Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Початок першої п’ятирічки в УСРР

1 жовтня 1928 р., УСРР, обговорювався на XVI конференції ВКП(б) у квітні, затверджений у травні 1929 р. на V з’їзді Рад у Москві.

Генеральний секретар ЦК ВКП(б) Йосип Сталін, Гліб Кржижановський (1872–1959; соратник Леніна, один з авторів плану ГОЕЛРО, у 1921–1923, 1925–1930 рр. на чолі Держплану, один з головних авторів п’ятирічки, в 1929–1939 рр. віце-президент АН СРСР), Валеріан Куйбишев (1888–1935; у 1926–1930 рр. голова Вищої ради народного господарства, у 1930–1934 рр. на чолі Держплану, у 1927–1935 рр. член політбюро ЦК ВКП(б), один з авторів плану ГОЕЛРО і п’ятирічних планів, відданий сталініст), Станіслав Струмілін (1877–1974; видатний радянський економіст, викладач), перший секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, голова Раднаркому УСРР Влас Чубар.

У 1920-х рр. радянська економіка переживала підйом, пов’язаний із розвитком непу. 1926 р. було висунуто гасло «догнати і перегнати капіталістичний світ» за темпами розвитку промисловості, що мало на меті посилення обороноздатності країни у суцільному «ворожому оточенні». 1927 р. на XV з’їзді партії було ухвалено курс на створення достатньо гармонійного перспективного п’ятирічного плану, що передбачав пропорційний розвиток важкої, легкої промисловості і сільського господарства. Проте успіхи капіталізму, навіть почасти регульованого державою, не могли не тривожити частину радянських лідерів, які виступали за повну концентрацію влади над економікою країни в одних руках і побудову «планової», «безкризової» економіки. Головним прихильником збереження непівських принципів у цей час виступив Микола Бухарін, головним супротивником і прихильником негайної індустріалізації – Лев Троцький. Після розгрому троцькістів і усунення Троцького від влади 1927 р. Сталін, котрий раніше стояв на позиціях, близьких до бухарінських, радикально змінив свою точку зору. Перехід до форсованої індустріалізації відбувався в умовах жорстокої боротьби за владу між «групою Сталіна» та «групою Бухаріна» («правою опозицією»). Перемога першої, зняття Бухаріна і його прихильників 1929 р. з ключових постів означала кінець непу в промисловості.

Новий господарський рік почався 1 жовтня 1928 р., проте розробка першого в історії СРСР п’ятирічного плану (який мав прийти на зміну річним контрольним цифрам) тривала. Було створено два проекти (відправний і оптимальний), перший з яких ґрунтувався на постановах XV з’їзду, а другий (його авторами були діячі зі сталінського оточення) передбачав різке зростання капіталовкладень у важку промисловість. План, на відміну від наступних, спочатку ґрунтувавcя на принципах непу, що передбачали госпрозрахунок і т. ін. План було затверджено (в його «оптимальному» варіанті) на V з’їзді Рад у травні 1929 р. Особливості п’ятирічного плану для УСРР полягали в особливому місці республіки в сталінській індустріалізації: УСРР отримала понад 20 % капіталовкладень, тут почала формуватися нова промислова база СРСР, перш за все на основі важкої промисловості сходу і почасти півдня республіки. З 35 головних новобудов і масштабних реконструкцій підприємств по СРСР в роки першої п’ятирічки 12 розташовувалися в Україні (такі проекти ГОЕЛРО, як Дніпрогес, а також потужні новобудови 1930–1931 рр. – ХТЗ, Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь). Водночас будівництво в Україні не означало занепаду старої металургійної бази країни на Уралі – з 1930 р. там побудовано кілька потужних підприємств. Спочатку п’ятирічка не передбачала прискореної колективізації, надфорсованих темпів промислового розвитку. Проте в ході її виконання успіхи першого року призвели до «запаморочення» радянського керівництва і особисто Сталіна, який почав підганяти економіку директивами. Гасло «п’ятирічка за 4 роки», ударницький рух, «корінний перелом» у справі колективізації – все це призвело до вкрай неоднозначних наслідків першого в історії СРСР п’ятирічного плану, який було оголошено виконаним 1933 р.

