Украинка же смело прыгала в эту яму и призывала ко всеобщей мобилизации: "Пролетарии всех стран, соединяйтесь!" Образовалась глубокая пропасть, разделяющая мировоззрение двух украинских писательниц (примерно такая же, как между отцом и сыном Верховенскими). Так сказать, единство и борьба противоположностей.
Забужко описывает полемику "делікатної Лесі Українки з твердою на вдачу О. Пчілкою, її багатолітнім "божеством" (зокрема й "хтонічним", "пожираючим", — взагалі, стосунки з матір’ю були, без перебільшення, її центральним і чи не найдраматичнішим життєвим сюжетом, до якого наша культура ще й близько не приступалася і на якому колись іще розкошуватимуть цілі покоління дослідників усіх мастей)". А далее — приводит слова сестры Ольги: "У всякім разі, Леся безмірно любила її і дуже високо цінувала все своє життя аж до смерти, хоч не раз умлівала від болю, що його завдавала їй мати" (10, 258).
"Із "гучної тиші", що переслідувала Українку в сні й наяву, раз у раз лунав "свисток", цілком гідний і ленінського критичного репертуару: "Воно добре написано, тільки нащо воно?" (sic!): саме так "сказала їй одна близька людина, навіть письменник, і сю фразу Леся пам’ятала весь вік" (10, 566). Такую фразу вполне могла себе позволить Пчилка с присущим ей тактом.
"Леся Українка збиралася підписати "Бояриню" ініціалами або криптонімом, потерпаючи, щоб ця публікація не пошкодила Квітчиній кар’єрі, а Олена Пчілка вважала таке перестрахування "злочином" і покликалася для заохоти дочці на власний приклад і успішну, попри дружинине "мазепинство", кар’єру П. Косача. Це, здається, чи не єдиний випадок, коли Леся Українка наважилася делікатно вказати своїй надміру егоцентричній матері, кому, властиво, та цілий вік завдячувала своїм благополуччям" (10, 315). Вот еще случай. Украинка писала сестре о матери своего мужа: "Я чогось сього по ній несподівалась, бо нехай мама наша ніколи не знала, що таке робота, але Феоктиста Семенівна могла б по собі знати, що заробітки річ нелегка".
* * *
Мать Украинки "з самопожертвою трудилася як журналістка. З 1905 року почав виходити у Полтаві український тижневик "Рідний край" (часопись літературна і громадська з ілюстраціями). Олена Пчілка була найактивнішим співробітником, а згодом (з 1907 р.) видавцем і редактором цього часопису" (11, 205). И вот в 1908 году в этом журнале делается глубокомысленное умозаключение: "Останні три роки показали, що народ наш можна намовити на злочинство: палити панські економії, різати худобу, вбивати панів і т. і." (12). А кто же "намовляв"? И как это делалось? Очень просто. Некоторые писали и ставили исторические драмы типа "Кармалюк" ("навіть пожежу панського будинку, підпаленого Кармалюком, показали. Цей ляльковий театр користувався великим успіхом в Колодяжному і вносив чимало радості в наше життя"). Другие читали крестьянам ударные произведения Шевченко ("Читала про гайдамаків, та так, що аж за серце щипало. Гарно вміла вона читати… Як дійшла до того місця, де Гонта вбиває своїх синів, — не витримала, схилилася голівкою на книжку й заплакала. Батьки кинулися до неї, почали заспокоювати… Сідала вона ото під портретом, брала "Кобзаря" до рук і все нам вірші читала та про Тараса Григоровича розповідала. Як тепер бачу її… Читає вона "Гайдамаків", а сама аж палає, очі сяють, тремтить уся…"). Третьи — не только чужое читали, но и свое создавали и печатали в том же духе ("чи ті кості білі всюди? чи блакитна кров проллється, як пробити пану груди?"). "Намовляти" удавалось по-разному.
Украинка никогда не раскаивалась в своем революционном творчестве или его последствиях. Пчилка же, как водится, искала (и успешно находила) виновных где угодно, только не в себе и не в своем семействе. Эпохальный вывод про "останні три роки" был сделан в статье сотрудника журнала "Рідний край" Немоловского под названием "Чим нам корисні жиди?": "Тільки сліпа людина не бачить економічної переваги безправних жидів над нашим народом. Дати тепер жидам рівні права — значить не тільки скривдити наш народ, а осудити його на безпросвітне страждання. А через те український народ не може привітати жидів щирим покликом, яким вітають їх деякі інтелігенти" (12,237). "Найкраще жилося жидам у Польщі, і вона стала для них другою вітчизною… Коли з Польщею злучилась Литва і Україна, то і тут жиди дістали такі самі права, як у Польщі. А вільний народ український лишився без усяких прав, бо заведена була панщина і народ став панським бидлом… В Польщі жиди мали повні права, як шляхта, а вільний колись польський народ, потім і наш український повернуто було на кріпаків, на "бидло" без усякого права" (12, 262).
Оказывается, не все беды украинского народа имеют русское происхождение. "Погроми жидівські показують ворожнечу народу до жидів. Правда, що тепер пущено поголоску, ніби правительство намовляє поліцію та військо бити жидів. Але ми бачимо, що ворожнеча до жидів зростає в Америці, в Англії, ми знаєм про погроми в Румунії, в Галичині. Або хіба російський уряд намовляв народ на страшні погроми за часів Богуна, Хмельницького та Залізняка? Хто теж намовляв на погроми жидівські по селах та хуторах, де нема ні поліції, ні війська?.. Досить згадати шевченківського Ярему, щоб зрозуміти, звідки беруться теперішні погромщики і в чому їх сила note 15… Сього б не могло бути, коли б сотні тисяч мешканців схотіли боронити жидів. Можна ще й те сказать, що не будь урядової оборони, то мабуть і тепер ми дожилися б до страшних подій Гонти і Залізняка" (12, 258).
