В том же году — статья "Галичина переходить в жидівські руки": "Ні, нехай те, що ми говоримо, називають "чорносотенством", "людожерством", "зоологічним націоналізмом", а, бачивши такий лихий приклад (як в Галичині), навіть у конституційній державі, де здавалося б, легше вберегти люд від всякої кривди, — ми повинні сказати, що той день, коли жиди здобули б собі у нас рівні права, був би, звичайно, дуже добрий день для них, але був би нещасним, страшним днем для нашого люду, для всієї нашої країни! Через лихварські позички та при помочі всякої "геніальності" земля наша так би й шугнула в жидівські руки!.. Ми просто не розуміємо, як можуть наші публіцисти мовчати або кидати лише побіжне слівце — про таке страшне, корінне лихо! На наш погляд, жиди більше зла коять в Галичині нашим людям, ніж поляки" (12, 183).
"…Яким страшним лихом насувається на Україну (та вже насунулась!) жидівська колонізація… Вони в нас "пригнічені", та "безправні". А що ж би було, якби вони мали "повноправіє"?! Ні, не дай Боже, щоб наш край опинився в повній владі сього племені, особливо страшного для наших покволих людей. Воно мов шашіль сточить нашу країну, засмокче наш люд… Щирі друзі нашого краю повинні не розпинатись за тих напасників, а всіма силами боротися проти них, проти їх колонізації, проти того, щоб вони мали більшу змогу розкорінюватись у нашій країні, більшу змогу визискувати, та витискати наших людей на всіх життєвих дорогах. Нема тут ніякого "чорносотенства" — на основі певних явищ дивитися на жидів, яко на шкодливих для нашого краю колонізаторів. А коли хто вважає, що-небудь за зло, то, звичайно, не хоче, щоб воно ширилось, щоб воно здобувало право більшати й з більшою силою дошкуляти" (12, 199).
В том же году "Рідний Край" поместил фельетон на ту же тему: "Колись-то ще Т. Шевченко крів’яними барвами накинув зародок українського лиха, сказавши про те, як "гинуть у ярмах лицарські сини", а пани — "Жидам, братам своїм хорошим, Останні продають штани!" Що сказав би Шевченко тепер, як лихо те й зовсім запанувало!.. Говорили та й говорять, що в нас жиди "найпередовіший елемент", що вони ведуть перед у простуванню до свободи і т. д., і т. д. А яку велику вагу має та реклама — слава для жидів — всяк зрозуміє!.. Я міг би тут привести й ті слова, котрими жиди самі себе "превозносили" на сторінках часописів: ось, мовляв, хто веде Росію. — ми! І якось так вийшло, що увесь Ізраїль — найпередовіший: то між іншими нашими людьми єсть експлуататори, визискувачі, буржуї тощо, а коли такі самі люди належать до нації жидівської, тот вони таки — "найпередовіші" й недоторкані! Отак ведеться… Отаке-то цупке та заїдливе плем’я розкоренилося в нашому краю… Хоч би для власної користі подивилися на село, яка там боротьба ведеться з жидівською "енергією" та холодним жорстоким матеріалізмом, що наче шуліка рве й скубе селянське тіло, та бажає видерти й душу" (12, 320).
В 1913 году Пчилка защищала австрийских гуцулов: "Хоч живуть гуцули в країні конституційній, та темні вони, не мають у своїй вдачі твердості, відпорності — подаються перед натиском інших племен… Щороку забира гуцульську землю жидова, що тяжко обсіла Гуцульщину… Величезне число селянських грунтів перейшло від гуцулів до жидів… І прийшла сього року нужда крайня. В Гуцульщині прямо-таки голод! Не тільки прості гуцули, а навіть священники й учителі просять запомоги, щоб добути хоч шматочок чорного хліба…" (12, 209). Значит, конституция — это вовсе не предел мечтаний. В этом же 1913 году 10 миллионов жителей Российской империи посетили Европу в качестве туристов.
* * *
В том же году в Киеве проходил процесс по делу Бейлиса. Пчилка писала о продажной украинской литературе: "Хочемо оглянутись на дивне поведіння нашої української печаті з приводу тієї преславутньої "Бейлісової справи". Перше всього, печать наша взялась так ретельно за оборону "справи єврейства", мовби се була найважливіша справа нашого життя… Чого ж так пустилися "воздавати ясу" жидівству наші письменники, старі й наймолодші, — у Бейлісовий час? Правда, наші письменники, опріч хіба Шевченка, завжди шанувались перед жидівством і, виводячі жидівські постаті, старалися возвеличити їх, або хоч якось не шкрябнути прикро жидівства; але таки до коронації його — ще не доходили. Чого ж тепер кинулись навзаводи кадити з тієї "толеранції", бити поклони жидівству? Річ дуже проста: було навіть надруковано, що "Бейлісова справа" може служити "спробним каменем" для всіх! Спочуваєте ви Бейлісові, шануєте жидівство — ставайте одесную, бо ви "поступова людина"; не розпинаєтесь ви за жидів — ідіть у вогонь вічний, бо ви, значить, "обскурант", не просвічений світлом "толерантності", гуманності, "чоловічності", — ви людожерець. І на вас покладуть чорне тавро.
