Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Д. Клячківський запровадив у новоствореній армії сувору дисципліну. Його розпорядженням від 15 травня 1943 р. було встановлено «найвищу кару військового часу – смерть» за співробітництво з ворогом, саботаж і диверсії проти УПА, шпигунство, вбивство, дезертирство, крадіжки військового та особистого майна, збройні пограбування тощо. Край поділявся на чотири оперативно-територіальні формування – військові округи (ВО), де базувалися відповідні з’єднання УПА з прикріпленими до них тиловими службами («Заграва», «Богун», «Турів», «Тютюнник»). Округи поділялися на військові надрайони, райони, підрайони, кущі та станиці (окремі населені пункти). Вищим органом військово-адміністративної влади слугувала Головна команда УПА під проводом Савура. До неї входили шеф військового штабу (заступник з військових справ), комендант запілля (з адміністративно-господарської роботи), шеф політичного штабу. Комендантові запілля підлягали референтури: організаційно-мобілізаційна, суспільно-політична, служба безпеки, господарча, зв’язку, Українського Червоного Хреста, місцеве самоврядування. Політичний штаб керував політично-виховними відділами груп УПА. УПА вдалося створити серйозну розвідувальну мережу, контррозвідкою займалася Служба безпеки ОУН. Серйозним чинником у становленні УПА став перехід до її лав 5 тис. українців, що служили в німецькій допоміжній поліції. У липні 1943 р. в УПА було до 13 тис. піхоти і до 1,5 тис. кінноти. Конкурентів (ОУН(м), бульбівців) було розгромлено або перетягнуто на свій бік уже до вересня 1943 р., частина особового складу розгромлених бандерівцями повстанських формувань під «оперативним супроводженням» СБ ОУН влилася до УПА.

«Армія без держави», що утворилася 1942 р., існувала і вела активну збройну боротьбу до початку 1950-х рр. – довше, ніж будь-яка інша збройна група опору радянській системі в Східній Європі. Через її лави пройшли десятки тисяч людей, а її існування істотно вплинуло на радянську політику в Західній Україні протягом усього радянського періоду, на ментальність перш за все західних (але не тільки) українців.

Вкрай неоднозначна – від майже повного неприйняття більшістю росіян, поляків, частини українців до абсолютної апології іншою частиною українців. Більшості засновників УПА в кількох областях Західної України встановлено пам’ятники чи пам’ятні хрести. Додатково актуалізували історичну пам’ять про УПА суперечки в українському суспільстві з приводу указів про присвоєння звання Героя України С. Бандері та Р. Шухевичу в часи президентства В. Ющенка і скасування цього рішення нині чинною владою України.

19 лютого – 14 березня 1943 р., великий район, обмежений на півночі містами Орел – Курськ – Воронеж (нині обласні центри Росії), на заході містом Красноград (райцентр Харківської області), на південному заході містами Новомосковськ (райцентр Дніпропетровської області) та Запоріжжя (обласний центр), на півдні територією Луганської та Донецької областей.

Радянський наступ у межах операцій «Зірка» та «Стрибок» здійснювався головним чином силами таких фронтів: Південно-Західного – під командуванням амбітного й рішучого генерала армії Миколи Федоровича Ватутіна (1901–1944; у липні–жовтні 1942 р. командувач Воронезького фронту, з жовтня 1942 р. Південно-Західного фронту, в ранзі генерал-полковника бере участь у Сталінградській битві, 3-й битві за Харків, з лютого 1943 р. генерал армії, з березня 1943 р. командувач Воронезького, згодом перейменованого на 1-й Український фронту, поранений бійцями УПА 29 лютого 1944 р., помер від ран); Воронезького – під командуванням вельми суперечливого полководця генерал-полковника Пилипа Івановича Голікова (1900–1980; з 1940 р. голова ГРУ, знятий з посади в червні 1941 р., з жовтня 1941 р. командувач 10-ї армії, вдало діяв у битві під Москвою, 1942 р. зазнав важкої поразки, знятий з посади, брав участь у початковій стадії Сталінградської битви, з жовтня 1942 р. на чолі Воронезького фронту, провів кілька вдалих операцій, після 3-ї битви за Харків знятий і більше на фронт не допущений).

Головною ударною силою фронту в операції була 3-тя танкова армія видатного радянського танкового командира, генерал-лейтенанта танкових військ Павла Семеновича Рибалка (1894–1948; у 1934–1936 рр. був військовим радником у Китаї, аташе в Польщі, з липня 1942 р. командував 5-ю, з жовтня 3-ю, з травня 1943 р. 3-ю гвардійською танковими арміями, успішно воював під Харковом, Києвом восени 1943 р. та в усіх операціях на Правобережжі та Західній Україні 1944 р., брав Берлін і Прагу, 1945 р. маршал бронетанкових військ, 1947 р. командувач бронетанкових військ СРСР).

