— Був… — він видихнув зі смішком. — І за п'ять років до Макартурівського гранту, на другому році навчання в докторантурі, я провів цілий тиждень на підготовку документів до юридичної школи, тому що я був упевнений, що ніколи не стану вченим.
— Чекай, отже те, що сказав Холден, було правдою? — вона не могла повірити в це. — Чому юридична школа?
Він знизав плечима.
— Моїм батькам це сподобалося б. І якби я не зміг стати вченим, мені було б вже все одно, ким я стану.
— Що ж тебе зупинило?
Він зітхнув.
— Холден. І Том.
— Том, — повторила вона. Її шлунок скрутило.
— Я б кинув свою докторську програму, якби не вони. Наш консультант був добре відомий у цій галузі, як садист. Як і я вважаю, — його рот скривився у гірку усмішку.
— Я знав про його репутацію до того, як почав свою докторську дисертацію. Справа в тому, що він також був блискучим. Найкращим. І я думав… Я думав, що зможу витримати все, що б він не зробив і що це буде того коштувати. Я думав, що це буде питання жертви, дисципліни та важкої роботи, — у голосі Адама пролунала напруга, начебто ця тема була не тією, яку він звик обговорювати.
Олів постаралася бути м'якою, коли спитала: — І це було не так?
Він похитав головою.
— Навпаки, у певному сенсі.
— Навпаки, не дисципліна та важка робота?
— Ми багато працювали, і добре працювали. Але дисципліна… дисципліна передбачала б конкретно сформульовані очікування. Ідеальні норми поведінки, і нездатність дотримуватися їх вирішується продуктивним способом. Принаймні, я так думав. Я і зараз так думаю. Ти сказала, що я жорстокий зі своїми випускниками, і можливо, ти маєш рацію…
— Адам, я…
— Але я намагаюся ставити перед ними цілі і допомагати їм досягти їх. Якщо я розумію, що вони не роблять того, що ми вирішили за взаємною згодою, я кажу їм, що не так, і що вони повинні змінити. Я не граюся з ними, не змінюю критику на похвалу, я не вірю в цю критику “печивом Орео”, і якщо вони знаходять мене лякаючим або антагонізуючим через це, нехай так і буде.
Він зробив глибокий вдих.
— Але я також ніколи не роблю це заради них. Йдеться завжди про роботу. Іноді вона добре зроблена, іноді ні, і якщо вона не така… її можна переробити. Її можна покращити. Я не хочу, щоб вони пов'язували свою самооцінку з тим, що вони створюють… Я ненавиджу, як самозакохано все це звучить, але наука — це серйозна справа, і… це мій обов'язок як вченого, я вважаю.
— Я… — раптом повітря в готельному номері стало холодним. Це я сказала йому, подумала вона, відчуваючи, як її шлунок підскочив. Я та, хто неодноразово казала йому, що він жахливий і ворожий, і що всі його студенти ненавидять його.
— А твій консультант — ні?
— Я ніколи не розумів, що він думає. Що я знаю зараз, через роки, це те, що він був жорстоким. Багато жахливих речей сталося під його наглядом — вчені не отримували похвали за їхні ідеї або авторство робіт, на які вони заслуговували. Людей публічно принижували за помилки, які були б нормальними для досвідчених дослідників, не кажучи вже про стажерів, очікування були високими, але ніколи не були повністю визначені, всі постійно тримували одні й ті самі завдання, потім їх ставили один проти одного і просили змагатися, щоб потішити мого консультанта, одного разу він поставив Холдена і мене в той самий дослідницький проект і сказав нам, що той, хто першим отримає опубліковані результати, отримає фінансування для наступного семестру.
Вона спробувала уявити, як би вона почувалася, якби доктор Аслан відкрито заохочувала конкурентне середовище між Олів і її групою. Але ні, Адам і Холден були близькими друзями все життя, тому ситуація була непорівнянна. Це було б байдуже, що їй сказали б, що для того, щоб отримати зарплату в наступному семестрі, Олів має перевершити Ан.
— Що ти зробив?
Він провів рукою по волоссю, і пасмо впало йому на чоло.
— Ми розділилися на пари. Ми вирішили, що у нас взаємодоповнюючі навички — експерт з фармакології може досягти більшого за допомогою обчислювального біолога, і навпаки. І ми мали рацію. Ми провели справді гарне дослідження. Це було виснажливо, але в той же час радісно, коли ми не спали, щоб зрозуміти, як виправити наші протоколи. Знати, що ми були першими, хто відкрив щось.
На мить здалося, що він насолоджується спогадами. Але потім він стиснув губи, похитуючи щелепою.
— І наприкінці семестру, коли ми презентували наші результати нашому консультанту, він сказав нам, що ми обоє залишимося без фінансування, тому що, співпрацюючи, ми не дотримувалися його рекомендацій. Наступної весни ми викладали шість розділів Введення в Біологію на тиждень, разом з лабораторними роботами. Ми з Холденом жили разом. І я клянуся, що чув як одного разу він бурмотів щось про мітохондрії та клітини, коли спав.
— Але… ти дав своєму консультанту те, що він хотів.
Адам похитав головою.
— Він хотів пограти у силу. І врешті-решт він отримав її: він покарав нас за те, що ми не танцювали під його дудку і опублікував результати, які ми йому принесли, без згадування нашої ролі в їх отриманні.
— Я… — її пальці вчепилися у тканину її футболки.
— Адам, мені дуже шкода, що я колись порівнювала тебе з ним. Я не хотіла…
— Все нормально, — Він усміхнувся їй, натягнуто, але вдячно.
Це не було нормально. Так, Адам міг бути прямим, болісно прямим. Впертим, прямолінійним та безкомпромісним. Не завжди добрим, і ніколи не підступним чи злим. Зовсім навпаки: він був чесний і вимагав від інших тієї самої поведінки, як і від себе. Хоч би як скаржилися його випускники на його жорсткі зауваження або довгі години роботи, які вони проводили в лабораторії, всі вони визнавали, що він був практичним наставником, але не мікроменеджером. Більшість із них закінчили університет із кількома публікаціями та перейшли на відмінну академічну роботу.
— Ти не знала.
— І все-таки, я… — вона прикусила губу, почуваючи себе винною. Відчуваючи злість на консультанта Адама і Тома за те, що вони ставляться до академії як до свого особистого ігрового майданчика. На себе через те, що не знала, що з цим робити.
— Чому ніхто не повідомив про нього?
Він ненадовго заплющив очі.
— Бо він був претендентом на Нобелівську премію. Двічі. Тому що у нього були впливові друзі у високих колах і ми думали, що нам ніхто не повірить. Тому що він міг зробити чи зламати кар'єру. Тому що ми відчували, що не було реальної системи, щоб попросити про допомогу, — він мав сумний вираз обличчя, його щелепи стиснулися, і він більше не дивився на неї. Це було так сюрреалістично, думка про те, що Адам Карлсен почувається безсилим. І все-таки, його очі розповідали іншу історію.
— Ми були налякані, і, мабуть десь у глибині душі ми були переконані, що ми підписалися на це добровільно і заслужили на це. Що ми були невдахами, які ніколи нічого не досягнуть.
Її серце вболівало за нього. За себе.
— Мені дуже дуже шкода.
Він знову похитав головою, і вираз його обличчя трохи прояснився.
— Коли він сказав мені, що я невдаха, я подумав, що він мав рацію. Я був готовий відмовитися від єдиного, що було важливим мені. А Том і Холден — у них були свої власні проблеми з нашим радником, Звісно, у всіх були… Але вони допомагали мені… З якоїсь причини мій радник завжди знав, коли щось не так відбувалося з моїм навчанням, але Том часто виступав посередником між нами… Він брав на себе багато лайна, щоб мені, Він був улюбленцем мого радника, щоб зробити лабораторію менш схожою на зону бойових дій.
Адам говорив про Тома так, ніби він був героєм, її занудило, але вона промовчала. Йшлося не про неї.
— А Холден… Холден вкрав мої документи на юридичний факультет і зробив з них паперові літачки. Він був досить відсторонений від того, що зі мною відбувалося, і він міг допомогти мені побачити речі з іншої сторони. Так само, як я відсторонений від того, що сталося з тобою сьогодні.
Тепер його очі були спрямовані на неї. У них було світло, яке вона не розуміла.
