Він ішов вулицею, подумки повертаючись до неприємної розмови. Як зустрів його редактор – наче дорогого гостя. І як змінився вираз його обличчя, коли з'ясувалося, що відвідувач прийшов ні із чим.
Ліза чекала на тата на вулиці, граючи з Топіком. Побачивши господаря, песик зрадів і збуджено закрутив хвостом, підстрибуючи на задніх лапах. Валентин нахилився й погладив малого.
– Тату, ну як, усе минуло добре? – з надією запитала дівчинка.
– Не дуже, доню, – чесно відповів він. – Але я спробую ще, звернуся до інших видавництв.
– Тобі все вдасться. Я вірю!
Вона обійняла його. Голова доньки лежала у нього на плечі, а тепле дихання лоскотало шию. Це були довгі обійми, у яких ніжність змішалася з гіркотою.
– А ми підемо до парку? Ми з Топіком чекали на тебе.
– Звісно, як я й обіцяв! Лише рукопис додому віднесу.
Дорогою додому у Валентина виникло зловісне передчуття. У спільному коридорі, доки він шукав, у якій кишені ключі, від усіх цих закритих дверей і націлених на нього вічок воно лише посилилося.
Удома на Валентина чекала дружина, завмерши біля вікна у кухні. Він наче вперше помітив, що плитки, якими викладена стіна, розтріскалися й почали обвалюватися, а пофарбована дощата підлога здулася й облупилася. З вікна було видно подвір’я, де донька, безтурботно сміючись, грала з Топіком. Валентин застиг у дверях, не наважуючись підійти до дружини.
– Ти, схоже, не надто задоволений, – вимовила вона, не повертаючись до нього. – Тобі відмовили, так?
– Можна й так сказати.
– Я так і знала… – прошепотіла вона, хитаючи головою, наче це могло перекреслити його слова.
– Мені сказали, що для публікації потрібні гроші. Але є й інші видавництва…
– Не їм одним потрібні гроші! – вигукнула вона.
– Я пропонуватиму свою книгу іншим видавцям і буду паралельно працювати – вдень ходити на роботу, а ввечері, вдома, займатися перекладами.
Світлана зчепила долоні – так, що пальці рук, які лежали на підвіконні, побіліли – і обернулася, зазирнувши Валентинові прямо в очі. Зараз здавалося, що їй на двадцять років більше, ніж насправді. Усвідомлення безнадійності й напруженість перекреслили чоло глибокими зморшками, а вузькі губи прочертили на обличчі гірке півколо краями донизу. Вона стояла, зіщулившись, наче їй на плечі звалили важкий тягар. До величезного переліку їхніх негараздів тепер додалися і нездійсненні надії чоловіка.
– Я пов'язала з тобою життя й пустила до своєї оселі, тому що чекала на підтримку й розуміння, – тремтячим голосом вимовила вона. – Бачу, що помилилася щодо обох пунктів! – тепер жінка кричала.
Стіни у квартирі були викладені з міцної повнотілої цегли – такої, що цвях не завжди вб'єш. Вони зрідка чули сусідів, а ті майже не чули їх. Що було тільки на краще. Так відразу й не скажеш напевно, чи лається хтось – якщо тільки не прикласти вухо до стіни, чого ніхто робити не збирався. Валентин відсторонено подумав, що ні до чого сусідам бути свідками їхніх постійних сварок.
– Через тебе ми в боргах! І моя кар'єра під загрозою, – вимовила вона напружено, наче розкриваючи якусь ганебну таємницю.
– Люба, усе налагодиться. Я працюватиму на трьох роботах, якщо буде потрібно.
Дружина примружилася, немов погано його розчула.
– Світлано…
– Так, авжеж! Це ж все змінює!
Її обличчя спохмурніло, наче грозова хмара, і скривилося. Жінка театральним жестом зааплодувала. Валентин сунув руки в кишені, щоб приховати, як сильно вони тремтять.
– Скільки разів я від тебе це чула?! За твоїми обіцянками-цяцянками можна годинник звіряти!
– Ти перебільшуєш…
– Я ніколи, ніколи не поїду до столиці! На все життя застрягну тут, працюючи в місцевій лікареньці!
– Послухай, Світлано…
– Що ти мені дав? Невпевненість у завтрашньому дні й необхідність зберігати рівновагу на натягнутій високо над землею емоційній струні? Усе життя я йду нею. А тепер я взагалі у пеклі! І все через тебе!
