— Матильдо! — гаркнула вона. — Встати!
— Хто, я? — здивувалася Матильда. — А що я зробила?
— Встати, мала паскудна тарганко!
— Та я ж нічого не зробила, пані Транчбул, чесне слово. Навіть ніколи не бачила цієї слизької потвори!
— Встати негайно, мала бридка личинко! Матильда неохоче встала.
Її парта була в другому ряду. Лаванда сиділа за нею ззаду, відчуваючи свою провину. Вона не хотіла, щоб приятелька мала неприємності. Та з іншого боку, зізнаватися в заподіяному не збиралася.
— Ти підла, огидна, потворна, паскудна мала худоба! — кричала Транчбул. — Тобі не місце в моїй школі! Ти повинна сидіти за ґратами! Я з ганьбою викину тебе зі школи! Я зроблю так, що старости гнатимуть тебе по коридору й виштовхуватимуть з дверей хокейними ключками! Я звелю, щоб учителі відіслали тебе додому в супроводі озброєних вартових! А тоді уважно простежу, щоб тебе запроторили років на сорок у колонію для малолітніх злочинців!
Пані Транчбул так розлютилася, що її обличчя стало гаряче, мов окріп, а на губах виступили пухирці піни. Та не тільки вона одна перегрілася. Матильда теж почала закипати. Вона не заперечувала б, якби її звинуватили в тому, що вона справді зробила. Це було б принаймні справедливо. Проте вона не розуміла, чому їй нав’язують злочин, що його вона й не думала чинити. Вона не мала найменшого стосунку до цієї потвори в склянці. «Їй-богу, — подумала дівчинка, — я не дозволю цій мерзенній тітці приписувати мені таке!»
— Я цього не робила! — верескнула вона.
— Ще й як робила! — заревіла у відповідь Транчбул. — Нікому іншому таке і в голову не прийшло б! Твій батько недарма мене попереджував!
Директорка, здається, цілком утратила самовладання. Вона репетувала, наче маньячка.
— Школа для тебе закінчилася, панянко! — горлала вона. — І не тільки школа! Я особисто подбаю, щоб тебе запроторили в таке місце, де й ворони не літають! Щоб ти більше світу білого не побачила!
— Я ж вам кажу: я цього не робила! — закричала Матильда. — Я ніколи в житті не бачила такої тварини!
— Ти кинула мені у воду... е-е... е-е... крокодила! — зарепетувала у відповідь Транчбул. — У цілому світі не існує гіршого злочину проти директорки! Ану сядь і щоб я не чула ні слова! Сядь негайно!
— Та кажу ж вам... — не вгавала Матильда, відмовляючись сідати.
— А я тобі кажу — заткнися! — заревіла директорка. — Якщо негайно не замовкнеш і не сядеш на місце, то я зніму ремінь і відлупцюю тебе пряжкою!
Матильда поволі сіла. Яка ницість! Яка несправедливість! Як її сміють лаяти за те, чого вона не робила!
Матильда відчувала, як її охоплює лють... ще дужче... і ще... від люті вона вже готова була вибухнути.
Тритон і далі звивався у високій склянці з водою. Йому там було страшенно незручно. У склянці було тісно. Матильда люто дивилася на директорку. Як вона її ненавиділа! Люто зиркнула й на склянку з тритоном. Їй захотілося підійти, схопити склянку й вилити її разом з тритоном директорці на голову. Вона аж затремтіла від думки, що зробить з нею Транчбул, якщо вона таке утне.
Транчбул сиділа за вчительським столом, перелякано й водночас заворожено дивлячись на тритона, що звивався в склянці. Матильдин погляд так само був прикутий до склянки. І ось помаленьку Матильду почало охоплювати неймовірне й дуже особливе відчуття. Це відчуття було зосереджене здебільшого в очах. Неначе там накопичувався електричний заряд. Очі наливалися могуттю, потужна сила йшла з їхньої глибини. Та було ще й інше відчуття, цілком відмінне, якого вона не могла збагнути. Неначе спалахи блискавки. Неначе з очей вилітали малесенькі блискавки. Очі ставали гарячі, ніби в них закипала потужна енергія. Це було дивовижне відчуття. Матильда не зводила очей зі склянки, і ця енергія наповнювала очі, міцнішала й міцнішала, і відчувалося, ніби мільйони малесеньких невидимих рученят з долоньками вилітали з її очей прямісінько до склянки, на яку вона дивилася.
— Падай! — прошепотіла Матильда. — Вилий усе! Вона побачила, як захиталася склянка. Як відхилилася назад на частку сантиметра, а тоді знову вирівнялася. Матильда й далі тиснула на неї мільйонами невидимих крихітних рученят з долоньками, що вилітали з очей, відчуваючи потужну енергію, що спалахувала в двох маленьких чорних цяточках у самому центрі зіниць.
— Падай! — прошепотіла вона знову. — Вилий усе!
