— Бачили її під час спільної молитви, — відповіла Лаванда, — але ближче не знайомилися.
— То вас ще чекає ця радість, — повідомила Гортензія. — Вона ненавидить малих дітей. Тому терпіти не може першокласників. Вона вважає, що це гусінь, яка ще не вилупилася з личинки.
Гортензія знову запхнула в рот жменю хрустиків, а як заговорила, то навсібіч укотре вже розлетілися крихти.
— Якщо виживете тут у перший рік, то, мабуть, і далі продержитесь. Але багато хто не виживає. Їх виносять звідси на ношах. Я це часто бачила й чула їхні крики.
Гортензія зробила паузу, щоб насолодитися ефектом, справленим її словами на двох дівчаток. Ефект був незначний. Вони стояли незворушні. Тому здоровуля вирішила почастувати їх ще однією порцією інформації.
— Ви вже знаєте, що в квартирі Транчбулки є шафа для порушників дисципліни, яка називається «карцер»? Ви чули про карцер?
Матильда з Лавандою тільки головами заметляли, й далі не зводячи очей зі здоровулі. Вони були такі маленькі, що звикли з недовірою ставитися до будь-яких більших за них істот, особливо до дівчат-старшокласниць.
— Карцер, — вела далі Гортензія, — це височенна й страшенно вузька шафа. Площа її дна — всього двадцять п’ять квадратних сантиметрів, тому там геть не можна сидіти, навіть навпочіпки. Треба стояти. А три її стінки зроблені з цементу, з якого скрізь стирчать друзки розбитого скла, тож до них не притулишся. Якщо вас там замикають, то доводиться увесь час стояти струнко. Це жах.
— А хіба не можна притулитися до дверцят? — запитала Матильда.
— Не мели дурниць, — заперечила Гортензія. — З дверцят стирчать тисячі гострющих цвяшків. Їх забивала, мабуть, сама Транчбулка.
— А ти там бувала? — поцікавилася Лаванда.
— У першому класу я там побувала шість разів, — відповіла Гортензія. — Двічі цілісінький день, а інші рази по дві години. Але й двох годин цілком вистачає. Там суцільна темрява, і треба стояти навитяжку, бо як поворухнешся, то тебе штрикає або скло зі стін, або цвяшки з дверцят.
— А за що тебе туди запхали? — спитала Матильда. — Що ти зробила?
— Першого разу, — пояснила Гортензія, — я вилила півсклянки світлої патоки на той стілець, де мала сидіти під час молитви Транчбулка. Вийшло чудово. Коли вона сіла, то так голосно чвакнуло, ніби гіпопотам став лапою в багнюку на березі річки Лімпопо. Хоч ви ще малі й дурні, і не читали «Такі собі казки» Кіплінга.
— Я читала, — мовила Матильда.
— Брехунка, — добродушно сказала Гортензія. — Ти взагалі ще читати не вмієш. Але то таке. Отож коли Транчбулка всілася на світлу патоку, чвакання було шикарне. А коли вона підскочила з місця, то стілець приклеївся ззаду до її паскудних зелених бриджів і кілька секунд висів, аж поки відлипла патока. Тоді Транчбулка помацала бриджі ззаду руками, й обидві її долоні покрилися тією гидотою. Чули б ви, як вона ревіла.
— А як вона дізналася, що це твоя робота? — здивувалася Лаванда.
— На мене наябедничав малий курдупель Оллі Боґвісл, — пояснила Гортензія. — Я вибила йому передні зуби.
— І Транчбулка запхнула тебе на цілий день у «карцер»? — зойкнула Матильда.
— На цілий-цілісінький, — підтвердила Гортензія. — Коли вона мене звідти випустила, то в мене голова йшла обертом. Я щось бурмотіла, як ідіотка.
— А за що ти ще опинялася в карцері? — запитала Лаванда.
— Ой, та я вже всього й не пам’ятаю, — відповіла Гортензія. Вона це сказала з виглядом старого вояка, котрий побував у стількох битвах, що хоробрість для нього стала чимось звичайним.
— Це було так давно, — додала старшокласниця, запихаючи в рота хрустики. — Ага, одне пригадала. Ось як воно було. Я вибрала час, коли Транчбулка проводила урок у шостому класі, підняла руку й відпросилася в туалет. Але замість того, щоб іти туди, я нишком прокралася в її кабінет. Швиденько там понишпорила й знайшла шухляду, де в неї лежали тренувальні штани.
— Далі, — приголомшено сказала Матильда. — Що було далі?
— Перед цим, розумієте, я замовила поштою дуже міцний порошок-сверблячку, — сказала Гортензія. — Він коштував 50 пенсів за пакетик і називався «Свербиспин». На етикетці було написано, що цей порошок виготовлено з перемелених зубів смертоносних гадюк і що він гарантує появу на шкірі рубців завбільшки як горіх. То я й понасипала цієї штуки у всі штани в шухляді, а потім знову гарно їх поскладала.
Гортензія зробила паузу, щоб запхати в рота ще хрустиків.
