Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Головнокомандувачем австрійських збройних сил, що командував обороною Галичини, був фельдмаршал ерцгерцог Фрідріх Австрійський фон Габсбург, герцог Тешенський (1856–1936; 1916 р. знятий з посади новим імператором Карлом I); начальником Генштабу австро-угорської армії був генерал-полковник граф Франц Конрад фон Хетцендорф (1852–1925; з 1906 р. на чолі Генштабу, виступав за агресію проти Сербії, один із винуватців початку Першої світової війни, автор плану переможної для Австро-Угорщини та Німеччини Горлицької операції 1915 р., після Брусиловського прориву восени 1916 р. отримав звання генерал-фельдмаршала, 1918 р. знятий з посади). Арміями командували: 1-ю – генерал кавалерії Віктор граф Данкль фон Краснік (1854–1941; найуспішніший австрійський командувач у Галицькій битві, 1916 р. обороняв Тироль, з перемінним успіхом воював проти Італії); 3-ю – генерал кавалерії Рудольф фон Брудерман (1851–1941; його нічим не видатна військова кар’єра урвалася після Галицької битви); 4-ю – генерал піхоти барон Моріц Ауффенберг фон Комаров (1852–1928; у 1911–1912 рр. міністр оборони Австро-Угорщини, знятий після Галицької битви, 1915 р. заарештований, звільнений з армії); у ході битви велику роль відіграв командувач спішно перекинутої в Галичину групи військ генерал Герман Кевеш фон Кевешхаза (1854–1924; 1914 р. воював у Карпатах та Польщі на чолі 12-го корпусу, 1915 р. на Балканах, узяв Белград, окупував Албанію, 1916 р. на чолі 3-ї армії на сході, влітку 1917 р. взяв Чернівці та вибив росіян з Буковини, останній головнокомандувач військ Австро-Угорщини після зречення імператора Карла I в листопаді 1918 р.).

Плани дій російського Південно-Західного фронту з оточення австрійців у Галичині ударом з двох боків силами чотирьох армій ґрунтувалися на розвідданих про ймовірну дислокацію австрійських військ, отриманих у 1909–1912 рр. Дані виявилися застарілими – австрійці розгорнули війська значно західніше за початкову лінію. Австрійське командування передбачало завдати головного удару силами своїх 1-ї та 4-ї армій між Віслою і Бугом у північному напрямку, 3-тя армія прикривала район Львова. Російські війська налічували понад 1 млн осіб (іноді вказується цифра 1,2 млн), австрійські війська налічували від 800 тис. до 1 млн осіб (з угорськими підкріпленнями, що підійшли в ході битви).

Австрійці також не зовсім правильно розрахували головний напрям російського удару. У ході битви російський правий фланг (4-та і 5-та армії) провів важку Люблінсько-Холмську операцію (23 серпня – 2 вересня). Замість успішного наступу на Львів з півночі російські війська тут під натиском австрійської армії стали відходити від міст Краснік і Томашув на північ. Лівофлангові армії: 3-тя армія під командуванням генерала Рузського (з району Дубна) і 8-ма під командуванням генерала Брусилова (з району Проскурова), проводячи Галич-Львівську операцію, 19 серпня розгорнули успішний наступ у напрямку Львова і Галича. На притоках Дністра річках Золота Липа (26–28 серпня) і Гнила Липа (29–31 серпня) було подолано опір австрійських військ, і вони стали відступати. Частини австро-угорської армії, складені з угорців, почали масово кидати фронт. Спроби контрударів, організованих фон Хетцендорфом і Брудерманом, успіху не мали. 3 вересня російські війська зайняли Львів, 4 вересня – Галич. 2–4 вересня Іванов надав своїй північній групі великі підкріплення і скомандував загальний наступ з метою притиснути австрійців до річку Сян. Останньою спробою Хетцендорфа переламати ситуацію став відчайдушний наступ 10–11 вересня під Рава-Руською, який захлинувся попри створену австрійським фельдмаршалом оперативну перевагу в силах. Після провалу рава-руського наступу австрійці відвели війська за Сян, росіяни зайняли майже всю Східну Галичину, Буковину і почали довгу облогу потужної фортеці Перемишль. У листопаді російські війська перейшли в кількох місцях Карпати, зайнявши кілька міст Словаччини. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникла більшого розгрому.

Австрійські війська зазнали великої поразки, втративши до 325 тис. убитих і поранених, 130 тис. полонених. Втрати росіян були помітно меншими – 225 тис. убитих і поранених, 40 тис. полонених. На фоні важкої поразки під Танненбергом перемога в Галичині була вкрай важлива для Російської імперії, котра виконала свій союзницький обов’язок перед Антантою (зокрема, на якийсь час врятувала Сербію). Для Галичини битва означала початок кількох місяців російської окупації і гонінь на все українське. За розпорядженнями генерал-губернатора «звільненої» Галичини графа Г. О. Бобринського закривались українські школи, газети, друкарні, відбувались масові арешти і депортації української інтелігенції углиб Росії. Ці дії російський політик Павло Мілюков, виступаючи в Державній Думі, слушно назвав «європейським скандалом».

