- Тепер не згірше, коли не краще. Теперішній господар «Мавританії» найкращий друг поліції. Джон Фарф був занадто гордий, тому й прогорів.
І Сорокін весело зареготав, гордий з того, що знає такі деталі.
* *
*
«Мавританія» була одним з найвеселіших куточків Нью-Йорку, де спокійно всі (звичайно, всі, що мали долари) могли звеселити й розмочити засушену сухим законом душу.
Тут можна було дістати рішуче все, починаючи від вонючого віскі й джину до пахучих дорогих Хейсік і Мумм. Отже, дружба господаря з поліцією була мабуть що не найліпша, найдружніша й найщедріша.
Величезна золота зала «Мавританії» вже сяла світлом різнокольорових ліхтариків і від того мерехтіла веселковими кольорами. Невтомно награвав джаз, дратуючи почуття, примушуючи тіло ритмічно й безсоромно похитуватись в такт фокстроту.
В залі був шум, він п’янив і дратував.
Швидко Сорокін сп’янів. Очі йому звузилися, заблищали олійним тьмяним блиском.
Джаз заграв «Пелікана». Ґіна струнко підвелася з стільця й простягла руки до Сорокіна:
- Я хочу танцювати, трам-тім-там-там, - заспівала вона в такт фокстротові, поклавши м’яко на плече йому руки.
Сорокін тремтячою рукою взяв талію й близько (занадто близько) схилив до неї свою голову. Так близько, що видко було нечисто виголене вугрувате підборіддя й дрібні, руденькі волосини борідки.
- Трам тім-там-там, - ловила Ґіна ритм музики. - Ну?
Сорокін танцював добре й легко, не зводячи збудженого погляду од привабливого лиця Ґіни.. Він відчував крізь шовк теплоту її тіла, бачив темні широкі очі, повні губи і важко дихав. Очі викривали боязке приховане, нахабне бажання.
Іноді, коли його коліна торкалися колін Ґіни, його рука, що тримала талію, дрібно дрижала.
«Досить», - подумала Ґіна й попрохала Сорокіна йти до столика. Танцюючи, дійшла свого місця й стомлено сіла на стілець. Зараз же, одкинувши голову на спинку, грайливо заговорила:
- Ви прекрасно танцюєте, надзвичайно легко. От з Ігорем мені чиста морока - завжди на ноги наступить. А, між іншим, він вам пише? - Ґіна тої ж хвилини стурбовано перегнулась через стіл і, вже пошепки, суворо додала. - Я гадаю, з вами про це можна говорити?
В очах Сорокіна на мить пропав п’яний блиск, очі протверезіли й розгублено вставились на неї.
Суворий погляд обдурив його, примусив пошепки відказати.
- Пише. - Сорокін боязко озирнувся й ще тихше проказав, так тихо, що Ґіна ледве розчула. - Позавчора листа одержав.
Відповіла також тихо:
- Я одержала тиждень тому.
Відповідь цілком заспокоїла Сорокіна й одігнала підозрілі боязкі думки.
Стримуючи себе, щоб не викрити гри й не викликати жодного підозріння, вона зважувала кожне слово.
- Я так боюся за Ігоря.
- О, не турбуйтесь, містер Ерґе знає, що робить.
- Але все ж таки справа ризикована.
- Звичайно, звичайно, але зате яка справа! А взагалі містеру Ерґе нічого турбуватися. Я підібрав таких молодчиків, що пекло перевернуть!
Сорокін говорив вже самозадоволено, гордий сам з себе
- Я навіть не уявляю де це.
- І не дивно, - спогорда відповів Сорокін, - це в чорта на ріжках. Лише містерові Ерґе могла спасти в голову така думка. Ви уявіть собі - з Алеутських островів, через океан в Якутію, в непролазну тайгу, в край ворога, це ж нечуваний в історії рейд!
Ґіна стиснула пальці, і нігті болюче вп’ялися в тіло. Ледве стримала себе, щоб не скрикнути: «А Віктор, Віктор?»
Стомлено приклала до чола руки, тихо попрохала:
- Одвезіть додому. Мені зле.
* *
*
Відпочивальня здавалась тісною й душною. Ґіна металася з кутка в куток, сідала на канапку, силкувалася якнайсильніше стиснути малими руками скроні й з тихим відчаєм говорила сама собі:
- Що ж робити, що ж робити?
Ясно й зрозуміло - Вікторові загрожує смертельна небезпека. А може, вже й зараз він лежить десь мертвим трупом? Всі неясні підозріння оформилися й підсилили малозначні, здавалося, другорядні події, що колись проходили поза увагою, яким вона не надавала ніякого значення.
Страшна тривога тисла серце. «Вікторе, любий мій Вікторе, синьоокий друже, одного я тебе любила й так підло, легкодухо покинула». Думала, і відчувала, що зараз вона мала б змогу кинути все, відректися від всього, піти за ним, по-рабськи, покірно й безвільно.
- Що ж робити?
