Вперше він Аллу зустрів на мамин день народження, восени, тоді вони приїхали родиною, з ним ще були Єва з Еллою. Степан тільки увійшов до будинку, як відразу в очі йому зазорили поглядом веселі зелені очі… Він завмер на порозі, вдивляючись у них, у ті очі, й відчуваючи, як незнайоме тепло заповнює груди й робиться йому й трішки дивно… То була перша мить, а наступної вже роздивився він і лице вродливої молодиці, володарки тих незабутніх очей, і густе її, темне волосся, заплетене у товсту косу. Чомусь відчув себе чи не вперше в житті якось ніяково й затупцювався на порозі, не наважуючись увійти до материного будинку, туди, де господарювала зеленоока красуня.
А вона привітно до нього усміхнулася.
— Ви ж Степан Олексійович? Та проходьте, чого ж ви на порозі заклякли, Антоніна Василівна вас так чекала…
Дивна то все ж таки річ — серце людини, коли захочеться, тоді й озветься у грудях почуттям… Степана ж зчаровували такі жінки, такі вишукані красуні, а серце його продовжувало вперто мовчати, мов чекаючи когось. І кого? Чи не цієї ж зеленоокої, котра поралася в материнському домі, привітно й доброзичливо усміхаючись що до нього, що до Єви з Еллою. А він сидів за столом, відчуваючи в самому собі незнайомця, й ловив кожен її порух, кожен тихий крок, і завмирав кожного разу, коли підходила вона надто близько… Й світло як було довкола, а він раніш і не помічав, що будинок матері був наповнений настільки світлом. Шкода тільки, що воно якось пригасло, коли Алла пішла додому, з усмішкою пояснивши, що треба робити уроки з сином.
Вже до вечора Степан дотямив, що закохався.
Закохався вперше й насправді, а не просто захопився вродою привабливої жінки, звабливим тілом, як то було раніше. Те почуття було настільки несподіваним та всепоглинаючим, що Степан спочатку розгубився й не знав, що йому робити. Тільки одне знав точно — його почало нестримно вабити до рідного села, туди, звідки колись утікав з намірянням віднайти собі кращого життя. Й привід до тих частих наїздів знайшов — почав будувати біля материного будинку хатинку для полювання, ближче до лісу, аби була лиш можливість бачити частіш Аллу — простеньку таку, надзвичайно скромно вдягнену, але для нього вже необхідну, як ковток повітря, як саме життя.
Він протримався в мовчанці два місяці, а потім зізнався у своїх почуттях, упіймавши її, таку заклопотану на вулиці. Вона кудись поспішалася, одягнена в благеньке пальтечко, й здригнулася усім своїм невеличким, але пишним тілом, коли він, ураз якось осмілившись, ухопив її за маленьку й міцну долоньку, зупинив.
— Алло, стривайте…
Зелені, чаклунські очі поглянули здивовано.
— Щось важливе, Степане Олексійовичу? У мене Ростик температурить, а Вова на чергуванні…
Степан розуміюче кивнув і хотів було відпустити її до хворої дитини, але несподівано для себе видав:
— Алло, я кохаю вас…
Зелені очі наповнилися недовірою.
— Ви — що?
Степан відчув себе більш упевнено.
— Кохаю вас, — повторив він, мов пісню, ці прості два слова й завмер, і разом з ним завмер увесь світ довкола, й вітерець, що овіював дві постаті їхні, які застигли біля воріт, й пташиний спів, що долинав десь із лісу…
Він мовчки вдивлявся в її очі, палко бажаючи взріти там відгук, відповідь на його почуття, те почуття, що зробилося в нім таким пронизливим та владним. А вона мовчала, тільки дивилася на нього так… так ніжно, що відчував він, як у серце могутніми поштовхами стукається, вливається щастя… Щастя та радість, бо бачив у її очах те, що вона теж кохає його, й очі її кричали зараз про те, відверто виказували все. Та всі його мільйони, все його сите та розкішне життя, хіба що за винятком того дня, коли народилася Елла, — ніщо не дарувало йому стільки щастя, як подарував оцей погляд зелених очей, у котрому приховувалося кохання.
Кохання до нього!
Він підійшов ближче, спробував узяти Аллу за руку.
— Алло…
Вона заблимала, й туман того дивного, бажаного для нього почуття розвіявся в очах її так стрімко, й вона ступила крок назад.