Спробував був "Маяк" дуже обережно сказать, що відношення до Бейлісової справи ще не може служити за мірку поступовості якоїсь людини, але ж "Маякові" забили баки і в тій же таки українській печаті сказали, що, власне, таки відношення до жидівства єсть міркою передовості всякої людини: що сей народ, ущерблений у своїх правах, повинен бути від нас поважаний, не тільки при погляді нашому на економічне поле нашого спільного життя, а навіть повинен бути нам милим і через свої нутренні особливості, через ті прикмети, що становлять його осібний національний тип (власне, значить, і через те, що комусь здається найпротивніше). "Маяк" умовк — і розляглося вже тільки само возвеличення жидівства, що дійшло аж до тієї "коронації"!" (12, 228).
Под коронацией она имела в виду "Драматичний етюд п. Васильченка "Зіля Королевич". В сьому творі автор уже свого діяча— єврея — просто коронував!" (12, 219). Героини этого произведения — "зовсім неначе б вони читали приписи письменника В. Винниченка. Катря — "чесна з собою": думає про розпусту — і так і робить, так про се й говорить, мовляв, без сорома казка!.. Безперечно, любов до "єврея" показано велику, включно до коронування його — золотим вінцем… Правда, рішення се дуже "модне" в нашім письменстві — воно як раз іде вслід Винниченковій "проповіді нової моралі"… Услід за винниченками, що в свою чергу пішли вслід російських "учителів нової моралі", — пішли молодші васильченки. А тут ще й нова присмака: у виборі учительниці показано ще й "толерантність" — до хлопця єврея, та ще й у Бейлісовий сезон!" (12, 227).
"Коли нам кажуть, що навіть нутряні прикмети, котрі становлять саму національну вдачу жидівства, повинні бути нам милі, а інакше нас будуть уважати "людожерцями", то се вже цілковите безглуздя! Дозволяємо собі думати, що навіть деякі з тих наших письменників, що розпадаються за жидів, у глибині своєї душі ховають неприязнь до національного типу жидівського, такого супротивного вдачі українській, а опріч того, ще й добре розуміють, скільки зла приносить нашому народові пробування жидів у нашій країні. Коли ж се так, коли люди розпадаються за жидівство "про людське око" й "про людські вуха", то се єсть недостойне лицемірство, рабство!" (12, 233).
* * *
Один из современников вспоминал: "В редакції "Рідного краю" застав редакторку, а за хвилину зайшла туди й Леся. Відбулась така (приблизно) розмова: — І нащо вам те і те? — спитала мене Олена Пчілка. — Просив мене професор Перетц… Пчілка знизала плечима і своїм дуже мелодійним, м’яким голосом промовила: — І охота вам воловодитись з жидами! — Таж і ви, Ольго Петрівно, їх не бойкотуєте, — пожартував я, натякаючи на її знаменитий прилюдний герць з Перетцом у Київському науковому товаристві. — Та й ось і Лариса Петрівна все пише про жидів. Чом же ви їй не дорікаєте? — Але! — махнула рукою Пчілка, — Леся пише тільки про мертвих. Я теж проти мертвих та ще й таких, що померли перед двома тисячами літ, нічого не маю. — Леся усміхнулась, але усміх був сумний: — Мамо, таж цим можна зморити й українців! — і вийшла з редакційної кімнати" (29, 647).
Далее шел коментарий: "Частина цих спогадів В. Короліва-Старого була друкована в 1940 р. у краківських "Ілюстрованих вістях". Друга частина не з’явилася в друку через інтервенцію покійної Олени Теліги, мовляв, такі речі "компрометують ідеальний образ поетки, що ми його маємо" (29, 648). Это уважительная причина. И сегодня в ходу подобные "інтервенції". Правда отдельно, а "идеал" — отдельно. Соцреализм называется.
"Идеальный образ" Українки немного двоится. В молодости со слов матери и дяди ей все было ясно:
Вже другий день, як хліба в нас немає.
В неділю ще за той нещасний хліб
Останнюю худобу жид загріб,
Продав за довг останнюю корову…
Но затем пришел Интернационал — и в бедной голове все перепуталось.
А профессор Перетц провинился перед националисткой тем, что работал как в украинском научном обществе, так и в русском обществе Нестора Летописца. Известный меценат и спонсор националистов Е. Чикаленко вспоминал: "На засіданні Наукового товариства Олена Пчілка знов завелась з проф. Перетцем. Коли на виході Перетц висловив думку, що треба вишукувати багатих українців, які піддержували б Наукове товариство грішми, то Пчілка знов уїдливо обізвалась:
