Вона ледь дотерпілася кінця тієї клятої вечері й похмуро слухала п’яні теревені чоловіка всю дорогу додому, насуплено роздивляючись темні вулиці Києва за вікном автівки. Перед очима нездоланно все поставалося вродливе лице нареченого сестри, й вона здригнулася від несподіванки та огиди, коли її тіла торкнулися руки чоловіка.
— Люба…
Мар’яна кинула на нього прохолодний погляд.
— Не треба…
— Але…
Вона примусила себе вимучено всміхнутися до нього.
— Вибач, але це все та таткова настоянка з горобини. У мене ще з дитинства від неї жахливо болить голова.
Й вона сказала правду, бо голова в неї й справді болілася, та ніяк не від батькової смачної настоянки, а від безсилої злості та ненависті до власної сестри.
Мар’яна була майже закоханою у нареченого останньої.
А за місяць Степан з Євою побралися.
Степан так і не покохав дружини, але ставився до неї так, що ні в Єви, ні в батьків її не виникало сумнівів у тому, що палке почуття її розділене ним повною мірою. Вона, засліплена власним коханням, свято та наївно вірилася у його кохання, котре існувало лише в його словах, але ніяк не в його серці, яке полишалося вільним. Єдине, що володіло серцем Степана Малковича, — то були честолюбні плани на майбутнє, але він зажив при цьому досить щасливим життям із Євою. Перші роки шлюбу їхнього того, що випромінювало її закохане серце, вистачало на двох, до того ж вона спочатку була просто винятковою дружиною й намагалася все робити так, аби Степанові було добре, жила тільки для нього. А ще вона надзвичайно погарнішала, розквітла в заміжжі, вся сяюча тим незнайомим для Степана почуттям, котре ще не торкнулося його серця.
Захар Дем’янович зі своїми зв’язками зміг виліпити з нього досить непоганого держслужбовця, а потім допоміг відкрити власну справу, котра й перетворила бідного хлопця з Рівненщини на одного з найбагатших людей країни. Він мав усе, про що так мріялося йому з дитинства, й головне — він вилікував матір. То був найбільший біль його дитинства та юнацтва — завжди п’яна мати. Вона почала пиячити досить банально та звичайно — коли Степану минуло п’ять і його батько покинув її заради іншої жінки. Весела, усміхнена Антоніна Василівна, медсестра за фахом, за короткий час перетворилася на похмуре, майже незнайоме маленькому Степанку створіння. Вона все частіш почала повертатися додому з тим бридким горілчаним смородом з рота, котрий маленький Степан так ненавидів, гримала на нього й уже не обіймала, не пригортала до себе, як то було раніше… Майже чужа, невпізнавана й неохайна, з брудним волоссям, вона завалювалася на лаву й починала невиразно бубоніти якісь прокльони на адресу колишнього чоловіка та його нової дружини. Степанко якось потикнувся в таку хвилину до неї з проханням напрочуд наївним, дитячим дати молока, та, отримавши важкого поличника, від котрого запалалося лице, більш навіть на очі страшився їй потрапити. З часом вона почала все частіш повертатися додому ото такою чужою та грубою, а згодом і взагалі покинула роботу. Жили на гроші, котрі батько надсилав на Степана, й поступово він почав звикати й до нової, грубої мами, й до стійкого горілчаного смороду в їхній хаті. Звикався він і до того, що покинула вона готувати свої смачні борщі та тушковану картоплю, й усе частіш перебивалися вони слизькими ковбасами, а то могли й самого лиш хліба погризти. Мама їжею геть не переймалася, їй би тільки що випити було, те єдине хвилювало, а що вже попоїсти малому Степанку, те не обходило. І його поступово почала підгодовувати сусідка баба Настя. Й саме та сухенька, проста бабуся й вклала до свідомості малого хлопця, що його мати є глибоко нещасною, слабкою людиною й що він, коли зросте в мужнього чоловіка, має їй завжди допомагати.
— Твоя мама гарна людина, дитинко, — часто повторювала вона, насипаючи голодному Степанові неймовірно смачного борщу в полумисок, та ще з курятиною, котру він так любив. — Просто зрада твого батька виявилася для неї надто болючим ударом. Але ти маєш любити маму, якою б вона там не була…
Степан спочатку хлипав:
— Вона б’ється.