Склянка знову захиталася. Матильда ще більше напружилася, прагнучи, щоб очі виділяли ще потужнішу енергію. І тоді, дуже-дуже повільно, так повільно, що важко було й побачити, склянка почала відхилятися назад — усе далі й далі назад, і вже ледь утримувала рівновагу. Так вона похиталася ще кілька секунд і нарешті перекинулася й упала, голосно дзенькнувши, на стіл. Вода і в’юнкий тритон хлюпнули прямісінько на велетенські груди пані Транчбул. Директорка заверещала так, що в будинку затряслися шибки, й ось уже вдруге за п’ять хвилин зірвалася зі стільця, мов ракета. Тритон відчайдушно вчепився кігтиками за бавовняний балахон у районі грудей. Директорка зиркнула вниз, побачила його, заревіла ще голосніше й помахом руки метнула тваринку через увесь клас. Та впала на підлогу за Лавандиною партою, і Лаванда блискавично нахилилася, схопила її й запхнула знову в пенал. Тритон, вирішила вона, може ще пригодитися.
Пані Транчбул, обличчя якої нагадувало розварену шинку, стояла перед класом, трясучись від люті. Її масивні груди важко колихалися, на них розпливлася темна й вогка пляма від води, що просякла, мабуть, до самої шкіри.
— Хто це зробив? — заревіла вона. — Ану! Зізнайся! Виходь сюди! Тепер не викрутишся!
Хто встругнув цю брудну штуку? Хто перекинув склянку?
Усі мовчали. У класі було тихо, як у могилі.
— Матильдо! — загорлала вона. — Це ти! Я знаю, що це ти!
Матильда мовчки сиділа в другому ряду. Її оповило дивне відчуття спокою та впевненості. Несподівано дівчинка усвідомила, що не боїться нікого в світі. Силою одного свого погляду вона примусила склянку з водою перекинутися й вилитися на жахливу директорку, а той, хто здатний на таке, здатний на що завгодно.
— Говори, бридка чирячко! — гриміла Транчбул. — Зізнайся, що це ти зробила!
Матильда подивилася просто в грізні очі розлюченої велетки й сказала з незворушним спокоєм:
— Пані Транчбул, від початку уроку я не сходила з місця. Більше мені нічого казати.
Зненацька її підтримав увесь клас.
— Вона й не ворухнулася! — кричали учні. — Матильда сиділа на місці! Ніхто не ворушився! Ви, мабуть, самі перекинули склянку!
— Ніколи в житті я б її сама не перекинула! — гарчала пані Транчбул. — Та як ви смієте таке навіть думати! Ану, кажіть, міс Гані! Ви ж усе бачили! Хто перекинув мою склянку?
— Ніхто з дітей не перекидав, пані Транчбул, — відповіла міс Гані. — Я головою ручаюся, що ніхто не відходив від своєї парти, окрім Найджела, який увесь час стояв у кутку.
Пані Транчбул люто вирячилася на міс Гані. Міс Гані навіть не зморгнула.
— Я кажу правду, пані директорко, — повторила вона. — Мабуть, ви самі перекинули й не помітили, як. Таке часто буває.
— Я вже по горло сита вашою зграєю нікчемних карликів! — заревіла пані Транчбул. — Я не бажаю гаяти тут свій дорогоцінний час!
І з цими словами вона вилетіла з класу, грюкнувши за собою дверима.
Запала приголомшлива тиша, а міс Гані вийшла наперед і зупинилася біля свого стола.
— Ху! — зітхнула вона. — Думаю, на сьогодні нам уроків вистачить. Усі вільні. Можете йти на шкільний майданчик і чекати, коли по вас прийдуть батьки.
Матильда не кинулася бігти разом з однокласниками. Коли всі діти зникли за дверима, вона й далі сиділа за партою, тихенька й замислена. Знала, що мусить розповісти комусь про те, що сталося зі склянкою. Вона просто не могла тримати в собі таку неймовірну таємницю. Їй була потрібна одна-однісінька людина, доросла, мудра й співчутлива, яка допомогла б їй усе збагнути.
Батько й мати тут не допоможуть ніяк. Навіть якби вони й повірили, а це було сумнівно, вони однак не збагнули б, яка неймовірна подія сталася сьогодні в класі. Майже не роздумуючи, Матильда вирішила, що довіритися може тільки міс Гані.
У класі не було нікого, крім Матильди та міс Гані. Міс Гані сиділа за столом, гортаючи папери. Вона підняла голову й запитала:
— Матильдо, а ти не йдеш надвір з усіма? Матильда відповіла:
— Можна з вами поговорити?
— Звичайно, можна. Тебе щось непокоїть?
— Міс Гані, зі мною сталося таке дивне…
Міс Гані відразу насторожилася. Після двох жахливих розмов, які стосувалися Матильди — спочатку з директоркою, а потім з нестерпним подружжям Вормвудів, — міс Гані багато думала, як би цій дитині допомогти. А тут Матильда сидить у класі з дивним схвильованим лицем і сама просить дозволу порозмовляти віч-на-віч. Міс Гані ще ніколи не бачила її з такими широко розплющеними очима.
