— Ми зараз дивимося мою улюблену програму, — відказав містер Вормвуд. — Це дуже незручний час. Приходьте іншим разом.
Міс Гані почала втрачати терпець.
— Містере Вормвуд, — обурилася вона, — якщо для вас якась дурнувата телепрограма важливіша за майбутнє рідної дочки, то який з вас тоді батько! Та вимкніть ви той клятий ящик і послухайте мене!
Це справило на містера Вормвуда враження. Він не звик, щоб з ним так розмовляли. Він уважно придивився до худенької тендітної жіночки, що так рішуче стовбичила перед ним на порозі.
— Ну, що ж, нехай, — кинув. — Заходьте й розказуйте.
Міс Гані спритно зайшла в дім.
— Місіс Вормвуд вам за це не подякує, — буркнув коротун, заводячи вчительку до вітальні, де огрядна фарбована блондинка заворожено втупилася в телевізійний екран.
— Хто це? — спитала блондинка не озираючись.
— Вчителька зі школи, — відповів містер Вормвуд. — Каже, що хоче поговорити з нами про Матильду.
Він підійшов до телевізора й вимкнув звук, але залишив зображення.
— Та що ж ти робиш, Гаррі! — зарепетувала місіс Вормвуд. — Вілард ось-ось запропонує руку Анжеліці!
— Ти можеш і далі дивитися, поки ми розмовляємо, — сказав їй містер Вормвуд. — Це Матильдина вчителька. Каже, що повинна повідомити нам якусь новину.
— Мене звати Дженіфер Гані, — відрекомендувалася міс Гані. — Добрий вам вечір, місіс Вормвуд.
Місіс Вормвуд люто на неї зиркнула й запитала:
— То що там за халепа?
Ніхто не запропонував міс Гані сідати, тож вона сама взяла стільця й сіла.
— Сьогодні, — почала вона, — ваша дочка вперше прийшла до школи.
— Ми й самі знаємо, — гаркнула місіс Вормвуд, роздратована тим, що пропускає програму. — І це все, що ви нам хотіли сказати?
Міс Гані глянула просто в тупі сірі очі цієї жінки й витримала довгу паузу, аж місіс Вормвуд відчула певний дискомфорт.
— Ви хочете, щоб я пояснила, чого сюди прийшла?
— Та кажіть уже скоріше, — буркнула місіс Вормвуд.
— Ви, зрозуміло, знаєте, — сказала міс Гані, — що від діток-першокласників у перший шкільний день ніхто не очікує вміння читати, знати, як пишуться слова або жонглювати цифрами. П’ятирічні діти не можуть такого робити. А от Матильда може. І якщо вірити її словам...
— Я б їм не вірила, — вставила місіс Вормвуд. Її й далі дратувала відсутність звуку в телевізорі.
— То що, вона збрехала, — запитала міс Гані, — коли казала, що ніхто її не навчав множити цифри й читати? Це хтось із вас її навчив?
— Чого навчив? — не зрозуміла місіс Вормвуд.
— Читати. Читати книжки, — уточнила міс Гані. — Можливо, це ви її навчили. Можливо, вона мені збрехала. Можливо, у вашому будинку скрізь полиці з книжками. Я ж не знаю. Можливо, ви обоє затяті книголюби.
— Авжеж, ми читаємо, — втрутився містер Вормвуд. — Що ви таке кажете. Я щотижня перечитую від першої до останньої сторінки журнали «Автомобіліст» і «Світ машин».
— Дитина прочитала неймовірну кількість книжок, — повідомила міс Гані. — Я просто намагалася з’ясувати, чи вона з родини, де шанують гарну літературу.
— Ми не схвалюємо читання книжок, — скривився містер Вормвуд. — Читанням на життя не заробиш. Ми не тримаємо в хаті книжок.
— Я бачу, — погодилася міс Гані. — Я тільки хотіла вам сказати, що в Матильди блискучий розум. Сподіваюся, ви й самі це знаєте.
— Аякже, я знала, що вона вміє читати, — буркнула мати. — Вона тільки те й робить, що сидить у себе в кімнаті, втупившись у якусь дурнувату книжку.
— Та невже ж вас не цікавить, — здивувалася міс Гані, — що маленька п’ятирічна дитина читає довжелезні дорослі романи Діккенса й Гемінґвея? Невже це вас не примушує стрибати від захоплення?
— Анітрохи, — відповіла мати. — Мені не подобаються занадто начитані дівчата. Дівчина має дбати про зовнішність і про те, щоб згодом знайти собі доброго чоловіка. Бути гарною важливіше, ніж читати, міс Ганкі...
— Моє прізвище Гані, — виправила її міс Гані.
— Ось погляньте на мене, — сказала місіс Вормвуд. — А тоді подивіться на себе. Для вас головне читати. Для мене — бути гарною.
Міс Гані подивилася на цю незугарну дебелу тушу з самовдоволеною масною пикою, що сиділа в глибині кімнати.
— Що ви сказали? — перепитала вона.
