Карлсен розгублено кивнув і передав Сазерн-блот Алексові, перш ніж вирушити в її напрямку. Здавалося, він або не помічав, або був байдужий до того, що приблизно дві третини членів його лабораторії дивляться на нього. Решта, здавалося, були на межі геморагічного інсульту.
Він провів Олів до кімнати для нарад неподалік від основної лабораторії, а вона мовчки пішла за ним, намагаючись не зациклюватися на тому, що лабораторія повна людей, які думали, що вони з Карлсеном зустрічаються, щойно побачила, як вони зайшли до окремої кімнати. Самі.
Це було найгірше. Найжахливіше.
— Всі знають, — випалила вона, щойно за нею зачинилися двері.
Якусь мить він спантеличено розглядав її.
— З вами все гаразд?
— Всі знають. Про нас.
Він нахилив голову, схрестивши руки на грудях. Минув лише день, як вони востаннє розмовляли, але, мабуть, достатньо довго, щоб Олів забула його… його присутність. Або все, що змушувало її відчувати себе маленькою та тендітною, коли він був поруч.
— Нас?
— Нас.
Він здавався розгубленим, тому Олів пояснила:
— Про те, що ми зустрічаємось — не те, що ми зустрічаємося, але Ан явно так подумала і сказала… Вона зрозуміла, що слова буквально вилітали, і змусила себе сповільнитися.
— Джеремі. І він всім розповів, і тепер усі знають. Або вони думають, що знають, хоча знати абсолютно нічого. Як ми з вами знаємо.
Він задумався на мить, а потім повільно кивнув.
— І коли ви кажете, що всі…?
— Я маю на увазі всіх.
Вона вказала на його лабораторію.
— Ті люди? Вони знають. Інші випускники? Вони знають. Чері, секретар відділу? Вона стовідсотково знає. Плітки на факультеті — це найгірше. І всі вони думають, що я зустрічаюся з професором.
— Я розумію, — сказав він, здавалося, що його на диво не хвилювала ця срака. Це мало б заспокоїти Олів, але лише посилило її паніку.
— Мені шкода, що так сталося. Дуже шкода. Я у всьому винна, — вона витерла обличчя рукою. — Але я не думала, що… Я розумію, чому Ан сказала Джеремі — я маю на увазі, що головною метою цієї шаради було зібрати цих двох разом — але… Для чого Джеремі комусь сказав?
Карлсен потиснув плечима.
— А чому б ні?
Вона підняла на нього очі.
— Що ви маєте на увазі?
— Інформація про студентку, що зустрічається з викладачем, видається достатньо цікавою, щоб нею поділитись.
Олів похитала головою.
— Це не цікаво. З якого дива людям цікавитись цим?
Він підняв брову.
— Дехто сказав мені, що плітки на факультеті це найгір…
— Гаразд, гаразд. Натяк зрозумілий.
Вона глибоко вдихнула й почала ходити туди-сюди, намагаючись не звертати уваги на те, як Карлсен вивчав її, наскільки розслабленим він виглядав, схрестивши руки на грудях і зіпершись на конференц-стіл. Він не мав бути спокійним. Думка людей про те, що він начебто зустрічається з ніким, повинна пригнічувати його. Тягар страху не повинен лягати тільки на Олів.
— Це… Нам, звичайно, потрібно щось робити. Ми повинні сказати людям, що це неправда і що ми все це вигадали. За винятком того, що вони подумають, що я божевільна, і, можливо, що ви теж, тож нам доведеться придумати якусь іншу історію. Так, добре, нам потрібно сказати людям, що ми більше не разом…
— А що зробить Ан і як його там?
Олів спинилась.
— Га?
— Чи не буде вашим друзям неприємно зустрічатися, якщо вони подумають, що ми не разом? Або, що ви їм брехали?
Про це вона не подумала.
— Я…можливо. Можливо, але….
Ан дійсно виглядала щасливою. Можливо, вона вже запросила Джеремі на той кінофестиваль — можливо, одразу після того, як розповіла йому про Олів і Карлсена, чорти б її вхопили. Але саме цього хотіла Олів.
— Ви збираєтесь сказати їй правду?
З рота вилетів панічний вигук.
— Я не можу. Не зараз.
Боже, чому Олів погодилася зустрічатися з Джеремі? Вона навіть не була закохана в нього. Так, ірландський акцент і руде волосся були милими, але цього не варті.
