Валентину згадався його дідусь. Думки про нього завжди здавалися фізично відчутними, начебто він перебував поруч, тут і зараз.
Ось вони усією родиною вечеряють. Страви на столі. Але ніхто поки не доторкається до тарілки. Дідусь простягає руки своїй дружині та сину, які, в свою чергу, – маленькому Валентину та його матері. Старий вимовляє подячну молитву за здоров'я у сім'ї та їжу на столі…
– Я не релігійна людина, – якось сказав він онукові. – Але за столом сидять віруючі й чекають від мене слова, як від старшого. Потрібно вміти знаходити спільну мову і не звертати надмірної уваги на розбіжності у поглядах, тому що вони лише роз’єднують нас.
З дитинства Валентин збирався піти по стопах батька свого батька й, подібно до нього, зробити щось значне. Багато років той віддав роботі на уряд. Він був провідним експертом з абсорбції – професії майбутнього, актуальної за всіх часів. До його обов'язків входило вирішення конфліктів на національному й релігійному ґрунті. Він допомагав знаходити спільну мову представникам різних культур.
Дідусь часто повторював Валентину:
– На тебе чекає прекрасне майбутнє. Ти багато чого досягнеш.
– Як ти? – запитував хлопчик.
– Більше, – незмінно лунало у відповідь.
Валентин вірив цим словам тоді. І зараз йому хотілося в них вірити. Але чим більше років йому виповнювалося, тим складніше було уявити, що він взагалі зможе чогось досягти.
* * *
Флоріан відмовився від запропонованих кави й тістечок, хоча редактор і наполягав. Після його гордовитого тону це було як мінімум недоречно й сприймалося як хабар. А юнак був не з тих, що відчувають себе у таких обставинах як риба у воді. Йому не сподобалася зверхня поведінка хазяїна кабінету, як і його подальша демонстративна прихильність. І він не сумнівався, що багато відвідувачів відчували подібне.
Подальше співробітництво уявлялося Флоріану лише на ділових засадах, без частувань. Вони ще обговорили низку особливостей майбутнього видання й, звичайно ж, приблизну вартість проекту. Після чого потиснули один одному руки й сказали, що раді були познайомитися.
Хоча в глибині душі Флоріан вважав зовсім інакше. Йому взагалі не подобалося, що доводиться щоразу повідомляти про задоволення від знайомства, навіть якщо це не так. Але з цим нічого не вдієш. Якщо живеш у суспільстві, доводиться дотримуватися правил пристойності.
Продовжити розмову і перейти безпосередньо до справи вони домовилися, коли написання книги буде закінчене.
Швидше за все, ввечері на Флоріана очікувала зустріч з Авророю – прогулянка під зоряним небом, якої він уже з нетерпінням чекав. Але поки що йому складав компанію лише білий ведмідь Вірджил у кишені. Вони вирушили до міського скверу.
На небі не було жодної хмарини. Сонце піднялося високо й розпалило усе навколо. Саме в такі спекотні дні люди прагнуть на природу – виїжджають на річку, ходять до лісу або гуляють у сквері. От і в парку виявилося велелюдно. Алеями походжали чоловіки й жінки, біля кіосків з морозивом юрмилися діти. Але це випадкове сусідство не обтяжувало своєю присутністю, як буває на звичайній гамірливій вулиці.
На розі, прив'язані до конов'язі, били копитами три коні. Вони дивилися на перехожих так, наче знали, що деякі їх бояться. І не дивно – тварини виглядали дуже великими й мускулистими. Вони схропували та крутили хвостами, відганяючи від себе настирливих комах. Як і люди, коні знемагали від нестерпної духоти цього спекотного дня. Тому біля кожного стояло цебро з водою.
На спину одного зі скакунів посадили хлопчика й проінструктували, як триматися та чого робити не варто. І відразу його мати почала просити чоловіка скасувати прогулянку верхи:
– Може, не варто? Він же ніяк не прив'язаний! Він може впасти!
– Тримайся ногами, синку, – відповів лишень тато.
– Не хвилюйтеся! – завірив її конюх. – Я йтиму поруч.
Він взяв поводи, і кінь рушив, цокаючи копитами. Кроки були статечними й важкими, ніби тварина намагалася за щось покарати землю у себе під ногами.