— Степане Олексійовичу, не треба! Ви щось таке вигадали…
— Моє кохання не вигадки…
— У нас родини, чи ви вже забули? Я ніколи не візьму на душу такого гріха, не зможу розбити чужу родину. Зрозумійте, це не для мене, та й Єва Захарівна такого не заслугувала, я ж бачу, що вона гарна людина. Та й Вова, я не зможу його зрадити…
Степан важко зітхнув.
— Так що ж нам тепер, страждати?
Алла кинула на нього пронизливий погляд.
— Усе наше життя — то є страждання.
— Алло, будь ласка… Ви ж теж не байдужі…
— Це немає жодного значення, — швидко перервала вона його й, перш ніж він зміг її зупинити, гайнула геть, полишивши його розгублено дивитися їй услід. Простенько, навіть бідно вдягнена, вона так швидко йшла до свого двору, майже бігла, й Степан ледь стримував себе, аби не кинутися слідкома, аби не вхопити її посеред дороги, котрою ходили люди, обернути до себе лицем, й кричати на все село про своє кохання, й цілувати ті маленькі, суворі вуста.
Бажання так вчинити було просто нестерпним.
Але він продовжував стояти на місці.
З того дня стосунки між ними зробилися досить напруженими, але Степан усе одно не полишував своїх наїздів до села, відчуваючи себе геть хворим, коли довго не мав змоги побачити Аллу. Її ставлення до нього зробилося більш прохолодним, вона вже не зустрічала його посмішкою кожного разу, коли він входив до будинку, а тільки кине швидкий, обережний погляд, обпече тим спогляданням, коротко привітається й ховає скоріш свої зелені очі. Ховає, аби Степан не встигнувся помітити там головного. Але він помічав і божеволів від щастя. Він із впертістю безтямно закоханого юнака тинявся до матері, нетерпляче чекаючи, коли Алла нарешті одумається й покине свого негарного, нікчемного чоловіка, з котрим узагалі невідомо чому пов’язала своє життя, й вони нарешті будуть разом. Сам він уже був готовий до того, аби будь-якої миті покинути Єву, хоча й знав, що для неї це буде болісним ударом. Але ж, зрештою, він подарував їй шістнадцять років щасливого подружнього життя, й чи не заслугував за це власного щастя?
А щастя його нервувалося, робилося дратівливим, коли він навідувався без попередження… Але він чекав, він терпляче й одночасно нетерпляче чекав, чекав тої миті, коли нарешті доскочить свого щастя.
Щастя бути поряд коханої жінки.
Обгорнувши струнке, розкішне й досить ще привабливе тіло сріблястим, пухнастим хутром шубки, Мар’яна Роєва стрімко вийшла з приватної дорогої клініки, наостанок холоднувато поглянувши на надміру улесливого — якщо не сказати, нудотно-медяного лікаря, котрий вийшов супроводити її до самих дверей. Усівшись за кермо сріблястого кольору позашляховика, вона стрімко зірвала автівку з місця й понеслася рівною, прямою дорогою додому.
Виїхавши за ворота клініки, вона розсміялася.
Розсміялася легко та свобідно, вивільняючи усю ту напругу, котру накопичувала у собі не тільки останню добу хвороби Миколи, а, видавалося, й усе життя з ним. А все-таки вона гарна акторка. Миколу відправили до лікарні добу тому з інсультом, коли він, прокинувшись уранці, зробив декілька кроків від ліжка й раптом захрипів і почав падати, випускаючи з розслабленого рота огидну пінисту слину. Мар’яна кинулася до нього, закричавши, бо знала, що в сусідній кімнаті прибиралася служниця, але ніхто не бачив вдоволення в її великих блакитних очах, коли схилялася вона над непритомним, застиглим, схожим на бридке біле тісто тілом чоловіка. Думка про те, що Микола помре, невимовною радістю, молодим вином бродилася у неї в голові увесь той час, поки викликали приватну «швидку», коли вона вірною, вбитою тривогою дружиною їхала слідкома й добу скорботно чергувала поряд, не втомлюючись проливати побільше сліз.
Лікарі не давали надії, що Микола може видужати, із сумними пиками сповіщали Мар’яну об тім, що хоч вони й намагаються робити усе можливе, але його серце є надзвичайно слабким, аби боротися за життя… Мар’яна заливалася тихими слізьми в той час, коли радісний сміх наполегливо пнувся з самих глибин її єства.
