Горський замовк, стомлено поклав руку на чоло. По павзі знов заговорив:
- Я більше пристаю і вірю класифікації Коєна, - і професор почав легко креслити на звороті папірця знайомі визначення:
1) залізні аероліти:
а) аеролітне залізо,
б) літосидерити;
2) камінні аероліти:
в) ахондрити, цілком або майже без заліза,
г) хондрити, з хондрами й помітною кількістю заліза,
ґ) сидероліти.
Накресливши, професор знов помовчав, а потім щиро звернувся до Марича:
- Ви розумієте мене? Що певного можу сказати я, коли всі авторитети жодним словом не обмовилися про аероліти, що складалися б виключно, а бодай частково, з платини? Ну? Лише де-не-де в незначних мікроскопічних дозах її помічали в аеролітному залізі. Але й твердо сказати: «абсурд», «ні, не може бути» - я, чесно признаюсь, не можу сказати. Вагаюсь! Не маю сили! А разом і припустити... Ні! Це ж казкові скарби! А втім, хай це буде звичайнісінький залізний аероліт - півсотні мільйонів тонн заліза - чудесний подарунок радянській металургії.
Професор замовк і стомлено послав зір за вікно купе.
Мовчав і Марич. Аж поки провідник вагона не порушив мовчанки й не відірвав од мрійних і химерних думок.
Це був шостий день подорожі. Експрес лишив позаду тисячі кілометрів, і провідник повідомив, що незабаром має бути станція Тайшет.
* *
*
В напівтемному сірому куткові станційної зали (недалечко від віконця каси), на широкому ослоні, схиливши безвольну голову на широкі груди, хропів тілистий широкий чолов’яга.
Він зі свистом видихав повітря й заповнював залу важким перегаром горілки. Волохата шапка з’їхала аж на самісінькі очі, підборіддя грузло в брижах кожушанки, напнутої спереду чорним зашмульганим фартушком, які носять завжди носії.
- Пу-у-ух-у-у, - важко випускав чолов’яга повітря й сонно цмокав губами.
Згодом біля ослону спинився низенький дідусь у темній шинельці з кантами на червоноверхому кашкеті. З хвилину дивився розгублено на носія, а по тому скрикнув:
- Мироне, Мироне, потяг скоро. Мироне! - й побіг далі.
Швидко знов повернувся ще дужче заклопотаний. Почав торсати носія.
- Мироне, Мироне, потяг зараз! Багаж треба вивантажити, Мироне, чуєш?
- У-гу... - прогурготів Мирон і важко свиснув носом.
Начальник станції ще дужче засіпав носія за плече, зайшовся криком:
- Вставай, зараз потяг, Мироне, чортяка, Мироне. Чортяка!
- У-гу-у... - мугукнув Мирон і знов засвистів носом.
Начальник станції цупко схопив старечими зморшкуватими пальцями велетенську руку Мирона, - силкувався потягти його з ослону. Десь задзеленчав телефонний дзвоник і він, покинувши Мирона, стрімголов полетів із зали.
За п’ять хвилин, гримаючи буферами, на станції, важко стримуючи розгін, зупинився транссибірський експрес.
* *
*
Марич і Горський розгублено стали на пероні. Що ж робити? Потяг стоїть три хвилини, а багаж? Усе ж у багажному вагоні!
- Носій! Багаж! Чорти кудлаті, багаж беріть! - долетіло десь од паровоза.
На перон вибіг начальник станції. Розгублено покрутився на одному місці й знов зник у станції. Професор і Марич почули благальні вигуки:
- Мироне, Мироне!
Тої ж хвилини професор Горський помітив, як кондуктор багажного вагона підсунув до дверей найбільший пакунок (з інструментами, очевидячки, рішивши кидати багаж прямо на перон). Професор несамовито скрикнув:
- Стійте, обережно!
Марич, широко розтуливши очі, дивився вслід професорові, що прудко по-хлопчачому мчав до вагона. Потім зрозумів у чому справа й побіг собі.
Але даремно. Коли перший п’ятипудовий вантаж опинився на спині професора й він, важко пересуваючи ноги, поніс його до платформи, засюрчав свищик. Зойкнув паровоз, і чорні двері багажного вагона тихо поповзли вперед.
Побачивши, що потяг рушив, професор безсило пустив вантаж додолу - ноги йому затремтіли й він стомлено сів на пакунок, подивився жалібно на Марича й по-дитячому тихо запитав:
- Вікторе Миколайовичу, що ж робити?
Потім несподівано різко став на довгі ноги. Поблід і затремтів від злости:
- Це ж чорт знає що таке! Це ж... - і помчався до станції.
Начальник станції, побачивши раднаркомівський мандат, смертельно зблід. Йому затремтіли пальці й болісно задьоргались м’язи на правій щоці. Горський грізно запитував:
- Ви знаєте, що ви накоїли! Я жалітись на вас буду. Ви зірвали...