У «Стрибку» була задіяна армійська група не бездоганного, але вельми обдарованого радянського воєначальника – Маркіяна Михайловича Попова (1902–1969; 1941 р. командував Ленінградським фронтом, 1942 р. – 61-ю, 48-ю, 40-ю арміями на Брянському фронті, восени того ж року заступник командувача Сталінградського фронту, після Харкова в 1943–1944 рр. командував Брянським, Прибалтійським, 2-м Прибалтійським фронтами, блискуче провів Брянську наступальну операцію, з серпня 1943 р. генерал армії, з 1956 р. заступник головнокомандувача сухопутних сил СРСР).

Цілій плеяді талановитих радянських полководців протистояли гідні супротивники. На чолі групи армій «Дон» (згодом перейменована на групу армій «Південь») стояв найобдарованіший стратег вермахту генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн (1887–1973 рр., активний учасник Польської та Французької кампаній, автор плану вторгнення до Франції, 1941 р. командував 56-м моторизованим корпусом групи армій «Північ», з вересня 1941 до липня 1942 р. воював на чолі 11-ї армії в Криму, розгромив радянські війська під Керчю та Феодосією, взяв Севастополь, за що отримав звання генерал-фельдмаршала, наприкінці 1942 р. командував групою армій «Дон», не зумів деблокувати 6-ту армію під Сталінградом, з лютого 1943 до березня 1944 р. на чолі групи армій «Південь», з квітня 1944 р. у запасі, згодом військовий радник уряду ФРН, автор відомих мемуарів). На чолі Харківської армійської групи вермахту на початку битви стояв генерал гірськострілецьких військ Хуберт Ланц (1896–1982; ветеран Французької кампанії 1940 р., битви за Кавказ, після здачі Харкова відправлений у Грецію, де командував 22-м гірським корпусом); у ході битви його змінив генерал танкових військ Вернер Кемпф. Головною надією німців – новоствореним танковим корпусом СС – командував рішучий і обдарований ветеран Першої світової війни, одноокий групенфюрер Пауль Хауссер (1880–1972; 1932 р. генерал-лейтенант, один із творців СС, відповідав за військову підготовку ваффен СС, з вересня 1942 р. на чолі танкового корпусу СС, його вольові рішення стали вирішальними в Третій битві за Харків, командував корпусом СС на Курській дузі, 1944 р. командував 7-ю армією в Нормандії).

Після перемоги під Сталінградом перед радянським командуванням відкрилися ще принадніші перспективи – розгромити остаточно німецьку групу армій «B», південний фланг якої тепер «висів у повітрі» і в результаті зазнав сильних радянських ударів у ході січневих Острогозько-Росошанської та Воронезько-Касторненської операцій. Після них більш-менш суцільний німецький фронт на значній ділянці від Лівн до Старобільська перестав існувати, і 23 січня Й. Сталін затвердив план наступної наступальної операції – «Зірка», що передбачала передусім оволодіння Харковом. Реалізацію плану поклали на Воронезький фронт. Одночасно готувався наступати і Південно-Західний фронт під командуванням одного з найбільш азартних радянських командувачів М. Ватутіна, який вирішив оточити донбаське угруповання німців ударом на Артемівськ – Сталіно – Маріуполь, відрізавши заразом шляхи відступу з Кавказу через Ростов частин групи армій «A». Ставки були великі: у разі успіху перемога могла затьмарити собою Сталінград. Розроблений штабом М. Ватутіна в січні 1943 р. план операції «Стрибок» передбачав і продовження, аж до виходу до Азовського моря і відсікання Криму. Проте стан радянських військ, особливо мобільних частин, на січень 1943 р. погано відповідав широкомасштабним планам командування. У складі найсильнішої 3-ї танкової армії, що мала брати Харків, було до 50 тис. вояків і всього 223 танки. У всьому Південно-Західному фронті, що теж не відпочивав від часів Сталінграду, було 986 танків, багато полків і бригад залишилися без техніки. Головна ударна сила радянського «Стрибка» – група М. Попова – налічувала на момент початку наступу лише 137 танків. Всього на початку битви з радянського боку взяли участь до 210 тис. осіб, у ході оборони Харкова від німецького контрудару – до 350 тис. зі складу 2 фронтів.

Радянський план битви ґрунтувався на недооцінюванні сил ворога. Німці вже встигли перекинути з Кавказу ослаблені, але все ще грізні 1-шу та 4-ту танкові армії, до Харкова почали прибувати частини свіжого Танкового корпусу СС. Німецькі війська на початку Третьої битви за Харків становили до 70 тис. осіб, у ході битви німці отримували значні підкріплення. Німецькі танкові війська мали: 1-ша й 4-та танкові армії – разом до 350 танків, у ході боїв німці отримали елітну дивізію «Велика Німеччина» (106 танків) і Танковий корпус СС (3 дивізії – «Лейбштандарт Адольф Гітлер» – далі «ЛАГ», «Райх» та «Мертва голова», разом близько 340 танків). Маючи на початку боїв за Харків до 200 літаків, німці швидко перекинули в район битви майже увесь 4-й повітряний флот (до 1 тис. літаків), завоювавши панування в повітрі.