Перший великий успіх російської імперської зброї в програній зрештою війні був свого часу надзвичайно популярним (статті в пресі, картини М. Самокиша, особливі нагороди для командувачів тощо). Згодом мажорна тональність змінилася мінорною – кращим пам’ятником загиблим став популярний романс невідомого автора «Брала русская бригада галицийские поля…». Дещо призабута сьогодні в Україні і навіть у Росії подія (у Росії помітна певна актуалізація пам’яті під гаслом боротьби з «галицьким українофільством»).

4 червня – 20 вересня (22 травня – 7 вересня за старим стилем) 1916 р., лінія Пінськ – Луцьк – Дубно – Броди – Тернопіль – Чернівці, Галичина, Волинь, Буковина (Україна), Південна Білорусія.

Російським Південно-Захіним фронтом командував амбітний і талановитий генерал від кавалерії О. Брусилов, начальником штабу фронту був доволі «неяскравий» генерал від інфантерії Владислав Наполеонович Клембовський (1860–1921; у березні–квітні 1917 р. начальник штабу Верховного головнокомандувача, з травня до вересня 1917 р. вкрай невдало керував Північним фронтом, зазнавши кількох поразок, знятий з посади О. Керенським).

Російськими арміями на початку наступу керували (перелік з півночі на південь): 8-ю – генерал від кавалерії Олексій Максимович Каледін (1886–1918; донський козак, у роки Першої світової війни командував 12-ю кавалерійською дивізією, корпусом, 1916 р. 8-ю армією, 1917 р. перший із часів Петра I виборний отаман Всевеликого Війська Донського, боровся з більшовиками, після поразки в січні 1918 р. застрелився); 11-ю – генерал від кавалерії Володимир Вікторович Сахаров (1853–1920; з жовтня 1916 р. на чолі Дунайської армії, створеної для допомоги Румунії, вбитий «зеленими» 1920 р.); 7-ю – генерал від інфантерії Дмитро Григорійович Щербачов (1857–1932; успішно брав участь у Галицькій битві 1914 р., 1915 р. взяв під командування 11-ту армію, з жовтня 1915 р. на чолі 7-ї армії, з квітня 1917 р. помічник короля Румунії Фердинанда I на посаді головнокомандувача Румунського фронту, у 1918–1919 рр. військовий представник білих при керівництві Антанти, з 1920 р. в еміграції); 9-ю – генерал від інфантерії Платон Олексійович Лечицький (1856–1921; із серпня 1914 р. до Лютневої революції командував 9-ю армією, в 1919–1920 рр. був змушений співпрацювати з більшовиками, ув’язнений 1921 р., помер у тюрмі). Гвардійською групою (з серпня 1916 р. Особливою армією) командував генерал від кавалерії Володимир Михайлович Безобразов (1857–1932; 1914 р. на чолі Гвардійського корпусу успішно воював у Східній Пруссії, Польщі, з листопада 1915 р. керував Гвардійською групою, зазнав важких втрат у ході «Ковельської м’ясорубки», з серпня 1916 р. усунутий від командування, з 1920 р. в еміграції). Важливу роль у ході битви відіграв кращий російський артилерійський командир вищого рівня часів Першої світової війни інспектор артилерії 8-ї армії Каледіна генерал-майор Михайло Васильович Ханжин (1871–1961; 1917 р. польовий генерал-інспектор артилерії при верховному головнокомандувачі, з 1918 р. у Білому русі, керував корпусом, згодом Західною армією у Колчака, емігрував до Маньчжурії, 1945 р. заарештований радянськими спецслужбами, 10 років провів у таборах); героєм головного успіху на початку битви – взяття Луцька – був командувач 4-ї стрілецької «Залізної» дивізії Антон Іванович Денікін (1872–1947; у 1915–1916 рр. двічі успішно брав Луцьк, з 1916 р. командувач 8-го корпусу в складі Румунського фронту, у вересні 1917 р. командувач Південно-Західного фронту, після загибелі Л. Корнілова командувач Добровольчої армії в 1918–1919 рр., головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії в 1919–1920 рр., емігрував). Можливо, найкращим кавалерійським командиром імперії був хоробрий і популярний у військах командир 3-го кавалерійського корпусу граф Федір Артурович Келлер (1857–1918; брав участь у придушенні революції 1905–1907 рр., 1914 р. відзначився в кількох боях на чолі 10-ї кавалерійської дивізії, у травні відіграв головну роль у перемозі росіян у Задністровській битві, в ході Брусиловського прориву успішно діяв у Буковині, 1917 р. діяч Білого руху, в листопаді 1918 р. у Києві, де був головнокомандувачем у гетьмана Скоропадського, розстріляний вояками армії УНР).