Він запросив Аврору на побачення, і вони домовилися зустрітися о другій в центрі міста, біля фонтана. Але юнакові не хотілося сидіти вдома до останнього, тож він вийшов опівдні.
Флоріан прямував до ринку. На вулицях було людяно. На перехресті якась жінка спробувала перебігти дорогу на червоне світло й ледь не потрапила під колеса автомобіля. Водій вчасно вдарив по гальмах, затиснутий трикутними обіймами ременя безпеки. Він відкрив вікно й прокричав щось принизливе про її батька.
У будні дні ринок гомонів юрбою, немов мурашник. Однак у неділю тут було порожньо. Юнак неквапливо пройшовся між квітковими крамницями, вдихаючи пряні аромати різнобарвних букетів. В одному магазинчику старенька жінка-флорист ходила від однієї вази з квітами до іншої. Вона помітно кульгала – мала одну ногу коротшу за іншу. Але її погляд здавався добрим.
Щоразу, проходячи повз касовий апарат, вона торкалася його, немов бажала впевнитися, що він нікуди не подівся. Її обличчя повнилося зморшками, але, побачивши покупців, бабуся посміхалася, і вони розгладжувалися. Уже начебто й не ранок, тож вона звернулася до юнака:
– Добридень…
Флоріан повагом рушив до кав’ярні на площі. Розмістився за столиком на вулиці й став чекати на подругу. До двох годин залишалося зовсім трохи. Він думав про її губи…
Білий ведмідь Вірджил розташувався біля чашки з кавою і спостерігав за навколишнім світом. За сусіднім столиком, на якому солідно розмістився ноутбук, сидів сухорлявий чоловік. Він набивав трубку тютюном і теревенив про політику, намагаючись залицятися до жінки, що сиділа неподалік, але його промова, схоже, не знайшла зацікавлених слухачів.
До чоловіка підійшла офіціантка.
– Будь ласка, принесіть мені сік. Вишневий.
– Так, зараз, – відповіла вона.
Повертаючись до бару, офіціантка поклала меню перед Флоріаном, сподіваючись, що він замовить ще щось, окрім кави.
Але карта напоїв закладу його не цікавила. Він зважив у руці папку з рукописом і замислився, вдивляючись удалину. В його уяві вимальовувалася картина майбутніх розділів книги. Поки проступали лише найзагальніші риси, але він уже мав уявлення, як створити з розрізнених думок щось цільне.
Раптом почулося знайоме «Привіт!», і думки розлетілися, наче голуби під поривом вітру. Аврора обійняла хлопця, доторкнувшись губами до обличчя. Він відповів обіймами й також поцілував її. Підсунув вільний стілець ближче до себе, і дівчина присіла, витончено схрестивши ноги.
– Що ж це ви так надушилися, юначе? – посміхнулася Аврора.
– О, не зважай! Це мій природній запах, – махнув рукою він.
– Ти такий пунктуальний, прийшов першим! – Вона, як зазвичай, штовхнула його ліктем. – А зараз лише за чверть друга.
– Я ще о дванадцятій вийшов.
– Навіщо?
– Мені не терпілося тебе побачити.
– І мені, Флоріане, – посміхнулася вона. – Приємно, звісно, вести телефонні розмови. Але живе спілкування завжди краще.
– Мушу погодитися, – відповів він.
Дівчина доторкнулася до іграшкового ведмедя, провела пальцем по папці з паперами.
– Ти роздрукував мені рукопис?
– Так. Це перший закінчений розділ.
– Навіщо було витрачати папір? Я тобі принесу аркуші наступного разу, маю дві упаковки дома.
– Не треба, навіщо?.. – І після паузи: – Тільки не суди занадто суворо, – попрохав він.
– Авжеж, я не літературний критик, – посміхнулася вона. – Але на помилки увагу обов'язково зверну.
До їхнього столика підійшла офіціантка, тримаючи напоготові блокнот і олівець. Юнак замовив їм ще кави й десерти. Аврора відмовилася від обіду, запевнивши його, що поїла вдома. Та й Флоріан був не голодний.
– А твій розділ вже хтось читав? – запитала дівчина. – Чи мені випаде честь ознайомитися першою?
– І єдиною, власне.
– А твої батьки, друзі? – здивувалася вона.
– Їхній час ще не настав…
Дівчина кивнула, але якось співчутливо.