— І що, подіяло? — спитала Лаванда.
— Ну, — кивнула Гортензія. — Минуло кілька днів, і під час молитви Транчбулка раптом почала чухатися знизу як божевільна. «Ага», подумала тоді я. «Ось воно. Вона перевдяглася на тренування». Так чудово було там сидіти, на все це дивитися й знати, що, крім мене, в цілісінькій школі ніхто не здогадується, що діється в директорських штанях. І я, до того ж, почувалася в цілковитій безпеці. Я знала, що мене ніхто не впіймає. Вона почала чухатися ще лютіше. Не могла перестати. Думала, мабуть, що до неї туди залетів осиний рій. А тоді, просто під час «Отче наш», зірвалася з місця й вилетіла з приміщення, тримаючись за заднє місце.
Матильда з Лавандою були у захваті. Для них було цілком очевидно, що вони познайомилися зі справжнім майстром своєї справи. Це була людина, що не тільки перетворила знущання на найдосконаліше мистецтво, а й готова була ризикувати життям і здоров’ям заради свого покликання. Дівчатка зачудовано дивилися на цю богиню, і навіть фурункул на її носі зненацька перетворився з фізичної вади на символ відваги.
— А як же вона того разу тебе зловила? — затамувала від подиву дух Лаванда.
— Вона не зловила, — заперечила Гортензія. — Та я все одно опинилася на день у «карцері».
— Чому? — здивувалися вони водночас.
— Транчбулка, — пояснила Гортензія, — має жахливу звичку вгадувати. Коли вона не знає, хто порушник, то карає навмання, і що найгірше — часто вгадує. Цього разу підозра відразу впала на мене через ту пригоду зі світлою патокою, і хоч я знала, що в неї немає жодних доказів, мої виправдання були даремні. Я постійно кричала: «Ну як я могла це зробити, пані Транчбул? Я ж і не знала, що ви зберігаєте в школі запасні спортивні штани! Я ж навіть не знаю, що то за порошок-сверблячка! Я про нього й не чула!» Але брехня мені не помогла, хоч як майстерно я все це зіграла. Транчбулка просто схопила мене за вухо й мерщій поволокла до «карцера», штурхнула мене туди й замкнула дверцята. Це вже вдруге я провела там цілісінький день. Жахливе катування. Коли я звідти вибралася, то була вся сколота й порізана.
— Це як війна, — з благоговійним острахом вимовила Матильда.
— Та точно як війна, — вигукнула Гортензія. — Зі страшенними втратами. Ми — це хрестоносці, шляхетна армія, що б’ється не на життя, а на смерть мало не голіруч, а Транчбулка — цариця темряви, огидна змія, вогняна драконка, що має величезний арсенал зброї. Життя важке. Ми всі намагаємося підтримати одне одного.
— Можеш розраховувати на нас, — сказала Лаванда, виструнчившись на всю височінь своїх невеличких дев’яноста п’яти сантиметрів.
— Ні, не можу, — заперечила Гортензія. — Ви ще малеча. Хоча хто його знає. Може, й ви колись станете в пригоді для якоїсь таємної операції.
— Розкажи нам ще трохи про неї, — попросила Матильда. — Будь ласка.
— Я не повинна вас залякувати, бо ви ще й тижня тут не пробули, — завагалася Гортензія.
— Не залякаєш, — заперечила Лаванда. — Ми хоч і малі горішки, але міцні.
— Тоді слухайте, — погодилася Гортензія. — Ото вчора Транчбулка впіймала одного хлопця, Джуліуса Ротвінкла, коли він на уроці Святого Письма їв асорті, і вона його просто схопила за руку й викинула у відчинене вікно. Наш клас на другому поверсі, тож ми бачили, як Джуліус Ротвінкл пролетів понад квітником, як НЛО, а тоді гупнувся на грядку з салатом. А Транчбулка обернулася до нас і сказала: «Тепер кожен, хто їстиме в класі, вилетить крізь вікно».
— То цей Джуліус Ротвінкл, мабуть, поламав собі кістки? — запитала Лаванда.
— Та небагато, — відповіла Гортензія. — Не забувайте, що Транчбул колись виступала за Великобританію на Олімпійських іграх, метала молот, тому вона страшенно пишається своєю правою рукою.
— Як це, «метала молот»? — здивувалася Лаванда.
— Молот, — пояснила Гортензія, — це насправді таке велике ядро на кінці довжелезного дроту, і той чи та, хто його метає, розкручує це ядро з усієї сили над головою, а тоді пускає. Треба бути страшенно дужим. Транчбул метає все, що їй трапляється під руку, тим паче дітей, щоб не втрачати спортивної форми.
— Боженьку милий, — зойкнула Лаванда.
— Колись я підслухала її розмову про те, — вела далі Гортензія, — що вага великого хлопця приблизно дорівнює вазі молота на Олімпійських іграх, тож такі хлопці чудово підходять для тренувань.
Цієї миті сталося щось дивне. На шкільному майданчику, де щойно галасували й верещали веселі дітлахи, раптом запала могильна тиша.
