У душі він відчував, що гріхи необхідно спокутувати. Причому не лише останній, наймерзенніший вчинок, а й усе, що він дозволяв собі раніше. Життя проносилося повз, формуючи у свідомості щось нове і незрозуміле, але від цього ще більш лиховісне й жахливе.
Уже не вперше, підходячи до свого будинку, Гнат сповнювався відчуттям якогось підсумку, фінального акорду. Щоразу це відчуття виникало тої самої миті, коли залишалося завернути за ріг – у якихось десятках кроків від його оселі. Йому здавалося, що за рогом на нього хтось чекає, мовчазно й терпляче, але останньої миті тінь розсіювалася і зникала.
Можливо, він відчував чиюсь присутність за запахом або тепловим слідом. Хлопець не міг цього збагнути розумом, але відчував підсвідомо. Щоразу все повторювалося. І щоразу за рогом не було нічого, крім звичайного безлюдного тротуару…
Цим вечором, підходячи до будинку, він згадував давній домашній скандал з батьком: як злість, що розпирала старого, перетворилася на сліпу лють (знайому і матері, і молодшим братам; ця лють змушувала Гната-старшого бити посуд та трощити меблі).
Батько дивився, як його дружина за щось сварить хлопчиків. Він підійшов до них, але вони продовжували сперечатися.
Тоді він наказав усім негайно замовкнути. Сини побачили, що батько напружено засунув руки до кишень. Можливо, чоловік намагався утримати кулаки від необдуманих дій. Хлопці миттєво замовкли, але було вже занадто пізно. Його терпець урвався, і весь гнів, що накопичився, доки старий намагався тримати себе в руках, наче лавиною обрушився на них…
Гнат виринув із власних думок і, підходячи до рогу, за звичкою сповільнився. Він вкотре подумки зазирнув туди. Що там? Дихання? Або просте коливання повітря?
Його очі приховували опуклі сонцезахисні окуляри. Він зняв їх і зайшов за ріг. Опале листя понеслося тротуаром, недбало підштовхнуте осіннім вітром. У декількох метрах від нього стояла дівчина. Він упізнав її – та сама, яку він і його друзі зґвалтували. Та сама, про яку він тепер часто згадував.
За ним прийшла його Немезида. Останнє, що побачив Гнат, були її зуби, що хижо блимнули в роті, численні й гострі, немов колючі промені далекої зірки. І два дула рушниці.
Строфа (14)
Увійшовши до спальні, Вінсент перш за все навстіж відчинив вікно. Після чого неквапливо стягнув одяг, кинувши його на спинку стільця, вбрався в піжаму й ліг до ліжка. І так щовечора – світ поступово стискається до однієї кімнати. А потім стає ще меншим, і людину поглинає сон.
Чоловік обережно відкинув ковдру, щоб не потривожити дружину. Ізабелла лежала непорушно. Вона виглядала дуже втомленою, наче увесь день працювала в полі, збираючи нектар-дурман, а тепер у забутті намагалася очиститися від отрути.
– Причини вікно. Я змерзла, – раптом прошепотіла жінка.
– Люба… – тихенько промовив Вінсент за хвилину і торкнувся її плеча.
– Що? Ти зачинив вікно?
– Так, звісно. Я хочу тебе спитати… – обережно почав він.
– Про що?
– Скажи, де і коли ми зустрілися?
– У якому сенсі – коли зустрілися? – здивовано перепитала вона.
– Ну, коли ми познайомилися з тобою? Де це відбулося і за яких обставин?
У спальні було темно, але чоловік знав, що зараз Ізабелла сердито насупилася.
– Дивно, але я не можу згадати, – відповіла вона. – А що?
Вінсенту раптом стало холодно. Слова дружини важко впали на його серце, немов грудки землі на кришку труни.
– Невже не пам'ятаєш?
– Це було сто років тому…
– Не сто, а тридцять. Лишень тридцять.
– А ти через це засмутився, чи що? – Зненацька жінка повернулася до Вінсента і голосно розсміялася: – Це ж треба, яка нісенітниця! Дружина забула, де зустріла власного чоловіка, та й чоловік не пам'ятає знайомство із дружиною.
Він потер собі лоба, щосили намагаючись воскресити в пам'яті той день, ту мить. Натиснув пальцями на очі, наче це могло допомогти. Але марно. Для нього раптом стало напрочуд важливо згадати їхню першу зустріч…
– Зрештою, це не має жодного значення, – тим часом вирішила дружина.