— Може, ми зможемо розповісти людям, я вас кинула?
— Я приємно здивований, — незворушно мовив Карлсен. Вона не дуже зрозуміла, пожартував він чи ні.
— Добре. Можемо сказати, що ви порвали зі мною.
— Тому що це звучить достовірно, — сказав він сухо, затримавши дихання. Вона не була впевнена, що почула його правильно, і не знала, що він міг мати на увазі, але дуже засмутилась. Добре, вона перша поцілувала його. Боже, вона поцілувала Адама Карлсена; це було її життя; це був її вибір, але його дії в кімнаті відпочинку напередодні, безумовно, були ведмежою послугою. Він міг принаймні проявити деяку стурбованість. Він ніяк не мав погодитись з тим, що всі вважали, що його приваблює якась випадкова дівчина з п’ятьма публікаціями — так, той документ, який вона переглянула та повторно надіслала три тижні тому, вважався лише половиною роботи.
— Що, якщо ми скажемо людям, що це було спільне рішення?
Він кивнув.
— Звучить добре.
Олів пожвавилася.
— Справді? Тоді чудово! Ми…
— Ми могли б попросити Чері додати це до відомчого бюлетеня.
— Що?
— Чи, на вашу думку, було б краще зробити публічне оголошення перед семінаром?
— Ні. Ні, це…
— Можливо, нам варто попросити інформаційний відділ розмістити це на сайті Стенфорда. Так люди знали б…
— Добре, добре, добре! Я розумію.
Якусь мить він уважно дивився на неї, і коли заговорив, то говорив обґрунтовано, чого вона ніколи б не очікувала від Адама «Виродка» Карлсена.
— Якщо вас турбує те, що люди говорять про те, що ви зустрічаєтеся з професором, я боюся, збитки вже завдані. Сказати всім, що ми розійшлися, не скасує того факту, що вони думають, що ми зустрічалися.
Плечі Олів опустилися. Їй не подобалось, що він був правий.
— Тоді добре. Якщо у вас є ідеї, як виправити цей безлад, я готова до…
— Можете дозволити їм вважати так і далі.
На мить їй здалося, що вона почула його неправильно.
— Щ-що?
— Ви можете дозволити людям думати, що ми зустрічаємося. Це вирішує вашу проблему з подругою і як-його-там-звати, і вам нема чого втрачати, оскільки це звучить як з… з точки зору репутації, — він сказав слово «репутація», трохи закотивши очі, наче переживання про те, що подумають інші, було найдурнішою річчю з часів гомеопатичних антибіотиків, — для вас не може бути гірше.
Це було…З усього… У своєму житті Олів ніколи, вона ніколи не…
— Що? — спитала вона знову.
Він знизав плечима.
— Мені здається це безпрограшна ситуація.
Олів так не здавалося. Їй здавалося, що програш по всіх фронтах, а потім знову програш, а потім ще якийсь провал. Це здавалося божевільним.
— Маєте на увазі… назавжди? — їй здалося, що її голос хрипить, але цілком можливо, що це була лише кров, що стукала в її голові.
— Це вже занадто. Може, поки ваші друзі не припинять зустрічатись? Або до тих пір, поки їх стосунки не стануть стабільними? Не знаю. Там побачимо, я думаю.
Він серйозно ставився до цього. Він не жартував.
— А ви не… — Олів не знала, як це запитати.
— Одружений, чи що?
Йому, мабуть, було за тридцять. У нього була фантастична робота; він був високий з густим хвилястим чорним волоссям, явно розумний, навіть привабливий на вигляд; він мав гарну статуру. Так, він був примхливим мудаком, але деякі жінки були б не проти. Деяким жінкам це може навіть сподобатися.
Карлсен знизав плечима.
— Моя дружина та близнята не будуть проти.
От дідько.
Олів відчула, як її обдало хвилею жару. Вона почервоніла до кінчиків вух, а потім мало не померла від сорому, бо… Боже, вона змусила одруженого чоловіка, батька, поцілувати її. Тепер люди думали, що у нього роман. Його дружина, мабуть, плакала в подушку. Його діти виростуть із жахливими проблемами з татом і стануть серійними вбивцями.
— Я… Боже мій, я не… мені так шкода…
— Та я жартую.
— Я й гадки не мала, що ви…
— Олів, я пожартував. Я не одружений і не маю дітей.