Флоріану вдалося відшукати тінисту місцину під покровом дерев. Він тримав іграшкового ведмедя в руці й озирався. Напроти нього на лавці розташувалися чоловік з дівчинкою. Біля них, слухняно склавши лапки й висунувши язика, сидів невеликий песик.
Лавку ліворуч від нього займала жінка і дві її величезні торби. Вона тасувала гральні карти й дмухала димом смердючої цигарки, доки дитина, що стояла за нею, копошилася в неї у волоссі. Може, шукала вошей? Раптом вона хрипко розсміялася, продемонструвавши усім забруднені помадою зуби.
Валентин переглядав оголошення й уже встиг за декількома подзвонити. І хоч випуск газети датувався сьогоднішнім числом, вакансії виявилися вже закритими. Лише одна контора погодилася на співбесіду. Але у разі зацікавленості вони могли лише поставити його в чергу охочих, яка дійде до нього не раніше початку осені, за умови зміни кадрів.
У нього раптом пересохло в горлі. А в уяві відразу виникли, змагаючись за його увагу, сто сценаріїв один жахливіше за інший. Що він скаже дружині, коли вони з Лізою й Топіком повернуться додому?
Одного разу у них з дідусем зав'язалася суперечка, і він запитав:
– Як перемогти, якщо більше не відчуваєш надію? Це можливо?
– Звісно, можливо, – спокійно відповів старий. – Ти можеш втратити усіляку надію, але потім, іншого разу, доля повертається до тебе обличчям, і все складається якнайкраще.
– Однак надія вмирає останньою – так нам кажуть у школі.
– Менше слухай, що там базікають. Думаєш, без надії на тебе чекає лише фінал?
– Так. Причому досить неприємний, – припустив маленький Валентин.
– Це кліше, яким годують людей. Часом лише втрата усілякої надії робить людину абсолютно вільною. Звісно, таке трапляється не завжди, але…
– Але все ж трапляється?
– Саме так. І якщо людина не зламається критичної миті, вона починає усвідомлювати, що вже немає перешкод, здатних її утримати. Їй вже все однаково. Це дає можливість зосередитися й знайти кращий для себе варіант дій. Якщо зникла остання надія, вважай, що все тільки починається, і дій зовсім інакше.
– Діяти інакше? – перепитав хлопчик.
– Авжеж! Треба вчинити не так, як планував спочатку. Піти проти течії, побороти свої звички й приймати рішення без прив'язки до надії. Тоді, можливо, ситуація зміниться на твою користь.
Топік торкнувся господаря лапою й питально подивився на нього вологими очима. Песик відчував, що Валентин засмучений, і хотів якось допомогти.
– Тату, не переймайся, ти обов'язково знайдеш гарну роботу, – намагалася утішити його донька. – І тобі ще все вдасться з книгою. Ти не даремно її писав, навіть не думай про це!
Він знизав плечима.
– Може й так, Лізо… – але в його голосі бриніла туга.
Флоріан виринув із власних думок, побачивши, що до нього підбігла маленька собачка. Це був Топік. Він підштовхнув юнака лапою й спробував вказати мордочкою на лаву навпроти, де сиділи Валентин з дочкою. Чоловік, опустивши голову, тоскно дивився на газету на колінах. Дівчинка щось палко говорила, схопивши його за руку.
– Ти їхній песик? Що ти хочеш мені сказати?
Топік схилив голову набік та завиляв хвостом. Флоріан уважніше подивився на батька і доньку й трохи подався вперед, щоб почути їхню розмову. Він уловив, що вони говорили про книгу, написану цим чоловіком. Щось про жінку на ім’я Світлана…
Алеєю, галасуючи, пройшов натовп туристів, і юнак не розчув, що було далі.
Топік ще раз підштовхнув його лапою. Флоріан піднявся зі свого місця й підійшов до сусідів напроти.
– Прошу вибачення за те, що перериваю вашу розмову. Це ваш песик?
Валентин ствердно похитав головою і покликав до себе тваринку.
– Це наш Топік! – відповіла Ліза.
– У нього дуже добрі очі, – помітив Флоріан.
– І він умілий маніпулятор, – додав чоловік.
– Вибачите… Ви, схоже, шукаєте роботу?