Вінсент намагався підібрати правильні слова, стискаючи її долоню, але Ізабелла одним рухом сіла в ліжку, опустила ноги на холодну підлогу й попленталася до ванної. Струмінь води, ледве чутні ковтки… Він не мав сумнівів, що дружина п'є таблетки. З першими осінніми днями до неї завітав звичний гість – безсоння. Щовечора вона вдавалася до снодійного. Якщо воно не допомагало і сон не йшов – вживала ще.
– Так, мабуть, це вже не має значення… – похитавши головою, пробурмотів він.
Вінсент спробував подумки підрахувати кількість таблеток, які зараз прийняла його дружина. Як багато вона проковтнула? І скільки витрусить собі на долоню завтра і післязавтра? Він знав, що Ізабелла випила достатньо, щоб проспати всю ніч, а от він буде вертітися у ліжку, чекаючи, доки нарешті настане ранок. Так бувало щоночі – після того випадку, коли й до нього припинив навідуватися Морфей…
Тиждень тому Ізабелла вперше переборщила з таблетками. Її тіло нерухомо розпласталося на ліжку, а санітари скупчилися навколо, спостерігаючи за жінкою і чекаючи, доки закінчиться неприємна процедура промивання шлунка.
Саме тоді він раптом усвідомив, що смерть дружини не викликала б у нього сліз. Це було б наче смерть малознайомої людини, з якою він колись мав справи, а може, просто бачив її фото в газеті. Думка вразила Вінсента своєю відвертістю й цинізмом, і в нього перехопило подих від усвідомлення всієї ситуації.
Спустошений чоловік, який не спілкувався з власним сином через якісь принципи і забув, як колись цілувався з дружиною під дощем. Сьогодні його очі залишалися сухими, але серце спливало кров’ю.
«Коли в мені утворилася ця порожнеча? Що там ще залишилося?» – запитав сам себе Вінсент, але відповіді не мав.
Власне, якщо замислитися, то між ним і Ізабеллою вже давно пролягла прірва. Усім іншим могло здатися, що вони ідеальна сім’я. Він – зразковий батько й чоловік. Вона – турботлива мати і дружина. Але існували нюанси, про які не знали навіть Флоріан та Йосип. З роками зникло порозуміння, а згодом і кохання.
Нарешті суцільна темрява змінилася сонячним свіжим ранком. Буремна ніч розсіялася, немов оптичний обман, перетворившись на ясний день. Небо було блакитним, чистим, без жодної хмаринки. Прокинувшись, Вінсент побачив, що друга половина ліжка порожня. Очевидно, дружина кудись вирушила з самого ранку…
Спальню заливало яскраве сонячне світло, і в його нещадному промінні Вінсент виглядав виснаженим і якимось підстаркуватим, а ще – наляканим. Він наче довгі роки провів у підвалі – блідий, зі змарнілим обличчям… Яскраво-сірі очі вицвіли, сиве волосся збилося клаптями, навіть губи здавалися безкровними.
Його погляд безцільно метався по кімнаті й нарешті зупинився на тумбочці. Там, залишений з вечора, безмовно чорнів мобільний телефон. Раптом Вінсент посміхнувся, і посмішка чарівно осяяла його обличчя, розгладивши нахмуреного лоба.
– Я йому подзвоню! – кивнув він порожній кімнаті.
Флоріан якраз снідав у кав’ярні з Авророю. Білий ведмідь Вірджил розташувався біля цукорниці і, як зазвичай, спостерігав за відвідувачами. Хлопець з дівчиною пили каву й скромно святкували одну подію. Учора, 27-го вересня, юнак нарешті закінчив свою книгу. Валентин саме редагував останні сторінки. І незабаром вона мала побачити світ.
Раптом у Флоріана задзеленчав телефон. Він глянув на екран, і його очі здивовано розкрилися.
– Уявляєш, це тато! – повідомив він дівчині.
– Бери швидше слухавку! – зраділа вона.
– Алло, – сказав юнак.
– Флоріане?
– Так, тату… – ще мить він мовчав. – Я гадав, ти вже зі мною не спілкуватимешся.
– Знаєш, – відповів чоловік, – давай минуле залишимо в минулому. Мені самотньо без тебе. Йосип увесь у музиці. З матір’ю якась дивина…
– Щось трапилося?
– Ні, з нею самою все гаразд.
Чоловік згадав ту ніч, коли Ізабелла лежала в їхній спальні, непритомна, під дією величезної дози снодійного. Старший син, вочевидь, не знав про цей інцидент. Та й казати йому, мабуть, вже не варто.
