їй довелося поспішати, щоб не відстати від нього, не тому що він йшов особливо швидко, а тому що його ноги були такими довгими, що один його один крок стояв приблизно три її кроки.
— Ем… Я ношу підбори.
Він повернувся до неї, його погляд пройшов по її ногах, а потім швидко повернувся до дороги. — Я знаю. Ти менш вертикальна, ніж зазвичай.
Її очі звузилися.
— Гей, у мені п'ять і вісім футів. Це взагалі досить високий зріст.
— Хм… — вираз обличчя Адама був байдужим.
— Що це за обличчя?" Яке обличчя?"
— Твоє обличчя.
— Просто моя звичайне обличчя?
— Ні, це твоє "ти не висока" обличчя.
Він усміхнувся, зовсім трохи.
— Взуття підходить для прогулянок? Чи нам варто повернутися?
— Туфлі нормальні, але чи не могли б ми пригальмувати?
Він удавано зітхнув, але все ж таки пригальмував. Його рука відпустила руку Олів та натиснула на її поперек, щоб направити тіло праворуч. Їй довелося постаратися, щоб приховати дрібне тремтіння.
— Отже… — вона засунула руки в кишені пальто, намагаючись не звертати уваги на те, що кінчики її пальців все ще поколювали.
— Ті безкоштовні напої, про які ти говорив? Вони йдуть із їжею?
— Я нагодую тебе вечерею, — губи Адама зігнулися ще більше. — З тобою вийде не дешеве побачення.
Вона притулилася до його боку і вдарилася плечем об біцепс. Важко не помітити, що в цьому немає нічого особливого.
— І дійсно не дешеве. Я повністю планую з'їсти та випити свої почуття.
Його посмішка була більш нерівною, ніж будь-коли.
— Куди ти хочеш піти, розумниця?
— Подивимося… Що тобі подобається? Крім води з-під крану та вареного шпинату?
Він кинув на неї погляд.
— Як щодо бургерів?
— Ех… — вона знизала плечима. — Можна. Якщо більше інших варіантів немає.
— А що не так з бургерами?
— Я не знаю. Вони на смак як нога.
— Вони… що?
— А як щодо мексиканських страв? Тобі подобається мексиканська кухня?
— Бургери не схожі на смак як…
— Або італійські? Піца була б чудова. І, можливо, що-небудь на основі селери, що ти міг би замовити.
— Отже, бургери.
Олів засміялася.
— А як щодо китайської кухні?
— Я їв її на обід.
— Ну, люди в Китаї їдять китайську їжу кілька разів на день, тому ти не повинен дозволити цьому зупинити тебе від… О!
Адамові знадобилося аж два кроки, щоб зрозуміти, що Олів зупинилася посеред тротуару. Він обернувся, щоб подивитись на неї.
— Що?
— Там! — вона вказала на червоно-білий знак на протилежному боці дороги.
Погляд Адама пішов за нею, і протягом довгого часу він просто витріщався, лише кілька разів моргнувши. А потім:
— Ні.
— Там, — повторила вона, відчуваючи, як її щоки розширюються в усмішці.
— Олів… — між його бровами пролягла глибока вертикальна лінія.
— Ні. Є ресторани набагато кращі, ми можемо…
— Але я хочу піти сюди.
— Чому? Там…
Вона присунулася ближче до нього і схопилася за рукав його піджака.
— Будь ласка, будь ласка?!
Адам ущипнув себе за ніс, зітхнув і підтиснув губи. Але не минуло й п'яти секунд і він поклав руку їй між лопаток і повів її через дорогу.
Проблема, яку він пояснив їй шепотом, поки вони чекали, коли їх посадять за столик, не в суші, а в тому, що все можна з'їсти за двадцять доларів.
— Це ніколи не буває хорошим знаком, — сказав він їй, але його голос звучав швидше спокійним, ніж стурбованим, і, коли офіціант провів їх усередину, він покірно пішов за нею до кабінки. Олів захоплено дивилася на тарілки, котрі рухалися конвеєрною стрічкою, що проходить через весь ресторан, не в силах стримати усмішку. Коли вона згадала про присутність Адама і повернулася до нього, він дивився на неї з таким виразом, котре нагадувало щось середнє між обуренням і поблажливістю.
— Знаєш, — сказав він їй, дивлячись на салат з морських водоростей, що пропливає повз його плече, — ми могли б піти в справжній японський ресторан. Я з великим задоволенням заплачу за всі суші, які ти захочеш з'їсти.
— А вони рухатимуться навколо мене?
Він похитав головою.
— Беру свої слова назад: з тобою вийде дуже дешеве побачення.
Вона проігнорувала його і підняла скляні двері, схопивши булочку та шоколадний пончик. Адам пробурмотів щось, схоже на "дуже оригінально", і коли офіціантка зупинилася, він замовив їм обом по пиву.
— Як ти думаєш, що це? — Олів вмочила шматочок суші в соєвий соус. — Тунець чи лосось?
— Напевно, павуче м'ясо.
Вона поклала його до рота.
— Смачно…
— Правда? — він мав вигляд доволі скептичний.
Це було не так, правду кажучи. Але це було непогано. І це, ну… це було так весело. Саме те, що їй потрібно було, щоб очистити свій розум від… всього. Не думати ні про що, окрім тут і зараз. Бути тільки з Адамом.
