Ґіна рвучко повернула голову до Ерґе й ледве не скрикнула.
- Ти скажи краще, що ви будете робити з тими людьми, що потраплять до ваших рук там?
Ерґе враз змінив поблажливий тон.
- Це буде цілком залежати від обставин, вірніше, від них самих, - проказав він гостро, підкреслюючи слово за словом.
- Але одно, - відповіла Ґіна в тон, також сухо й гостро, ніби кривлячи його. - Я там у своїх діях буду абсолютно незалежна. Розумієш?
На лице Ерґе знову ліг поблажливий вираз.
- Добре. Але це також абсолютно залежатиме від тебе.
* *
*
Зимов’я війнуло пусткою. Хатину підпирав кілок, де був колись чум, лишилось лише втоптане місце. Очевидно Лючетан з приймаком десь рушили кочувати з оленями. Від зимов’я галузились нерівні, ледве помітні стежки.
Човен, зчорнілий від погоди, погойдувався на березі.
Горський оглянув човна і наказав вантажити. Робітники дружньо перенесли легкі тюки, готовно й радо всілися в човен. На березі лишились Самборський, Марич, Горський та Аскольд.
Високий, ще більше схудлий, професор одвів в бік Марича, лагідно прощально взяв за плечі:
- Здається, все, Вікторе Миколайовичу. Давайте коротко ще підсумуємо: - якомога швидше досягайте центру. З ким балакати будете - знаєте. Харчів нам з Аскольдом вистачить на три місяці. За цей час ви, звичайно, доберетесь до Москви, Ленінграду. Одержите додаткові кошти, поінформуєте відповідні установи, повертаючись, в Кежмі організуєте в’ючний обоз, і з першою памороззю, як зміцніють болота, я чекатиму вас...
Горський постояв хвилину, тримаючи на плечі руку. Потім просто лівою обняв шию Марича, кріпко поцілував у губи.
- Ну, бувайте, - доказав він, - обережно біля порогу, а там, маю надію, все гаразд буде. Злива підняла воду. Ну, на все добре. - Професор потис руки робітникам і Самборському. - На все добре!
Аскольд ніяк не міг випустити Самборського. Швидко, розірвано, недоладно бурмотів:
- Ах, як я забув, як я забув. От який я. Ну, ти взагалі знаєш. Привіт, одне слово. Ти, взагалі, рекламуй. Ще що я хотів тобі сказати, їй богу розгубився. Ага!
Марич, посміхаючись, сіпнув каната, швидка течія рвонула вперед човен. Аскольд ледве не бухнувся у воду. Випростався й гукнув:
- Бувайте, на все добре. Значить, Павле, гляди. Що ж ще хотів... Ага!...
Горський з підведеною рукою дивився вслід, аж поки човен не сховався за скелястим вигибом річки. Аскольд стояв з розгубленим виразом і нарешті сам до себе кинув:
- Знову забув!
- Що забув? - запитав здивовано дядько.
- Листа забув передати.
- Кому?
- Дівчині... Нареченій...
Горський не втримав тихої посмішки, з любов’ю подивився поверх окулярів на небожа, похитав головою й замріяно тепло пожурив:
- Ех, ти, голово, голово. Хіба ж про це забувають?
* *
*
Підсилена зливою Чамбе нестримано мчала буру, мутну течію до порогів.
Вирішили біля порогів пристати до берега на відпочинок. Перестояти ніч. На ранок перетягти човен берегом за поріг і того ж дня досягти Підкаменної Тунгуски.
Ніч почала доганяти загін аж біля порогів, як і припускав Марич.
Гуркіт валів спочатку долітав приглушено, як гул верхів’я тайги, і лише напруживши слух можна було розібрати, що то бушують пороги. Човен гнало вперед з надзвичайною хуткістю, й швидко вуха все дужче й міцніше глушив грохіт води, що з силою била в стрімке каміння.
Порогів не було видко. Білявий туманистий вечір затуляв недалекий обрій і мав швидко перетворитися в ніч.
Марич наліг з усієї сили на кермо й скомандував взятися до весел.
З течії важко було вихопитись до берега. Човен уперто почав здавати хуткість. Пропливли ще чверть кілометра, як здолали течію й прибилися до берега. За гуркотом води не можна було вже чути ясно слів один одного.
Молочний морок м’яко огорнув все навколо, пом’якшив обриси околишніх берегів, скель і дерев - їхні контури проступали як крізь плівку туману, неясно й далеко.
З великим зусиллям прип’яли човен до крутого берега, міцно закрутивши линву навколо погнутого негодою й хвилями сучковатого деревця. Воно цупко вп’ялося корінням в скелястий ґрунт.
Повечерявши, Самборський взяв одяг і почав на березі шукати місця на ніч. Марич помітив це і незадоволено гукнув з човна, силкуючись перекричати рев води:
- Слухайте, киньте ви це! Застудитись хочете? В човні ж досить місця.