— Сказала, що для вас головне — читати, а для мене — бути гарною, — повторила місіс Вормвуд. — І хто в результаті виграв? Звичайно, я. Я ось сиджу собі гарненько в затишному будиночку з успішним бізнесменом, а ви гаруєте, як невільниця, навчаючи капосних дітлахів абетки.
— Щира правда, солодка сливонько, — підтримав її містер Вормвуд, дивлячись на жінку таким слізливо-дурнуватим поглядом, від якого знудило б і кота.
Міс Гані вирішила, що треба тримати себе в руках, якщо хоче бодай чогось добитися від цих людей.
— Я ще не все вам сказала, — мовила вона. — Матильда, наскільки я можу судити на такому ранньому етапі, володіє геніальним математичним хистом. Вона блискавично перемножує в голові складні цифри.
— Кому це треба, якщо можна купити калькулятор? — знизав плечима містер Вормвуд.
— Дівчата здобувають чоловіків не завдяки розуму, — втрутилася місіс Вормвуд. — Взяти, наприклад, цю кінозірку, — додала вона, показуючи на німотний телеекран, де актор з поораним зморшками лицем обіймав під місячним сяйвом пишну жінку. — Може, ви думаєте, що вона його спокусила таблицею множення? Навряд. А тепер він на ній ожениться, ось побачите, і житиме в маєтку з купою покоївок та дворецьким.
Міс Гані не вірила власним вухам. Вона чула, що подібні батьки трапляються, і що їхні діти стають злочинцями й покидьками, та все одно була шокована, зустрівшись з такою парочкою віч-на-віч.
— Матильдина біда в тому, — вдалася вона до ще однієї спроби, — що вона страшенно всіх випереджає, й тому варто було б замислитися про якісь додаткові приватні уроки. Я цілком серйозно вірю, що за два-три роки належного вишколу її можна підготувати до університетського рівня.
— Університетського? — крикнув містер Вормвуд, аж підскочивши в кріслі. — Та кому, заради Бога, потрібен той університет! Та там навчають тільки поганого!
— Це неправда, — заперечила міс Гані. — Якби у вас зараз стався сердечний напад і довелось би викликати лікаря, то цей лікар мав би університетський диплом. Якби вас судили за те, що ви продали комусь машину-руїну, то ви мусили б наймати адвоката, який теж закінчив університет. Не варто зневажати розумних людей, містере Вормвуд. Але я бачу, що згоди ми не дійдемо. Вибачте, що я отак до вас увірвалася.
Міс Гані встала з крісла й пішла до виходу. Містер Вормвуд провів її до дверей і сказав:
— Дякую, що приходили, міс Говкс, чи як там, міс Гарріс?
— Не те й не те, — відповіла міс Гані, — але яка різниця.
І вона пішла геть.
Приємне було в Матильді те, що якби ви зустріли її випадково і порозмовляли з нею, то подумали б, що це цілком нормальне п’ятирічне дитя. Зовні вона не виявляла жодних ознак геніальності й ніколи не вдавалася до позерства. «Яка ж це розсудлива й спокійна дівчинка», подумали б ви. І якби ви, скажімо, не завели з нею випадково бесіду про літературу чи про математику, то так би й не здогадалися про справжній рівень її розумових здібностей.
Саме тому Матильді легко було приятелювати з іншими дітьми. Усім учням з її класу вона подобалася. Вони, звичайно, знали, що вона «кмітлива», бо ж чули, як її розпитувала міс Гані на першому уроці. І ще вони знали, що на уроках їй дозволяється сидіти тихенько з якоюсь книжкою, не звертаючи уваги на вчительку. Та в цьому віці діти не дуже дошукуються причин. Їм цілком вистачає власного клопоту, вони не дуже переймаються тим, що роблять інші й чому.
Серед нових Матильдиних подруг була дівчинка Лаванда. З першого ж дня в школі вони почали на коротких ранкових та годинних обідніх перервах ходити скрізь удвох. Лаванда була дрібненька як на свій вік, худенька німфочка з темно-карими очима та чорнявим волоссям, підстриженим на лобі гривкою. Матильді вона сподобалася за відважність та серйозність. І їй Матильда сподобалася за ті ж самі риси.
Не встиг іще минути перший тиждень навчального року, як до новачків почали просочуватися страхітливі плітки про директорку пані Транчбул. Коли на третій день навчання Матильда на перерві стояла з Лавандою в куточку шкільного майданчика, до них підійшла кремезна десятилітня дівчина з фурункулом на носі. Звали її Гортензія.
— Що, нова босота? — звернулася вона, дивлячись на них з висоти свого зросту. Вона ласувала картопляними хрустиками, виймаючи їх цілими жменями з величезного пакета.
— Ласкаво просимо в нашу тюрягу, — додала дівчина, прискаючи навсібіч шматочками хрустиків, що сипалися з її рота, наче сніжинки.
Дві крихітки сторожко мовчали, дивлячись на цю велетку.
— Ви вже познайомилися з Транчбулкою? — поцікавилася Гортензія.
