«Приємного тобі читання. Гаразд! Зроблю для нього уявне печиво».
У каміні нечутно потріскував вогонь. Аврора перегортала сторінки одну за іншою, не зупиняючись. Може, Флоріан зараз про неї думав і уявляв, як вона відкрила рукопис, як уважно вивчає рядки… Ця думка змусила дівчину замріяно посміхнутися.
Основна суть книги не потребувала додаткових пояснень. Праця Флоріана належала до жанру публіцистики. Однак завдяки легкості викладу читати її було не складніше за художню літературу. Певні мовні засоби часто траплялися в тексті, але не настільки, щоб автор ними зловживав. Зустрічалися друкарські помилки. Але в процесі редагування все це буде виправлено. Головне ж – зміст доробку – був Аврорі близький і зрозумілий.
Розділ про стереотипи нагадав їй одну історію з життя, яку розповідав батько…
Якось його автомобіль заглух прямо посеред перехрестя. Була друга ночі, і на вулиці сильно дощило. Чоловік спробував привернути увагу водіїв авто, але вони, не зменшуючи швидкості, проносилися повз. Він уже почав планувати, скільки доведеться викласти за евакуатор, як біля нього зупинився старенький автомобіль.
– Проблеми, дарагой? – запитав огрядний вусань з характерним акцентом.
– Так, – відповів він і стисло описав, що трапилося.
– Далеко тобі їхати додому?
– Далеченько, – не став заперечувати він.
– Слухай, почекай хвилин десять, я тільки дружину додому завезу і повернуся назад.
Із цими словами незнайомець рушив далі. Провівши поглядом авто, батько взявся шукати номер евакуатора. От тільки за десять хвилин під’їхав той самий старенький автомобіль. Відчинилися дверцята, і в дощову ніч виліз водій. Під пахвою він тримав трос для буксирування.
– Їдемо, да? – запитав незнайомець з тим самим акцентом.
Через півгодини вони опинилися практично на іншому кінці міста, а «нічний помічник» навідріз відмовився брати гроші за допомогу.
– Навіщо таке кажеш, дарагой? – сказав він у відповідь, похитавши головою. – Люди одне одному мають допомагати не заради грошей.
Батько не повірив власним вухам. А незнайомець тим часом повернувся до свого автомобіля і зник за рогом. Причому його не стільки здивувала безкорисність цього чоловіка, як його ж власна реакція. Він навіть припустити не міг, що представники цієї національності здатні допомогти комусь не за гроші. Такий він чомусь мав стереотип.
…Читання книги захопило Аврору настільки, що вона геть забула про час і про те, що потрібно лягати. Дівчина дочитала рукопис, коли стрілка на годиннику перевалила за четверту ранку. Допила залишки холодного чаю, почистила зуби, переодягнулася в піжаму й пірнула в ліжко.
За вікном стогнав пронизливий вітер, по склу стукав дощ. Десь поблизу пролунав гуркіт грому. Він розколов тишу, спробував відбитися луною, але затих так само зненацька, як і з'явився. Густі хмари миттєво огорнули місяць. Спалахи блискавок, наче леза, розривали морок. Вони на мить яскравим світлом осявали предмети в кімнаті, але швидко зникали, залишаючи по собі ще більше темряви.
Аврора накрилася з головою. Доторкнулася пальцями до своїх губ. Їй згадався їхній поцілунок, ніжний і такий швидкоплинний. Дівчині хотілося відчувати обійми юнака, дотики його рук і губ. Цілуватися з ним, підіймаючись на носочки…
Вона була одна, у холодній спальні. І цю порожнечу, яку вона зараз відчувала особливо гостро, міг заповнити лише Флоріан.
Строфа (9)
Валентин увімкнув принтер, відкрив текстовий документ, названий його іменем, і швидко переглянув зміст. Упевнившись, що все гаразд, чоловік натиснув кнопку друку. Прилад видав характерне дзеленчання й почав заковтувати аркуш за аркушем…
За усім, що відбувалося, уважно спостерігав його пес Топік. Він радісно мотав хвостом і дивився на господаря добрими очима. Здавалося, собака добре розумів, які почуття охопили Валентина цієї миті.
– Ну от, – сказав чоловік песику й зітхнув. – Я це зробив.