Тоді згадала за кабінет Ерґе. Може, там що є? Може, там ключ до таємниці. Бо п’яний Сорокін у таксі бурмотів хвастливо про якісь скарби. Вона не питала докладніше, боялась викрити себе. А тепер з відчаєм, задихаючись, тривожно вийшла з відпочивальні до кабінету. Там до виїзду Ерґе все лишилося по-старому. Ніхто не заходив до нього, лише служниця щоранку здмухувала порох зі столу й витирала статуетки, моделі й шафи.
На столі, крім письмового приладдя, нічого не було. Ґіна поторсала середню широку шухлядку - замкнуто. Злісно рвонула до себе. Безпорадно озирнулася, побачила збоку біля шматка породи, що правив за прес-пап’є, вузьке, блискуче, сталеве долотце. Схопила його й підсунула під замок. Налягла всім тілом на держальце, від напору затріщало дерево, дзенькнув різко замок.
Як злодій, висунула шухлядку, тремтячими пальцями витягла всі папери, пакунки, почала пильно переглядати.
Знайшовши знімок з листа Горського, ледве не скрикнула
Жахними очима читала постскриптум:
«...Розповім вам, про що ніколи й нікому не говорив. Справа ось в чому… …з чистої платини. Я довго розпитував господаря, де він його дістав - тунгус уперто не хотів відповідати...
...Азіятський Аероліт. Я, звичайно, скептично поставився до цієї історії... Але ви уявіть моє здивовання, коли я в другім чумі натрапив на такий же точнісінько камінь, вірніше, шматок платини. ...безліч виритих глибоких ям… …білого каменя (тобто платину!). Отой шаман… …охороняє господарство від страшних пожеж...»
Ґіна скрикнула. Вона зрозуміла, про які скарби п’яно белькотав у таксомоторі Сорокін. Похапливо листала другі папери, але то були незначні ділові записки. На кінець лише впала в око невеличка мапа, на ній червоним олівцем сміливо накреслена була пряма лінія, від Алеутів до Турханського краю - то Ерґе, обмірковуючи плана авантури, підсвідомо черкнув олівцем ту лінію.
З хвилину Ґіна сиділа нерухомо, безпорадно вставивши очі в світло лампочки. За цю хвилину десятки планів майнуло в голові. Всі плани були непридатні, химерні, це й сама вона добре знала. Одірвавши зір од світла, тихо поклала голову на руки.
Ясно й зрозуміло. Ось тепер вже цілком ясно! Ось тепер то вже треба кріпко, кріпко спитати себе: «Що ж робити?»
Сиділа так довго, заплющивши очі, в думці запитуючи себе:
- Що ж робити?
А як підвелася, тихо, спокійно сховала всі папери в шухлядку, погасила світло, пішла до себе у відпочивальню. Але, й роздягтись, довго не могла заснути. Лежала горілиць з розплющеними очима, питала себе спокійно й твердо:
- Що ж робити?
Запитувала по інерції, бо вже цілком собі усвідомила, що саме вона буде робити й що зробить.
* *
*
Аскольдове побоювання зустрічі з дядьком не справдилося. Занепокоєний теплою погодою, що прямо таки жерла останній сніг, професор Горський навіть не поцікавився докладніше розпитати небожа за нового товариша, що мусів стати учасником експедиції.
Він лише кріпко стиснув Самборському руку і мугикнув сам собі про труднощі дороги, про те, що, мовляв, кожному доведеться добре таки попрацювати.
Марич зовсім нічого не сказав, лише сказав своє прізвище й привітно усміхнувся.
Не до розмов було. Теплий вітер, вісник весни, щораз все тепліше й частіше овівав суворі лиця учасників експедиції. Аскольд радів, що все склалось якнайліпше, й, ідучи поруч Павла, весело підморгував: а що, не я тобі казав, ага?
Посувалися вперед поволі, з надзвичайними труднощами. Доводилося осилювати кожен сажень роз’ятреної дороги, часом сани повзли по грязюці, тоді гуртом впрягалися й допомагали змореним коням. Сніг танув швидко й помітно. Тала вода заповнювала глибокі вибалки, яри, доводилось розпрягати коней і самотужки витягати сани з води.
Шостого дня в далині зачорніли береги Ангари. Річка спухла, зловісно синя, готова щохвилини розірвати кригу. Ще тихше рушили далі. Попереду обережно йшов провідник, а за ним черідкою, тихо й мовчазно, як за покійником, повзла експедиція. Коні полохливо шорошили вуха, чуючи небезпеку, й обережно торкалися ніздрястої криги.
Цілу добу йшли без сну й їжі, з натягнутими, як струни, нервами.
Другого ранку дісталися Кежми. Всі полегшено зідхнули. А надвечір обличчя зовсім посвітлішали, зав’язалися розмови, бо з півночі подув холодний вітер і небо почало сіяти сухі іскристі сніжинки. Весна лишилася за Ангарою. Слава, весна позаду!
Двісті дворів Кежми стояли трьома рівними рядами - це останнє селище на півночі, а далі тайга, трясовини, багнища й лише де-не-де дрібні, як крапочки, факторії та чуми тунгусів.
