Предпоследний роман Достоевского называется "Подросток". А вот деталь для будущего автора романа "Украинский подросток": "Першу промову на святкуванні тарасовцями роковин Т. Шевченка в 1890-х рр. мав сказати М. І. Міхновський, — се був перший в його житті публічний виступ. Почав він, хвилюючиись, кількома реченнями. Зупинився, підійшов до дверей і безнадійно схилив голову на одвірок. Так ще тоді не призвичені були люди публічно говорити, що спасував промовець, який після уславився своїм красномовством як адвокат в суді і при різних громадських виступах" (16, 409).
Одним из самых ярых русофобов был Чикаленко. Его дочь вспоминала: "Тут варто згадати про батькове відношення до Москви. Помимо приказки: "Тату, лізе чорт у хату! — Дарма, аби не Москва!", яку батько часто наводив як приклад народної мудрості, ще задовго до війни 1914 року батько висловив такі приблизно думки: "Німці чехів вивели в люди. Поляки самі вважають познанців за найкультурніших та національно свідомих. Порівняти литовців та латишів під німецьким культурним впливом і тих самих литовців під російським та польським; а ще яскравий приклад — фінські народи: мордва, череміси, зиряни і т. д. під російським пануванням стоять на первісному ступні розвитку". Під час війни батько, як і більшість київських українців, нетерпляче чекали німців-австрійців, щоб ті "зайняли Україну принаймні по Дніпро".
— Нам не страшно, — казав батько, — щоб німці нас онемечили, а за економічне визискування вони дадуть нам свою культуру.
Під час перебування німецького війська в Києві 1918 року до мене зайшов знайомий і земляк мого чоловіка, офіцер у тій армії. Я представила його батькові і помагала в їхній розмові. Коли той, наслухавшися десь у російських колах, почав щось про "братерство" москалів і українців, батько з серцем устав і сказав уже по-українськи, не пробуючи боротися з труднощами німецької мови:
— Краще я буду німецьким наймитом, ніж братом москалів! Переклади йому це.
— Knecht! Наймит! — настоював він, коли я шукала за м’якшим виразом. — Sie haben aus den Polen Europaer gemacht! note 17 — тикав він пальцем на здивованого таким вибухом німця" (16, 404).
Натурально, немец был удивлен: редко встретишь такое откровенное холуйство. Разве что у Смердякова, который мечтал о том, чтобы Россию захватили французы. При этом русофобия землевладельца Чикаленко плавно переходила в украинофобию. По сути дела, его главные претензии были к Богдану Хмельницкому. Если бы не Богдан, украинцы были бы своевременно ополячены, а затем уже немцы сделали бы из этих ополяченных холопов европейцев. Так приходит желанный Ordnung. За этот "європейський дім" и хлопотал, не покладая рук, Чикаленко: "Перед Первой мировой войной и во время нее, опасаясь ареста, менял адреса и жил в Финляндии, Петербурге и Москве. В 1917 г. вернулся в Украину" (16, 403).
А другие мазепинцы никуда и не уезжали. В годы мировой войны они продолжали свою "діяльність на громадській ниві". Сестра Исидора вспоминала: "Перед I-ою світовою війною Український Клуб — це вогнище українського громадського життя, — адміністація закрила за його "мазепинство", як тоді чорносотенці говорили, а тоді Лисенкові, Ол. Пчілці та Л. Старицькій удалося дістати дозвіл на клуб під назвою "Родина", що звучало наче російське "Родина". Під час I-ої світової війни уряд улаштував у цьому українському клубі "Родина" шпиталь для ранених вояків. Тоді Л. Старицька почала опікуватися раненими: писала від них листи до їхніх родичів, багато читала їм українських книжок, а також оповідала головним чином на теми з української історії. Мала неабиякий хист цікаво оповідати. Ранені вояки дуже любили її слухати, отож не одному з них, що були денаціоналізовані перебуванням в російському війську, від тих розповідей розвиднилося, хто вони такі" (11, 280). Таким образом, одни сражаются за Родину, а для других она — вовсе и не Родина. Они в это время занимаются сортировкой православных христиан по национальному признаку с целью собрать свою "семью". Как видно, мировая война — самое время для того, чтобы в своем Отечестве отделять русских от украинцев.
Проблема, однако, в том, что на планете сегодня около двухсот государств, а языков — в десять раз больше. Так что горючего материала для межнациональных разборок хватит надолго. Да и не всем еще "розвиднилося, хто вони такі". Например, Л. Старицкая: "хто вона така", какой национальности? Некоторые думают, что украинка. Оказывается нет: "Батько мій, М. П. Старицький (і дворянин, і поміщик, та ще рід свій вели Старицькі від брата Іоанна III князя Старицького, що і село їх зветься Княжою Лукою" (31, 32). Так некоторые из русских "колонизаторов" меняли свою национальную ориентацию. Но ведь не всем же дано с легкостью проделывать подобные операции. Это особый дар. Украинцы про таких говорят: "перевертні".
