Її охопила хвиля полегшення. А слідом наплив гніву.
— Професор Карлсен, з цим не варто жартувати…
— Тобі справді потрібно почати називати мене Адамом. Оскільки, як кажуть, ми зустрічаємося.
Олів повільно видихнула, затиснувши перенісся.
— Навіщо ви взагалі… Що вам з цього?
— З чого?
— Вдавати, що зустрічаєтеся зі мною. Чому вам не байдуже? Яка ваша вигода?
Доктор Карлсен розкрив рота, і на мить у Олів виникло враження, що він збирається сказати щось важливе. Але потім він відвів погляд, і сказав одне:
— Це б тобі допомогло, — на мить він завагався, — і у мене є свої причини.
Вона примружила очі.
— Які причини?
— Причини.
— Якщо це злочин, я б не братиму участі.
Він трохи посміхнувся.
— Та ні.
— Якщо ви мені не скажете, у мене немає іншого вибору, як припустити, що тут замішане викрадення. Або підпал. Або розкрадання майна.
На мить він здався стурбованим, кінчики пальців барабанили по великих біцепсах. Його сорочка натягнулась.
— Якщо я вам скажу, це залишиться у цій кімнаті.
— Я думаю, що ми обоє можемо погодитися, що ніщо, що сталося в цій кімнаті, ніколи не повинно залишати її.
— Гарна думка, — визнав він. Зробив паузу. Зітхнув. Секунду пожував внутрішню частину щоки. Знову зітхнув.
— Гаразд, — нарешті сказав він, як людина яка знає, що пошкодує про те, що заговорила, щойно відкриє рота, — вважається, що я хочу змитися.
— Змитися?
Боже, він був умовно-достроково звільненим злочинцем. Суд присяжних із однолітків визнав його винним у злочинах проти студентів. Напевно, він ударив когось по голові мікроскопом за неправильне маркування зразків пептидів.
— То це все-таки кримінальщина.
— Що? Ні. Кафедра підозрює, що я планую залишити Стенфорд і перейти до іншого закладу. Зазвичай це мене не турбує, але Стенфорд вирішив заморозити мої кошти на дослідження.
— О, — не те, про що вона думала. Зовсім ні, — а вони можуть?
— Так. Ну, десь майже третину з них. Причина полягає в тому, що вони не хочуть фінансувати дослідження та розвивати кар’єру людини, яка, як вони вірять, все одно збирається піти.
— Але якщо це лише одна третина…
— Це мільйони доларів, — спокійно сказав він, — які я виділив на проекти, що планував завершити протягом наступного року. Тут, у Стенфорді. Це означає, що ці кошти мені незабаром знадобляться.
— О…
Якщо подумати, Олів чула плітки про те, що Карлсен був прийнятий на роботу в інші університети, з першого курсу. Кілька місяців тому навіть ходили чутки, що він може піти працювати в NASA.
— Чому вони так думають? І чому саме зараз?
— Цілий ряд причин. Найважливішим є те, що кілька тижнів тому мені присудили грант — дуже великий грант — разом із вченим в іншій установі. Ця установа намагалася завербувати мене в минулому, і Стенфорді бачатьь у цій співпраці ознаку того, що я планую погодитися, — він вагався, перш ніж продовжити. — Загалом, мені повідомили, що суть полягає в тому, що я не пустив коріння, оскільки хочу мати можливість чкурнути зі Стенфорда з вітерцем.
— Коріння?
— Більшість моїх студентів випустяться протягом року. У мене немає великої родини в цьому районі. Ні дружини, ні дітей. Зараз я орендую квартиру — мені доведеться купити будинок, щоб переконати кафедру, що я готовий залишитися, — сказав він, явно роздратований. — Якби я був у стосунках… це справді допомогло б.
Гаразд. Це мало сенс. Але…
— Справжню дівчину ви завести не думали?
Його брова піднялася.
— А ви про справжнє пробачення не думали?
Олів замовкла і кілька хвилин розглядала його. Дивно, що раніше вона його боялася. Тепер він був єдиною людиною в світі, яка знала про її найгірший страх, і було важко відчувати себе заляканою — ще важче, коли виявилось, що він був достатньо відчайдушною людиною, щоб прикинутися, що зустрічається з кимось, аби отримати назад кошти на дослідження. Олів була впевнена, що вона зробить те саме, щоб закінчити своє дослідження раку підшлункової залози, через що Адам здавався на диво. . близьким. І якщо він був близьким, то вона могла б, продовжити зустрічатись з ним не насправжки, чи не так?
Ні. Так. Ні. Що? Сама думка про це показувала, що Олів несповна розуму. Вона, безперечно, була душевно хворою. І все ж вона виявила, що каже:
— Це було б складно.
— Що?
— Удавати, що ми зустрічаємося.
— Справді? Було б складно змусити людей думати, що ми зустрічаємося?
О, він був нестерпним.
— Добре, я розумію вашу думку. Але було б важко робити це переконливо протягом тривалого періоду.
Він знизав плечима.
— У нас все буде добре, доки ми вітаємося один з одним у коридорах, і ви не називаєте мене професором Карлсеном.
— Я не думаю, що люди, які зустрічаються, просто… вітаються одне з одним.
— А що роблять люди, які зустрічаються?
Це було фіаско. Вона ходила на, можливо, п’ять побачень у своєму житті, включаючи ті, що були з Джеремі, і вони варіювалися від помірно нудних до тривожних та жахливих (здебільшого, того разу, коли хлопець виголосив монолог про заміну стегнового суглоба у своєї бабусі з жахливими деталями). Вона б хотіла мати когось у своєму житті, але сумнівалася, що це її чекає. Мабуть, її неможливо було покохати. Певно, те, що прожила стільки років на самоті, фундаментально викривило її, і саме тому Олів, здавалося, не змогла створити справжній романтичний зв’язок або навіть той тип потягу, про який вона часто чула від інших. Зрештою, це не мало значення. У будь-якому випадку, аспірантура і побачення були поганим дуетом, і, мабуть, саме тому доктор Адам Карлсен, стипендіат Макартура і видатний геній, стояв тут у віці тридцяти з чимось років і питав Олів, що люди роблять на побаченнях.
Науковці, пані та панове.
— Ну… речі. Штуки, — у Олів кипіли мізки, — якими люди займаються разом. Як збирання яблук, або оте «Фарба і Ковток».
«Що є повним ідіотизмом», — подумала вона.
— Що є повним ідіотизмом, — сказав Адам, зневажливо жестикулюючи своїми величезними руками. — Ви можете просто піти до Ан і сказати їй, що ми пішли на побачення і намалювали Моне. Схоже, вона подбає про те, щоб повідомити всім іншим.
— Добре, але це взагалі-то був Джеремі. Давайте звинувачуватимемо Джеремі. І ще, — наполягала Олів, — люди, які зустрічаються, вони…вони розмовляють. Багато. Більше, ніж просто вітаються в коридорі. Вони знають улюблені кольори один одного, знають, де вони народилися, і вони… Вони тримаються за руки. Вони цілуються.
Адам стиснув губи, наче стримуючи усмішку.
— Цього ми б ніколи не робили.
Нова хвиля жаху нахлинула на Олів.
— Мені шкода за поцілунок. Я справді не думала, і…
Він похитав головою.
— Все добре.
Він справді здавався нехарактерно байдужим до ситуації, особливо для чоловіка, який, як відомо, бісився, коли люди неправильно визначали атомний номер селену. Ні, він не був байдужим. Йому було весело.
Олів схилила голову.
— Ви насолоджуєтесь цим?
— «Насолоджуватися» — це, мабуть, не те слово, але ви повинні визнати, що це досить цікаво.
Вона поняття не мала, про що він говорив. Не було нічого цікавого в тому, що вона випадково поцілувала викладача, тому що він був єдиною людиною в коридорі, і що внаслідок цього вражаючого ідіотського вчинку всі думали, що вона зустрічається з кимось, з ким бачилася рівно двічі до сьогоднішнього дня.
Вона розсміялася, нахилившись, допоки хід її думок закінчився, і вона лишилась приголомшена абсолютною неймовірністю ситуації. Це було її життя. Це були результати її дій. Коли вона нарешті знову змогла дихати, живіт заболів, і їй довелося витерти очі.
— Це просто кошмар.
Він посміхався, дивлячись на неї з дивним блиском в очах. Але тільки погляньте на це: у Адама Карлсена були ямочки. Миленькі.
— Так.
— І я в усьому винна.
— Великою мірою. Вчора я обманув Ан але так, я б сказав, що це переважно ваша вина.