– Ми з батьком зараз не спілкуємося. Матері й братові відомо, що я пишу книгу, але про що саме, вони не розпитують. А я сам не нав'язую. А друзі… – Він махнув рукою, і цей красномовний жест мав усе їй сказати.
«Одна справа, якщо люди ставляться несерйозно до твого заняття. Гірше – якщо взагалі ним не цікавляться», – подумав він.
Аврора розуміла юнака, оскільки сама часто відчувала подібне, оточена стіною самотності і загальної доброзичливої байдужності. У дитинстві вона мала здібності до малювання, але до художньої школи її так і не віддали, й тепер їй доводилося малювати лише нові види флори та фауни у своїх університетських конспектах.
Флоріан подумав про те, що увага людини до навколишніх обумовлена безліччю факторів. Одна змінна в майбутньому залежить від іншої змінної в минулому. Їх можна називати по-різному: підтримкою, повагою, коханням. Але яке справжнє значення цих слів, якщо довгі роки вони залишаються не більш ніж абстрактними символами?
Діти люблять батьків. Але іноді лише тому, що любов до матері безумовна.
– Не переймайся! Будемо разом працювати. Я із задоволенням допоможу, – дівчина підсунулася ближче до Флоріана.
– Дякую тобі!
Вона взяла його за руку.
– Ви з батьком ще знайдете спільну мову, повір! Може, він зараз просто зайнятий.
– Він завжди зайнятий.
– Буває й гірше. Ось дідусь моєї подруги…
Цей чоловік взагалі не дуже уявляв собі, що таке бути батьком. Але вважав за необхідне продовжити рід, тому що всі його брати загинули в Другий світовій. Впоратися з ситуацією він намагався за рахунок постійних відряджень на роботі. Він увесь час зникав – то в гаражі, то на риболовлі. Вдома ж чоловік завжди залишався холодним і відстороненим. І згадував про дружину, лише коли мова заходила про їжу. Залишається тільки дивуватися, як вона взагалі наважилася пов'язати з ним життя.
– Тож у тебе ще все буде гаразд, я точно знаю!
– Ми знайомі лише тиждень, а ти за мене так переймаєшся…
– Так, дійсно, – вона опустила очі долу. – Просто ти мені…
– Що я тобі? – зацікавився він.
– Не скажу! – зніяковівши, засміялася дівчина.
– Ти мені теж.
Флоріан поцілував її в щоку, майже в куточок рота. Серце дівчини забилося швидше. Вона відчула його запах і тепло губ. А ще кінчик холодного носа.
– Ти змерз? У тебе ніс холодний, – вона доторкнулася до нього пальцем.
– Ні, зовсім ні!
Насправді його кидало в жар від почуттів, що розпирали груди. Пульс прискорювався, наче спортивний автомобіль. Від її доторків бігли мурашки по шкірі. А ніжний голос дівчини він був готовий слухати вічно. Але ці бурхливі почуття юнак намагався приховати за допомогою невимушеної посмішки й дружніх жартів.
– А тобі не холодно? День сонячний, але в затінку свіжо.
– Мені добре… Ой, я мала на увазі – зовсім не холодно!
Біля кав’ярні зупинилася вантажівка, і робітники взялися нашвидкуруч вивантажувати ящики з водою й соком. На кузові красувалося зображення пишної красуні в шезлонгу на блакитному узбережжі, у руці вона тримала запітнілий келих з прохолоджувальним напоєм.
– Зараз би туди… – Аврора вказала рукою на вантажівку.
– Ти хочеш залізти до кабіни? – уточнив він. – Або до кузова?
– Флоріане, припини мене смішити!
– Невже на море? – підморгнув хлопець.
– Так, на море… – мрійливо вимовила вона. – З розбігу пірнути у воду, змити з себе міський пил – це таке блаженство…
Флоріан раптом подумав, що кожна людина має стати свідком хоч декількох чудес, просто щоб впевнитися, що життя – це не просто довгий шлях від колиски… до могили. Йому спала на думку одна ідея, і він запитав:
– Ти маєш закордонний паспорт?
– Ні. А що?
– Став би зараз у пригоді, – задумався він. – Ну, доки немає документів, давай візьмемо купальник і плавки, та підемо до басейну!
– Не знаю… – простягнула вона. – Треба подумати.
Аврора уявила собі, як вони разом плескаються в прозорій воді, підіймаючи тисячі бризок і раз у раз вибухаючи сміхом.
– Буде круто!
