Вранці Флоріану іноді телефонувала мати, розповідала, що нового вдома і як справи у батька. Час у них минав, як зазвичай, розмірено – як вчора, позавчора або місяць тому. Єдина новина – тепер інженерно-будівельні роботи в компанії батька очолив інший чоловік, з цілком придатним для цього прізвищем – Себастьян Хаус.
Під час кожної розмови Ізабелла запрошувала сина на обід. І додавала, що можна обрати день, коли тата не буде вдома. Та Флоріан не боявся зустрічі з батьком. Причина, з якої він не хотів з'являтися в рідній оселі, полягала в іншому. Він побоювався, що якщо переступить поріг, тієї ж хвилини повернеться до свого колишнього життя.
Це звучить так, наче раніше він пиячив або крав, а тепер не хотів повертатися до безладного способу життя. Але певна аналогія в цьому проглядала. Флоріан був п'яний від тих переконань, якими його годували з дитинства. І крав власний час, дотримуючись їх.
Він вважав, що ще не час переступати поріг цього будинку. І не погоджувався на запропоновані альтернативи зустрітися в ресторані або на вулиці. Крім однієї: у нього в квартирі.
Після дзвінків мати приїжджала до нього, привозила домашньої їжі, і вони разом обідали. Флоріан розповідав про Аврору: де вони бувають, як проводять час – і Ізабелла незмінно цікавилася, коли він їх познайомить. Йосип також приходив у гості, приносив піцу, розповідав про свої уроки гри на фортепіано. Дитяче захоплення, схоже, ставало чимось серйознішим. Після закінчення школи він збирався здобути спеціальну музичну освіту, після чого вступити до консерваторії та займатися музикою. Він відчував душевний потяг до мистецтва.
Згодом і мати, і брат почали цікавитися діяльністю Флоріана. Вони приєдналися до Аврори в таємному товаристві читачів і тепер були обізнані, про що він пише. І поступово почали розуміти, як так сталося, що останньої миті юнак передумав летіти за кордон.
Ізабелла мала готовність йти на компроміси та швидко знаходила спільну мову з людьми, якщо лишень ситуація не виходила за межі пристойності й не уявлялася їй абсурдною. А Йосип завжди вважав старшого брата авторитетом і поважав його вибір. Але от батько юнака…
– Іноді мені здається, що він просто залізний, – якось помітила мати. – Тіло зовні, сталь зсередини. А в молоді роки був таким романтиком!
З дня першої зустрічі з майбутньою дружиною й ще довгі роки після народження хлопчиків Вінсент залишався люблячим чоловіком, готовим залишити все заради створення затишного сімейного вогнища разом з дружиною. І уважним батьком, який не лише цікавився успішністю синів у школі, але й знав, як у них справи, що їх хвилює, чому вони радіють.
Він і зараз кохав дружину й піклувався про дітей. Але тепер ці якості набули дещо іншої форми – відстороненої: він наче виконував свій обов’язок, без колишнього ентузіазму. З роками його серце обросло бронею. Навіть від найближчих.
Якось Флоріан зателефонував матері на мобільний. Але трубку взяв Вінсент.
– Вона у ванній, – повідомив батько.
Після паузи хлопець запитав:
– Як ти?
– Нормально. Дякую, що подзвонив, – спробував завершити розмову батько.
– Нема за що, – відповів син зі змішаним почуттям роздратованості й полегшення.
«Кровні зв’язки не мають значення. Набагато важливіша спорідненість думок», – подумав тоді юнак.
* * *
Флоріан снідав, набираючи SMS-повідомлення Аврорі. Біля нього на роздрукованих сторінках стояв Вірджил, виконуючи роль прес-пап'є. Кілька днів тому він завершив роботу над першою частиною книги «У чому справа!», назвавши її «Суспільство».
У ній йшлося про низку проблем соціуму – значних і дрібних, серйозних і не дуже, тих, що потребують негайного вирішення, і тих, які можуть трохи зачекати.
Ці кілька днів юнак збирався з думками й нічого не писав. Він став помічати, що робота вимагає більше часу та зусиль, ніж раніше. Ідеї були як зірки, і їх ставало усе складніше збирати в сузір'я.