Самборський слухняно поліз у човен і почав моститися на носі, по павзі гукнув у відповідь:
- То ваша правда, земля чортовськи вогка. Але з вартою як?
- А до біса та варта, що тут вартувати. Лягайте.
Громохкий гул води, по-своєму ритмічний, глушив навколо всі інші згуки і вухо, що спочатку нервово сприймало гул, швидко звикло. Здавалося, що повітря над річкою насичене особливою воркотливою тишею.
Опівночі човен, що тихо здригував од ударів хвиль, враз загойдався на два боки. Хтось порушив його рівновагу.
На носі в молочній плівці туману сторожко підвелась постать Самборського.
Силует на мить непорушно застиг над бортом, далі ворухнувся, нагнув обережно голову до дна човна. Знову виструнчився. Легко вистрибнув на берег. І зараз же плівка ночі всотала в себе обриси постаті.
Тільки-но встиг зникнути Самборський, як над бортом звелась друга голова. Так само на мить було знову непорушно застигла, потім підвелася, виструнчилась, також вистрибнула на берег і зникла слідом за Самборським.
Деякий час навколо нікого не було видко. За чверть години біля човна виринули вже дві постаті. Одна постать лишилась оддалік, а друга наблизилась до човна. Нахилилась до линви, махнула рукою, човен миттю одскочив од берега. Хвиля цупко облапила його своїми пругкими обіймами, люто крутнула на водокруті й блискавично помчала до порогу.
* *
*
- Дирижаблі!
- Вигадуй.
- Погляньте!
Горський послав зір за Аскольдовою рукою й почав пильно вдивлятися в глибінь неба. Спочатку він довго нічого не міг розгледіти, перед очима лише мерехтіла хвиляста плівка неба, що звисала над рудими пасмами гір. Але незабаром він пересвідчився, що Аскольд не помилився. На сірому ранковому тлі почали викреслюватись сигароподібні будови дирижаблів.
Вони поволі наближались до Країни Мертвого Лісу.
- Може, по нас? - всміхнувся Аскольд.
- Дивно, - протяг Горський, не відповідаючи небожеві. - Дивно у цій місцевості.
- Але ж погляньте, вони летять прямо на нас, як хутко. Може це якась експедиція?
- То я мусів би про це знати.
- Звідки ж це ви могли про це знати?
- Хоча б з преси.
- А пригадайте, коли ви бачили востаннє газету.
- То що? Такі експедиції за день не влаштовуються.
- Я можу розгледіти марку Р-1. Перше бачу таку конструкцію.
- Я теж. Невже мимо.
- Ні, ви дивіться, вони просто хотять півколом облетіти згарище. Привернути увагу?
Професор мовчав, не випускаючи з поля зору дирижаблів. Не діждавшись відповіді, Аскольд нетерпляче махнув над головою кашкетом, а потім, набравши в легені повітря, загукав:
- Е-ей, е-ге-гей, е-ге-гей!
Машини, одхилившись було вбік, знову почали наближатись до центру поля, креслячи в повітрі коло.
Ось зовсім близько й низько летять машини. Чутно гул моторів. Великі черева дирижаблів затуляють небо.
- Е-ге-гей! - ще дужче загукав Аскольд і шалено почав вимахувати кашкетом.
З дирижаблів, очевидно, їх помітили, бо з передньої машини з вікна гондоли пурхнула біла хустка, салютуючи відповідь.
По тому, облетівши Країну Мертвого Лісу, дирижаблі повернули знову на схід, і черідкою, дедалі дрібніючи, почали віддалятись і швидко зникли за тими ж пасмами, звідки з’явилися.
Аскольд замовк, звівши брови, здивовано й незрозуміло довго дивився в край дальніх брунатних хребтів. Поглянув згодом на професора, в нього також на лиці заклякло здивовання з домішкою тривоги й досади.
* *
*
На грані сна й пробудження Горський ніби почув далекий і нерівний шум.
Ніяк не міг підвести голову. Натруджені м’язи ще не відпочили, важко було поворухнутися.
Збуджений мозок навіть у сні працював сторожко й хоробливо.
Шум наростав, ось ніби тріск, голоси, когось кличуть.
Професор розплющив вії. Так, дійсно, звідкись несло нерівний шум. Він то танув у тиші, то знову народжувався тріском гілля, але не можна було розпізнати, хто творить його.
Горський підвів голову, пересилюючи біль у м’язах, сів на помості. Почав ще уважніше прислухатись.
- Аскольде! - проговорив пересохлим голосом професор.
Небіж не відкликався.
Горський вийшов за двері, став, повів головою на всі боки. Тепер шум оточив його з трьох боків. Він уже не вщухав, а рівномірно наближався до хатини.
Враз вуха спіймали приглушений голос.
Горський здригнув і зайшов у хатину. У пітьмі намацав рушницю.
- Аскольде! - торсонув за плече небожа.