Минулого місяця Валентин закінчив писати роман. А вчора ввечері завершив редагування. Додруковувалися останні аркуші, теплі, з запахом чорнила, яке розмазувалося, коли торкнешся тексту пальцем. Рукопис був готовий, і сьогодні він збирався представити його у видавництві. Це вдень. А ось увечері йому варто було б завітати до приятеля, вчергове позичити грошей, щоб сплатити за комунальні послуги.
Останні півроку чоловік сидів без роботи. І без грошей. Він мав вузьку і дещо незвичну спеціалізацію – переклад з арабської мови. Іноді траплявся якийсь підробіток, але вкрай рідко. Та й винагороду за нього не можна було назвати такою. Це радше було дрібне жалування.
Сімейний бюджет тріщав скрізь. В основному його поповнювала лише Світлана – дружина Валентина. Спочатку матеріально допомагали його батьки. Але їхньої невеличкої пенсії і їм самим не вистачало на різні потреби. І навряд чи з цієї мізерної суми можна було зробити якість накопичення. А тут ще син без роботи, з дружиною, дитиною й собакою, який раз у раз прохає про допомогу.
Сім’я вважала, що це його захоплення – письменство – просто безглузде й надалі не принесе і ламаної копійки. Валентин же писав, не розраховуючи на фінансові перспективи. Просто в його уяві жила історія, він хотів увічнити її на папері й розповісти світові. Ну, або принаймні тим кільком читачам, що матимуть нагоду ознайомитися з його книгою.
Світлана спочатку поставилася з ентузіазмом до творчої діяльності чоловіка. Щовечора вона перечитувала нові сторінки, що виходили з-під його пера, давала поради й у глибині душі захоплювалася Валентином. Вона раділа, що чоловік знайшов собі хобі, яким займався з превеликим задоволенням. Але її зацікавленості настав кінець того самого дня, коли в скриньці, захованій в серванті, закінчилися їхні сімейні заощадження.
– Поглянь, – сказала вона тоді, демонструючи порожню скарбничку. – Тут нічого нема. А моя зарплатня лише за тиждень.
Топік відчув напружену атмосферу. Він тихо заскиглив і сховався під стіл, наче у чомусь завинив. Їхня донька Ліза тоді, на щастя, гуляла з подругами на вулиці й не стала свідком сімейної сварки, яка стала початком цілої низки скандалів.
– Завтра я домовився підмінити знайомого, мені заплатять. А з наступного тижня дадуть кілька текстів на переклад. Обіцяють гарне жалування.
– Але нам потрібні гроші вже зараз! – обурилася дружина. – Я не можу все тягнути на собі. Я не ломова коняка! Від тебе немає жодної підтримки, вдома все на мені. Але ж я маю зовсім інші пріоритети! Та ще й на роботі справ повен рот…
– Люба, я пам'ятаю, наскільки важлива для тебе твоя кар'єра…
– І мені б хотілося, аби наші погляди в цьому збігалися! Краще тобі влаштуватися на стабільну посаду, з фіксованим щомісячним окладом. Позаштатний перекладач – це не робота.
«І взагалі, переклади – це бабське заняття, як і твоє ім'я», – мало не додала вона уїдливо, але вчасно стрималася.
– Як тільки випаде можливість – я згоджуся на будь-яку роботу.
– Будь-яку – не треба. Просто заробляй гроші, щоб ми могли нормально жити, не в борг! Це все, що від тебе потрібно.
– Так, я розумію…
– Твої переклади – це тимчасова зайнятість. Тим більше з арабської мови. Інша справа – англійська. Це якщо б ти її знав! Хіба я не маю рації?
– Я працюю над тим, щоб розширити коло замовників…
– А свою книгу можеш і на вихідних писати!
Дружина гепнула відкриту скриньку на стіл і пішла, ляснувши дверима. Валентин ще довго дивився в порожнечу, на місці якої до вчорашнього дня лежали кілька банкнот. Але хіба це лихо? Днями там з'являться нові гроші – з зарплати дружини, з його дрібних підробітків. І, звісно, ті, що він візьме в борг.
З-під стола виліз Топік і влаштувався біля господаря. Чоловік машинально попестив його по голові, підпер рукою підборіддя й знову поринув у власні думки, але вже не про книгу…
В подальшому аналогічні ситуації траплялися мало не щодня. Неприємно було їх згадувати, ще гірше – бути для них приводом. Валентин відчував провину, адже якби він не захопився написанням книги, а зосередився на своєму працевлаштуванні й фінансовому забезпеченні сім'ї, то не виникло б і підґрунтя для конфліктів з дружиною. Принаймні, так він іноді вважав.