Для кого "страшних"? Только для псевдо-революционеров и псевдо-революционерок. Настоящие же не боятся ни Гонты, ни Железняка, ни Кармалюка, ни гайдамаков, ни "коліїв". Потому что сами такие. И неужели ненавистное царское правительство способно на что-то хорошее? Оказывается, способно. И было способно тогда, когда Пчилка его презирала: "Царофільство: се щось до такої міри не підходяще ні до якого українського видання, що я не знаю, як се воно буде! Кажу твердо свою думку, що такого дьогтю, як те фільство, цілком не вдобряю…" А когда другие украинцы "вдобряли", она называла это такой "смердячою краплею дьогтю в оповіданні Ганни Барвінок, що носи многих можуть з прикростю й наганою одвернутись… Принаймні навіть мені Ваша звістка ударила дуже погано в ніс, а що ж допіро скажуть молодші, чуткіші носи?!"
После первой русской революции в журнале Пчилки уже можно было встретить доброе слово и о русском царе: "Бидлом народ був 200 років, аж поки цар Олександр II не дав народові волі і землі" (12, 265). Далее следует анализ еврейского вопроса: "У жидів школа існує понад 2000 літ і жиденята починають ходити до неї з 4-х літ. У нас же школи почалися недавно, їх дуже мало і по деяких закутках вони й тепер стоять пусткою" (12, 268) и т. д. "У нашому царстві живе багато жидів, а серед нашого українського народу жидів живе більше, ніж по всіх інших царствах… Жиди, обмежені в своїх правах, досягли переваги й заволоділи значною частиною громадянства так міцно, що боротьба з ними неможлива. Коли тільки жидам дати однакові права, то запевне вони стануть панами нашого народу… Для того сьогодні не можна давати жидам прав більших, ніж вони мають тепер… На нашу думку, поширити права жидів не можна, бо побільшити права жидів — се поменшити права нашого народу…" (12, 276). Можно легко себе представить реакцию украинского революционера (например, Украинки), если бы это сказал русский человек. Но поскольку журнал мамин, то это совсем другое дело.
"Скажемо кілька слів про знищення "межі осідлості", тієї відомої "черты оседлости" жидівської. З українського погляду було б добре, коли б жидам дозволено було жити по всьому царству, бо тоді на Україні зосталося б їх менше… Але не можна бути певним, що до нас не натиснуться жиди з інших царств… Боронитися від переселення до нас чужих жидів ми не можемо, з різних причин… Згадавши все вище написане, ми приходимо до думки, що на Україні ще не пора побільшувати права жидів, бо це було б кривдою нашому народові, далеко менш озброєному в життєвій боротьбі… Майже по всіх царствах Європи жиди мають тепер однакові права. Наш уряд теж не завжди буде обмежувати права жидів і тим обороняти від них наш народ… Одна порада в цьому прикрому становищі — це переселення…" (12, 277). Т. о., автор солидарен с царским правительством, защищающим украинский народ.
Естественно, по поводу этой статьи (по словам Пчилки) сначала "встає гомін", а затем "зчинився вже справжній гвалт". Она берет своего сотрудника под защиту: "Росправа добродія Немоловського висловлює вже просто погляд наш на життя сього племені в нашому краю. Головна думка тієї росправи така, що жиди не тільки не корисні, а навіть дуже шкодливі для нас, і що нам треба боротися з ними — тими самими способами, через які вони беруть гору над нами… Я від свого автора не відцураюсь…. Звичайно, стаття виходить з відома редакції і вміщено її зовсім свідомо… Я від уміщеної мною росправи не відрікаюсь. Навпаки, справу шкодливості жидів для нас, українців, хочу освітити ще з того боку, з якого не торкався її мій спвробітник… Автор бере нашу справу з жидами виключно з економічного боку. Справедливо бачить він тут перевагу "спритніших" жидів над нашою темнішою людністю, бачить користь від того для них і шкоду для нас. Але ще того зла не досить. Є ще один обсяг, де нам треба дуже уважно розглянутись і застерігатись: жиди шкодять нашим завданням національним. Між тими жидами, що живуть на Україні, не тільки хижії стяжателі, визискувачі, а і все те, що виходить в поступову інтелігенцію, — не хоче знати українства, з презирством дивиться на наші національні прикмети, починаючи з такої значної, як мова, і стає в ряди пануючої нації… Отож. Опріч всіх лав, що стоять супроти наших українських національних змагань, матимем — або вже й маємо — ще й лави поступового жидівства, бо воно плювать хоче на нашу мову, сидячи, мовляв, не на українському грунті, а в "Российской империи"… Отакий ще один бік нашої справи з жидами. Опріч ролі економічних визискувачів, жиди є нашими ворогами ще й на нашому культурно-національному полі. Боротьба неминуча й тут! Звичайно, боротьба не погромами, але все ж таки — боротьба… Що пора вже позбавити жидів тієї привілеї недоторканих в поступовій пресі нашій, то пора! Уряд їх обмежує, стискає, се правда, але з того виходить одна доволі дивна річ: не смій ніхто про них слова сказать! Я певна в тім, що багато людей думають про жидів так, як і "Рідний край", але "помалкивают", під страхом того, щоб їїх не розжалувано з "поступовців". Годі вже сього!