Професор несподівано замовк, обірвавши початок фрази. Він тепер тільки помітив смертельний колір на обличчі дідка, помітив болісне дьоргання щік і очі, сповнені жахом. Вчений забурмотів щось нерозбірливо й вже зовсім не злісно, а згодом насупивши брови, ніби аж ніяково проказав:
- Ви, будь ласка, зараз же зупиніть, щоб негайно якось знов сюди багаж дослали... Ви ж якось там... самі знаєте...
До самого вечора професор не промовив ані слова. Бачив - весна захопила Тайшет. Якомога скоріше, скоріше тікати на північ.
У райвикові раднаркомівські печатки справили магічне вражіння - до вечора все було готове: коні, провідники, сани, не було лише багажа.
Марич щогодини приходив на станцію. Начальник тремтів і винувато виправдувався:
- Я депешу послав, відповідь є, але доведеться почекати до завтра.
На ранок о десятій годині спеціальною дрезиною прибув багаж.
І вже коли все було складено, перевірено, запнуто у величезні грубі брезенти - точно о дванадцятій годині обоз мав рушити з Тайшету, всі побачили, як від станції майже мчались до обозу, вимахуючи руками, дві постаті - то прибули Аскольд і Самборський.
* *
*
Південно-західній берег Алеутів, суворий і холодний, ось уже півтора тижні задихався у важкому, насиченому водою тумані.
Чорні гряди голих гір ледь бовваніли в густих пасмах випарів.
З океану йшла весна. Інколи долітав сюди подих теплого вітру, приносив йодисті пахощі водоростів, і тоді завіса туману здригувала й дерлася на шматки. Але подихи були нечасті й кволі. Туман швидко густішав і знов запинав густо-сірим мороком берег, ущілини і верхівлі гір.
У глибокій, просторій лощині, стиснутій з трьох боків високими кам’яними кряжами, викреслювалися, освітлені райдужними вогнями велетенських електричних ламп, горбаті ангари, гострі будівлі, низькі бараки. Електрика кволо осилювала обійми липкого туману, й будівлі, оточені високою огорожею, в цьому світлі ледве проступали з туману й здавались легкими, нереальними в суворій, мертвій пустелі.
Південно-західній берег майже був незаселений, бо не ховав у своїх надрах ані золота, ані вугілля, ані міді. Тому не приваблював до себе нікого. Скелясті береги стояли неприступні, й жоден пароплав не підходив до них. Хіба інколи китобійні судна майоріли вітрилами й тихо пропливали привидами біля непривітних скель.
І тому про дивні будівлі, що виросли за якихось півроку в затишній лощині, майже ніхто не знав.
Навіть уряд, продаючи ці землі Ляйстердові, не знав точно, де саме лежить Лощина Трьох Кряжів.
Центральне місце в подвір’ї, що розташувалось у лощині, займав двоповерховий будинок і радіостанція.
У долішньому поверсі містився технічний персонал. За будинком осторонь, утворюючи чотирикутник, тяглися: електростанція, майстерні, лабораторії, бараки, елінги.
День і ніч в майстернях іскрилась електрика, а біля елінгів незмінно стояла озброєна варта.
Робота тривала день і ніч. Працювали в дві зміни. У травні за планом мусіли закінчити будову п’ятьох дирижаблів. Усіма роботами керував сам Ерґе. До лабораторії, крім нього, ніхто не мав доступу.
На початку травня Ерґе призначив постійне чергування на радіостанції. День і ніч безперестанно, як велетенська оса, гуло динамо, незримі чутливі полапки обіймали простір.
Навушники мовчали. Лише інколи нерівно й заборсано долітали шматки веселих фокстротів, промов, об’яв. Тричі на день у скляну кабіну радіостанції заходив Ерґе й сухо запитував:
- Ну?
Черговий мовчки хитав головою. Ерґе круто повертав і виходив роздратований і злий. Голову непокоїли страшні думки про невдачу й провал.
Дванадцятого травня по обіді, після Ерґе, черговий почув, як трубка приглушено прошепотіла чітко, з протягом:
- Слухайте, слухайте, слухайте!
Черговий тремтячими пальцями намацав електричний провід сигналу. За хвилину до кабіни вбіг Ерґе. Йому, як і черговому, тремтіли пальці, збуджено блищали чорні очі.
Він схопив слухові трубки, кріпко, до болю притис до вух. Трубки шепотіли:
- Слухайте, слухайте, слухайте. Все гаразд, усе гаразд, усе гаразд. Вийшли, вийшли, вийшли...
* *
*
За тиждень по від’їзді з Нью-Йорку Марича Ґіна довідалась, що Ерґе збирається від’їздити до Алеутських островів. Він сказав, що одержав нове призначення - посаду головного інженера на руднях Ляйстерда.