Но Забужке нравится: "Л. Старицька-Черняхівська у своїй творчості як раз потрапила досить повно представити суто "мазепинську" версію новочасної української історії, — вивівши на кін цілу галерею портретів нашої "антиколабораціоністської" шляхти XVII–XIX ст., від "Гетьмана Дорошенка" (драми, у якій є образ молодого Мазепи), "Івана Мазепи" (без коментарів) та драми "Милость Божа" (про Данила Апостола), до повісті "Діамантовий перстень" (про роль українського офіцерства в польському повстанні 1830 р.) та загублених п’єс "Декабристи" (без коментарів!) і "Тихий вечір" (про кирило-мефодіївських "братчиків")" (10, 385). Если, по мнению С. Павличко, "українська література XIX–XX століть була літературою помсти", то интересно: кому всю жизнь мстила Л. Старицкая? Очевидно, своим русским предкам (без которых не было бы ни ее, ни ее "помсти").
Пчилка также вносила свою лепту в общее дело. Сестра Исидора вспоминала: "За першої світової війни влада заборонила українські періодичні видання, отже, закрили "Рідний край". У січні 1917 року маму запросили на редактора газети Гадяцького Земства, що виходила російською мовою. Мама добилася постанови Земства про те, щоб газета виходила українською мовою, і тоді згодилася бути в ній за редактора і була редактором цього часопису до початку 1919 року. Революційні події мама зустріла радісно, з властивою їй енергією, і незважаючи на свій похилий вік, брала участь у громадському житті у Гадячі" (11, 184). Еще бы не радоваться: наконец-то костер разгорелся. Но вот беда: он разгорался все больше и больше. А угасать вовсе не собирался…
Итак, "газета почала виходити українською мовою під редагуванням О. П. Газета відразу змінилася на краще і придбала прихильників невдовзі, коли було повалено царат, а з ним і всякі цензурні заборони, то О. П. одразу скористала з можливости вільного вислову своїх національних прагнень та демократичних ідеалів. Весною 1917 року по більших та й менших містах України, отже, і в Гадячі, була загострена національна боротьба. Тоді О. П. в газеті та на різних зборах виступала за українізацію школи, установ і т. ін. Влітку 1917 року у Гадячі був учительський з’їзд і курси для народних учителів, де О. П. своїми викладами дуже зміцнила національну свідомість серед слухачів. Про це я пізніше не раз чула від колищніх учасників цих курсів. Ще в той же період О. П. охоче уділяла час і дітям-школярам. О. П. вважала, що цьому поколінню доля судила будувати українську Державу, отже, їй хотілося передати йому свій патріотизм, свою любов до всього хорошого, рідного, природи, мистецтва, звичаїв і т. ін… Революція, повалення царату сповнювали О. П. надією на відродження Української Держави. Але вона бачила, що ворогів Україна має багато — і зовні, й з середини, тому дуже смутило її те, що виявилося, як в такий відповідальний історичний момент мало є серед українців справжніх державних діячів великого масштабу, та й ще серед тих небагатьох немає часто згоди. Пам’ятаю, наприклад, як, на думку О. Пчілки, Український Уряд недостатньо рішуче протиставився до великодержавницької політики російського Тимчасового уряду" (11, 196).
В. Архипов приводит архивный "лист Олени Пчілки до українського письменника та діяча Центральної Ради Івана Стешенка. Пчілка з гіркотою оповідає, якими неймовірними потугами, через лютий спротив, просувається вперед українізація шкільництва, зокрема в Гадячі, де вона тоді проживала. "У нас такими супротивниками виступають і деякі педагоги ("потайні"), і "родітєлі", найбільш ваші "прекрасні" жиди (котрих ви напустили і в Центральну Раду)… Жиди ("родітєлі") і "потайні" педагоги оце недавно більшістю голосів (таємним голосуванням) на зборі постановили: "В сьому році — 1917–1918 — українізації в гімназії не проводити зовсім" (12, 32). Это было возмутительно. Также возмутительно вела себя и Центральная Рада.
* * *
Украинские историки свидетельствуют: "Зробивши основною стратегічною метою Центральної Ради гасло національно-територіальної автономії, М. Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити його глибинний внутрішній зміст. З цією метою 1917 р. він опублікував кілька брошур… У брошурі "Якої ми хочемо автономії та федерації" йдеться про національно-територіальну автономію… "Ми всі стомлені й знеохочені страшним і прикрим централізмом старого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом. Ми хочемо, щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві люди і ним порядкувати без втручання центральної власті". У федерації він бачив об’єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох національних (білоруси, литовці, латиші, ести, грузини та ін.), а до функцій федеративної влади відносив: "справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових, нагляд за поштами, телеграфами, надавання певної одностайності карному й цивільному праву країн, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншостей у краєвому законодавстві" (27, 187).
