— Ти не посередність, Олів. Тебе запросили виступити не тому, що люди думають, що ти моя дівчина — такого не може бути, тому що на SBD тези проходять через процес сліпого розгляду. Я б знав, тому що в минулому мене залучали до них розгляду. І робота, яку ти представила, важлива і блискуча, — він глибоко зітхнув. Його плечі піднімалися і опускалися в такт із биттям її серця. — Я хотів би, щоб ти побачила себе такою, якою бачу тебе я.
Можливо, це були слова, а може, тон. Може бути те, як він щойно розповів їй щось про себе, або як він узяв її за руку і врятував від страждань. Її лицар у чорних обладунках. Можливо, нічого цього не було, можливо, це було все, можливо, це завжди мало статися. Але все одно — це не важливо. Несподівано, це просто не мало значення, чому, як. Після. Олів хвилювало тільки те, що вона хотіла цього, прямо зараз, і цього здавалося достатньо, щоб усе було добре.
Все було так повільно: крок уперед, який вона зробила, щоб стати між його колінами, як її пальці обхопили його обличчя. Так повільно, що він міг зупинити її, він міг відсторонитися, він міг сказати що-небудь, але не сказав. Він просто дивився на неї, його очі були ясні і карі, і серце Олів одночасно підстрибнуло і заспокоїлося, коли він нахилив голову і припав до її долоні.
Її не здивувало, наскільки м'якою була його шкіра під нічною щетиною, наскільки теплішою, ніж її. І коли вона нахилилася, ставши вище за нього, обриси його губ під її губами було схоже на стару пісню, знайому та легку. Це був не перший їхній поцілунок, зрештою. Хоча це було по-іншому. Спокійна, обережна і дорогоцінна, рука Адама лежала на її талії, коли він нахилив своє підборіддя до неї, нетерпляче і наполегливо, начебто це було те, що він давно хотів. Це був не перший їхній поцілунок, але це був їхній перший поцілунок, і Олів насолоджувалася ним, довгі миті. Текстура, запах, близькість, легка затримка в диханні Адама, дивні паузи, те, як їхні губи мали трохи попрацювати, перш ніж знайти правильні кути і якусь форму координації.
Бачиш? Вона хотіла сказати, тріумфуючи. Для кого, вона не була впевнена. Бачиш? Так мало бути завжди. Олів посміхнулася до його губ. І Адам…
Адам хитав головою, коли вона відсторонилася, ніби "ні" весь цей час крутилося на язиці, навіть коли він відповів на її поцілунок. Його пальці зімкнулися навколо зап'ястя, відводячи її руку від його обличчя.
— Це не дуже гарна ідея.
Її посмішка потускніла. Він мав рацію. Він був цілком правий. Він також помилявся.
— Чому?
— Олів… — він знову похитав головою. Потім його рука покинула її талію і піднеслася до губ, ніби бажаючи торкнутися поцілунку, який вони щойно пережили і переконатися, що це справді сталося.
— Це все… ні.
Він дійсно мав рацію.
— Але чому? — повторила вона.
Пальці Адама притулилися до його очей. Його ліва рука все ще тримала її зап'ястя, і вона подумала, чи знає він про це. Чи знав він, що його великий палець проводить туди-сюди по її пульсу.
— Ми тут не для цього.
Вона відчула, як роздуваються її ніздрі.
— Це не означає, що…
— Ти не розумієш, що робиш, — він помітно проковтнув.
— Ти засмучена і п'яна, і…
— Я випила два пива. Кілька годин тому.
— Ти аспірант, нині залежиш від мене в плані проживання і навіть якщо ні, влада, яку я маю над тобою, може легко перетворити це на примусову динаміку, яка…
— Я… — Олів засміялася. — Я не відчуваю примусу, я…
— Ти закохана в іншого!
Вона майже відсахнулася. Те, як він виплюнув ці слова, було так палко. Це мало відштовхнути її, раз і назавжди вбити їй у голову, наскільки це безглуздо, наскільки катастрофічна ця ідея. Однак цього не сталося. До цього часу похмурий, надміру запальний Адам так добре поєднувався з її Адамом, з тим, який купував їй печиво, перевіряв її слайди і дозволяв їй мочити сльозами його піджак. Можливо, був час, коли вона не могла поєднати ці два поняття, але тепер все було так ясно, всі його численні образи. Вона не хотіла б розлучатися з жодним з них. З жодним.
— Олів… — він знову важко зітхнув, заплющуючи очі. Думка про те, що він може думати про жінку, яку згадував Холден, майнула в її свідомості і вислизнула, надто болісна, щоб розважатися.
Вона має просто сказати йому. Вона має бути чесною з ним, зізнатися, що Джеремі їй байдужий, що немає нікого іншого. І ніколи не було. Але вона була налякана, паралізована страхом, і після того дня, який вона пережила, її серце було так легко розбити. Воно було таким тендітним. Адам міг розбити його на тисячу шматочків і все одно нічого не зміниться.
— Олів, це те, що ти відчуваєш зараз. Через місяць, через тиждень, завтра, я не хочу, щоб ти шкодувала…
— А як щодо того, що я хочу? — вона нахилилася вперед, дозволяючи своїм словам просочити тишу на довгі секунди. — А як же той факт, що я хочу цього? Хоча, можливо, тобі все одно…
— Тому що ти не хочеш цього, вірно? Можливо, я просто не приваблива для тебе, і ти не хочеш цього…
Вона мало не втратила рівновагу від того, як він потяг її за зап'ястя і притягнув її руку до себе, притискаючи її долоню врівень з його пахом, щоб показати їй, що… О.
О.
Так.
У нього відвисла щелепа, коли він витримав її погляд.
— Ти не маєш жодного поняття, чого я хочу.
У неї перехопило подих від усього цього. Низький, гортанний тон його голосу, товстий пеніс під її пальцями, розлючена, голодна нотка в його очах. Він відштовхнув її руку майже, але було вже занадто пізно.
Справа була не в тому, що Олів не… поцілунки, якими вони обмінювалися, вони завжди були фізичними, але зараз ніби щось було ввімкнено. Довгий час вона вважала Адама красивим та привабливим. Вона торкалася його, сиділа на його колінах, розглядала можливість інтимної близькості з ним. Вона думала про нього, про секс, про нього та секс, але це завжди було абстрактно. Туманно та невизначено. Як чорно-білий живопис: просто основа для малюнка, що раптово розфарбовується зсередини.
Тепер це було ясно, по вологому болю між її стегон, по його очах, у яких була одні зіниці, як це буде між ними. Гарячий, спітнілий і слизький. Вони б робили щось одне для одного, вимагали щось одне від одного. Вони були б неймовірно близькі. І Олів — тепер, коли вона могла бачити це, вона дуже хотіла цього.
Вона зробила крок ближче, ще ближче.
— Ну, тоді… — її голос був низьким, але вона знала, що він її чує.
Він щільно заплющив очі.
— Я не тому попросив тебе жити зі мною.
— Я знаю… — Олів відкинула чорне пасмо волосся з його чола. — І не тому я погодилася.
Його губи розійшлися, і він дивився на її руку, ту саму, що мить тому майже охопила його ерекцію.
— Ти сказала ніякого сексу.
Вона так і казала. Вона пам'ятала, коли думала про свої правила, перераховуючи їх у його кабінеті, і вона пам'ятала, як була впевнена, що їй ніколи ніколи не буде цікаво зустрічатися з Адамом Карлсеном довше, ніж десять хвилин на тиждень.
— Я також сказала, що все відбуватиметься на території кампуса. І ми просто пішли на вечерю. Отже… — він міг знати, що краще, але те, чого він хотів зовсім інше. Вона могла бачити лише залишки його самоконтролю, відчувала, як він повільно руйнується.
— Я не… — він випростався. Лінія його плечей, його щелепа — він був такий напружений, все ще уникаючи її очей. — У мене нічого немає.
Було трохи ніяково від того, скільки часу пішло на те, щоб зрозуміти зміст його слів.
— О. Це неважливо. Я приймаю протизаплідні. І чиста, — вона прикусила губу. — Але ми могли б робити і… інші речі.
Адам проковтнув двічі, а потім кивнув. Він не дихав нормально. І Олів сумнівалася, що він міг сказати “ні” у цей момент. Та й чи захоче він взагалі. Він доклав хороших зусиль, проте.
— Що, якщо ти потім зненавидиш мене за це? Що якщо ми повернемося назад, і ти передумаєш…
— Не передумаю. Я… — вона зробила крок. Боже, ще ближче. Вона не хотіла думати про те, що буде згодом. Не могла, не хотіла.