— То не вона, а все горілка клята. Ти краще зростай скоріше, вибивайся в люди й витягуй маму з ями.
Саме баба Настя дала йому гроші, аби він поїхав до Києва, наполягла на тому, аби він спробував віднайти себе в столиці. За ті два роки, що пропрацював у столиці до зустрічі з Євою, до рідного села Степан приїздив лише двічі, й один раз на похорон баби Насті, котра померла за місяць до його операції. Мати геть опустилася, могла днями нічого не їсти, й поки була поряд баба Настя, то хоч якось підгодовувала, а коли померла вона… Й ось тут йому й трапилося те знайомство з Прилуками. Степан добре розумів, що за колишнього свого життя чи зміг би вилікувати матір, хоч і намагався, відкладав гроші, купував ліки, але вони були дешевими, вона знову запивала, а лікування потребувала дорогого. Й ось тоді й трапився йому той дарунок долі в особі Прилуки з її палким коханням.
Він вилікував матір у приватній клініці в Швейцарії, й вона через роки повернулася до нормального життя.
За два роки після весілля Єва народила Еллу.
З того першого дня, коли Степан зазирнувся до блакитних, каламутних ще оченят доньки, його серця нарешті торкнулася любов. Неймовірно велика та безмежна батьківська любов. Донька вродилася на диво на нього схожою, й Степан навіть не уявляв собі, що з нього виявиться такий люблячий батько, та він любив Еллу навіть сильніш, ніж любила її Єва.
За час шлюбу в його житті час від часу траплялися жінки, бували й такі, котрими він відверто захоплювався, але все ж кохати він нікого з них не кохав, ті красуні не могли заволодіти серцем уже досить заможного Степана Малковича, як не намагалися. В нім поки панувала лише одна донька.
Мар’яна з чоловіком декілька років прожила в Йорданії, але кожного разу, коли приїздила до Києва, блакитні очі її, що не втратили краси, з надією вп’явалися в лице, в очі Малковича. Які жалі брали її за кожної їхньої зустрічі, було відомо лиш їй одній. Роєв почав з роками стрімко старітися, гладшатися, у той час як Степан з досить вродливого юнака перетворився на неймовірно гарного чоловіка. З густим, м’яким волоссям кольору достиглої пшениці, з тими блакитними очима, один погляд котрих змушував холоднувату, самовпевнену та самозакохану Мар’яну Роєву перетворюватися на жінку. Просто жінку, закохану жінку. Відстань та роки розлуки майже не позначилися на тих почуттях, котрі вона мала до чоловіка сестри, в котрого закохалася в той святковий вечір заручин Степана з Євою. Й вона не позбулася того свого почуття в пісках Йорданії, а навпаки, за ті роки воно повністю оволоділося її серцем.
Через п’ятнадцять років подружнього життя Степан закохався.
Але закохався не в дружину, й навіть не в її вродливу сестру.
Маючи тридцять сім років шлюбного життя, тесть казав йому, що кохання може прийтися до чоловіка в будь-якому віці, й Степан, котрому тоді було лише тридцять, то запам’ятав. Минув час, він мав тридцять вісім років прожитого життя, мільйонні статки, ту заможність, про котру так мріяв ще з дитинства, лискучу, сяючу діамантами дружину та більш як з десяток неймовірно гарних коханок, але закохався в звичайну, далеку від його теперішнього кола жінку, хатню робітницю матері. Вилікувавши її у Швейцарії, він хотів забрати Антоніну Василівну до себе, до Києва, але вона відмовилася їхати з рідного села. Степан збудував їй у селі гарний будинок, і з часом, коли мати, що підірвала роками пияцтва здоров’я, почала хворіти, він запропонував найняти їй когось із села, аби допомагався з господарством. І через тиждень мати телефоном уже розповідалася йому про якусь там Аллочку Федишину, жіночку з приїжджих, котра мешкає через будинок і є такою лагідною, гарною жінкою, котра й ставиться до матері, наче рідна донька, й по хаті хутко вправляється, й готує смачно.
— А які пиріжки вона пече! Стьопо, та я життя яке довге прожила, а таких чи спечу, — торохтіла мати, а Степан тільки усміхався.