Під час виконання п’ятирічки виникла паливна і транспортна криза, велика нестача металів. Попри гучні заяви керівництва, план повністю виконаний не був. Проте успіхи не могли не вражати – в СРСР було збудовано близько 1,5 тис. нових промислових підприємств, у тому числі близько 400 в Україні, де також запрацював Дніпрогес та низка менших електростанцій, з конвеєра ХТЗ зійшов перший трактор, з’явилося комбайнове та гірниче машинобудування, налаштовувались перші черги металургійних заводів-гігантів, що запрацюють на повну потужність протягом наступної п’ятирічки. Будівництво нових заводів вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи, внаслідок чого її промисловий потенціал 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 р. Проте виконання першої п’ятирічки відбувалося коштом власного населення, одночасна суцільна колективізація і перекачування коштів з пограбованого державою села в промисловість викликали в СРСР та Україні тривале та різке зниження життєвого стандарту абсолютної більшості громадян країни. Цю тенденцію було почасти подолано в наступні роки, але життєвий стандарт у СРСР порівняно з країнами Заходу залишався навдивовижу низьким. Загалом протягом першої п’ятирічки була створена радянська економічна система з усією своєю позитивною і негативною специфікою в такій формі, у якій вона зберегалася до розпаду СРСР.

Оспівана в СРСР та добре відома сьогодні в Україні подія, далекосяжні наслідки якої дотепер важливі для життя багатьох наших громадян. Відзначена в сотнях художніх творів, пам’ятників, святкувань радянської доби, але найбільш вражаючим пам’ятником тій епосі є сотні мертвих або перепрофільованих підприємств сучасної України – свідків важкої «промислової весни» могутньої імперії, що навіки канула в Лету.

29 січня – 3 лютого 1929 р., Відень.

Євген Коновалець (1891–1938; полковник і один із провідних лідерів «наддніпрянських» січових стрільців, відзначився в бойових діях 1918–1919 рр., 1921 р. очолив УВО, з 1927 р. на чолі Проводу українських націоналістів, з 1929 р. на чолі ОУН, співпрацював з кількома європейськими спецслужбами, зокрема литовською і німецькою, творець агентурної сітки ОУН, убитий у Роттердамі радянським агентом П. Судоплатовим); Микола Сціборський (1898–1941; головний ідеолог ОУН, талановитий публіцист, автор теорії «солідаризму» і корпоративного державного устрою, заступник Є. Коновальця, з 1940 р. в ОУН(М), убитий 1941 р.); Володимир Мартинець (1899–1960; здібний публіцист, член Верховної команди УВО в 1927–1933 рр., секретар і член Проводу українських націоналістів, головний редактор часописів «Розбудова Нації» і «Сурма», потім – «Українського слова»); Дмитро Андрієвський (1892–1976; східняк, інженер, прихильник УНР, в ОУН керував питаннями зовнішньої політики, публіцист); Дмитро Демчук (1895–1963; сотник армії УНР, провідний діяч Легії Українських Націоналістів, обраний до складу Проводу українських націоналістів, фінансовий референт ПУНу, в 1945–1955 рр. в’язень радянських таборів); Юліан Вассіян (1894–1953; публіцист, філософ, один з ідеологів ОУН); Микола Капустянський (1879–1969; східняк, ветеран Російсько-японської і Першої світової воєн, офіцер царської армії, згодом армії гетьманату та генерал-хорунжий армії Директорії, один із лідерів УВО, керував підготовкою вояків ОУН, після 1940 р. на боці ОУН(М)); головним суддею ОУН обрано Макара Кушніра (1890–1951; східняк, політичний діяч і журналіст, дипломат, організатор пропагандистської роботи); головою Проводу ОУН на західноукраїнських землях було призначено Зенона Пеленського (1902–1979; видавець, політичний референат ОУН, співзасновник УГВР, у 1955–1967 рр. член редакції «Радіо Свобода»); його помічником призначено Степана Ленкавського (1904–1977; один із головних ідеологів ОУН, з 1941 р. референт пропаганди ОУН(Б), автор «Десяти заповідей українського націоналіста»); 1930 р. Крайовий провід очолив Юліан Головінський (1894–1930; офіцер УГА, активний член і один із лідерів УВО, вбитий польськими поліцейськими).

Також значне місце посідали Роман Сушко (1894–1944; ветеран УСС, відіграв важливу роль у перемозі Директорії наприкінці 1918 р., двічі був комендантом УВО, вбитий агентом НКВС 1944 р.); Омелян Сеник (1891–1941; один із провідних діячів УВО, член Проводу ОУН, питання про його відставку за звинуваченням у зраді стало приводом для розколу ОУН 1940 р., убитий 1941 р., можливо, радянськими агентами чи членами ОУН(Б)); Ріхард Ярий (1898–1969; один із головних військових помічників Є. Коновальця, вкрай спірна постать – агент абверу, а може, і радянських спецслужб).

Створення ОУН відбулося в час, коли перспективи української справи в еміграції виглядали малообнадійливими. На українських землях під владою Чехословаччини, Польщі та Румунії українські суспільно-політичні і громадські організації у переважній більшості, за винятком Української військової організації (УВО), схилялися до легальної діяльності на засадах парламентаризму, що нерідко набувало форм фактичної співпраці з чужими режимами на українських землях. У радянській Україні будь-які спроби антибільшовицької національної діяльності жорстоко придушувалися.