Валентин хотів відповісти, що пекла немає – його відчуваєш, коли неправильно сприймаєш життя. Але промовчав.
– Може, мені втекти від вас? – сказала вона якось спокійно й зовсім буденно.
Чоловік мовчав, намагаючись зрозуміти, наскільки серйозними є її слова. Схоже, дружина не жартувала.
Не вперше вона думала про те, щоб зібрати речі й поїхати. В інших місцях на неї чекали нові перспективи. Згодом вона б продала цю квартиру й забрала Лізу до себе. Облаштувалися б, без батька й чоловіка. Вона мала лише два варіанти: залишитися тут назавжди, наплювавши на власні амбіції й поховавши своє життя в домашній рутині, або піти, тим самим зруйнувавши сім’ю.
Але поки що Світлані вистачало лише одного погляду на наївне й добре обличчя доньки, щоб відкинути думку вчинити з нею так жорстоко.
Жінка присіла на стілець, схиливши голову, немов у роздумах. А Валентин усе стояв у дверях, не насмілюючись зробити й кроку.
– Ви, здається, до парку збиралися, – глухо сказала вона.
По голосу він здогадався, що дружина плаче.
– Так, Ліза з Топіком на мене чекають.
– То йдіть!
– Купити хліба?
Відповіді не пролунало. Чоловікові лишень здалося, що після його питання Світлана у розпачі розридалася.
Строфа (10)
Денне світло потрапило до кімнати, відвоювавши її у вранішніх тіней. Флоріан одягався, поглядаючи на іграшкового ведмедя Вірджила. Той влаштувався на столику біля ліжка, залишений там з ночі. Юнак згадав, як у дитинстві йому подарували тамагочі – віртуального домашнього улюбленця, якого можна було годувати, купати, гратися з ним, стежити за його здоров'ям і прибирати за ним.
Він пограв з тамагочі два дні й віддав його Йосипу, якого вистачило на тиждень. А білий ведмідь був з Флоріаном набагато довше. Він не просто звик, що Вірджил завжди поруч, – той наче став частиною його самого.
Настав понеділок, 8 липня. З того пам'ятного дня, коли юнак збирався вирушити за кордон, минув майже місяць. І не поїхав він лише завдяки Вірджилу, якого забув на сидінні автомобіля. Рішення виявилося спонтанним. Хлопець поглянув на іграшку і майже миттєво відмовився від колишнього життя.
Якби цього не сталося, наступного дня він би не познайомився з чудовою дівчиною Авророю. Замість цього вийшов би на роботу в юридичній компанії. А далі все б відбувалося так, як було давно сплановано. Непогано, звичайно. Але суть цього процесу можна охарактеризувати лише одним словом – «кар'єра», з усією його неминучістю. Проте не «щастя».
У житті Флоріана з'явилося б багато важливих паперів і професійних термінів. Він би зав’язнув у постійних «так треба» і «ти повинен». Однак навряд чи серед цих напружених буднів доля дозволила б йому знайти кохану. Дівчину, про яку він мріяв, засинаючи… Кожна зустріч з Авророю виявлялася незабутньою, повною замилування й радощів, незважаючи на те, чи це побачення в кінотеатрі, зустріч на ковзанці або цілий день, проведений в парку.
Після побачень юнак проводжав Аврору і дивився, як вона зникає за рогом будинку. Він ніяк не міг впоратися з запамороченням, тому що ніколи раніше не мав справи з такими сильними почуттями. Чим більшою ставала відстань між ними, тим сильніше він не знаходив собі місця.
Флоріану здавалося, що у нього в грудях замість серця – котушка з дротом, який невидимою лінією з'єднує його з дівчиною й змушує все тіло напружуватися на віддалі від неї. Якщо відстань між ними стане ще більшою, дріт розірветься, і тоді для нього не буде вже місця на цьому світі. Схоже, він дійсно закохався.
Але зміни торкнулися не лише його особистого життя. Якщо б він вирушив до великого міста в іншій країні, його б так і не осяйнула думка написати книгу. А зараз замість професійних обов'язків у нього з'явилася кардинально нова сфера діяльності. Він цілком поринув у письменництво.
Флоріан проводив різні дослідження, подумки жонглював образами й оформлював їх на полотні чистих сторінок текстового документа. Щодня юнакові відкривалися нові грані сенсу буття, даючи можливість реалізуватися як особистості. Він знайшов для себе справу, яка давала йому змогу відчути безмежну свободу. Майбутнє залежало лише від нього, він сам створював його з чистого аркуша.