Флоріан застібнув сорочку й вийшов з будинку. Повітря на вулиці зваблювало ароматом свіжої здоби. Над містом на тлі хмар низько пролетів літак. Листя на деревах ворушив легкий вітерець і відразу зникав. З алеї спурхнула зграя голубів та розсипалася у небі. Він провів поглядом птахів і сповільнив крок біля кав’ярні, у якій нещодавно пив каву з Авророю. За столом незнайомий юнак щось проникливо казав своїй супутниці, тримаючи її руки у своїх. В її очах застиг подив. Може, він якраз робить їй пропозицію?
Флоріан згадував, як почав працювати над книгою. Спочатку він навіть не розумів, про що саме писатиме, доки не торкнувся пальцями клавіатури.
– Я описую в книзі не все, що знаю, – якось сказав він Аврорі й підморгнув. – Але прагну досліджувати все.
Його оповідь нічого не приховувала, зображала, як усе влаштовано насправді. Неправда завжди солодка. А правда нам часто видається жорстокою, хоч і справедливою. Люди, можливо, скажуть, що його книгу подекуди важко читати. Але якщо так, то нехай будуть впевнені, що писати її було настільки ж непросто. Він сам не раз наштовхнувся на істину, яку гірко було прийняти.
Флоріан підійшов до будівлі, до якої прямував, та переступив поріг видавництва. У великій приймальні за столом сиділа секретарка. Вона зосереджено читала якийсь журнал і поки що не помітила відвідувача.
Ліворуч від неї виднілися замкнені двері з табличкою «Директор». А праворуч, також зачинені, знаходилися двері до кабінету головного редактора.
– Доброго дня, – привітався він. – Можу я поговорити з вашим директором?
Питання зависло в повітрі, а дівчина все витріщалася в журнал, не звертаючи уваги на відвідувача.
– Вітаю! – повторив він. – Скажіть, чи можу я поговорити з директором?
– Так, я вас слухаю, – відповіла дівчина, акуратно виймаючи навушники з вух.
– Але ви мене не чули.
Секретарка розгубилася, щось бурмочучи на своє виправдання. Винувато знизавши плечима, вона сказала:
– Ну, вибачте.
– Я можу поговорити з вашим директором? – втретє запитав Флоріан.
– Його зараз немає. Він рідко буває на місці. Але ви можете звернутися до нього в письмовій формі, заповнивши форму зворотного зв'язку у нас на сайті.
– А з головним редактором? – Юнак указав на двері праворуч.
– З якого питання?
– Хочу обговорити процес видання книжкової продукції.
«Ще один новий автор», – пустивши очі під лоба, подумала секретарка й лінькувато підняла слухавку. Щось вигукнула скоромовкою, згадавши про відвідувача, похитала головою, скривилася, після чого кинула її на важіль.
– Розумієте, зараз наш головний редактор дуже зайнятий. Ви можете присісти й зачекати, доки він звільниться. Або приходьте іншим разом, заздалегідь домовившись про зустріч. Також, нагадую, у нас на сайті є форма зворотного зв'язку.
– Дякую, я зачекаю.
Біля стіни стояло три стільці. Флоріан присів на той, що посередині, і став чекати. Минуло п'ять хвилин, потім десять, п'ятнадцять… після півгодинного очікування він почав соватися на стільці й оглядати приміщення.
Основна причина, з якої він обрав саме це видавництво – воно дійсно було кращим на ринку. Тут друкувалися найбільш відомі автори – як вітчизняні, так і іноземні.
Секретарка за столом то буравила його поглядом, доки він відволікався, то навпаки, намагалася не дивитися на хлопця, коли він косився в її бік. Схоже, вона не розраховувала, що несподіваний відвідувач терпляче чекатиме, скільки буде потрібно.
У неї на столі пролунав дзвінок. Телефон встигнув подзвонити двічі, перш ніж вона підняла слухавку. Розмова вийшла довгою. Секретарка докладно розповіла своєму співрозмовникові, чому не приймає снодійне, виписане лікарем. Згадала про проблеми зі сном. Обговорила рахунки за комунальні послуги…
Флоріан нудьгував. Переписувався з Авророю. І чекав…
Ізабелла казала йому, що його батько завжди був самовпевненим і цілеспрямованим. У будь-якій ситуації він тримався твердо, стискав зуби, і все в ньому виражало рішучість намірів. Ця якість передалася й синові.
