Едва ли найдется человек, которому неизвестно выражение "шекспировский накал страстей". За этим скрываются кровавые заговоры, убийства и трагическая любовь, известные нам по драмам великого Шекспира. Также нам хорошо известен Шекспир сонетов: пронзительной лирической исповеди, не теряющей своего очарования уже 400 лет. Но есть еще один, мало знакомый нам, а потому вдвойне необычный Шекспир — автор поэмы "Венера и Адонис", поэмы, которая соединила в себе накал драматических страстей, тонкую лиричность сонетов, чувственность и эротизм античности и философские размышления о сущности любви.
Случается, причиной появления неординарного произведения искусства становится не совсем благоприятное стечение обстоятельств. Так произошло и с поэмой "Венера и Адонис". Она была написана в 1593 году, во время лондонской чумы, когда театры были закрыты на карантин, и великий драматург, в момент вынужденного перерыва, решил поднять свой престиж поэта — ведь поэзия считалась тогда выше драмы. Не случайно в посвящении своему покровителю, графу Саутгемптону, Шекспир назвал поэму "первенцем своей фантазии".
Поэма имела небывалый по тем временам успех. Она получила высокую оценку авторитетных критиков и выдержала шесть переизданий за 13 лет — ни одна из пьес Шекспира не была столь популярна.
В чем же секрет? Как и во многих своих произведениях, Шекспир использует заимствованный сюжет. В данном случае он обращается к одному из самых известных и востребованных сюжетов античной мифологии: истории любви богини Венеры к земному юноше Адонису.
Еще в античности этот сюжет имел много трактовок; до нас дошли по меньшей мере три. Общая сюжетная линия такова: богиня Венера, рассердившись на не почитавшую ее царскую дочь (будущую мать Адониса), внушила ей страсть к родному отцу, который, ничего не подозревая, вступает в связь с дочерью, а затем проклинает ее. Боги превратили несчастную в мирровое дерево, из ствола которого родился мальчик удивительной красоты. Он стал спутником (по некоторым версиям — возлюбленным) Венеры. Разгневанная Диана (Аполлон) насылает на юношу дикого кабана, который его смертельно ранит. Венера горько оплакивает Адониса и превращает его в цветок.
Из крови Адониса вырастают розы, а из слез Венеры — анемоны.
Из всего многообразия сюжетных линий Шекспир выбрал только один, овидиевский мотив: Адонис не отвечает Венере взаимностью. Поэма практически лишена действия, но удерживает внимание своей красочностью, напряженной эротичностью. Однако эта поэма — не о любви. В ней происходит столкновение двух жизненных позиций, двух типов эгоизма. Венера, ослепленная своей страстью, не видит в Адонисе живого человека. Всеми своими действиями она оскорбляет его мужское самолюбие, делая невозможным сближение. Адонис же — слишком молод, слишком поглощен юношескими забавами. Он не готов еще к серьезным чувствам, а любовь в виде распаленной страстью Венеры скорее отталкивает его. Возникает вопрос: а есть ли вообще любовь и что она означает?
Финал поэмы не ставит точку в столкновении Венеры и Адониса. Несмотря на смерть героя, их спор не разрешается чьим-либо поражением. Адонис отказывается от чувственной любви и гибнет, Венера проклинает любовь и уходит от людей.
Гений Шекспира скрыл в поэме множество смысловых пластов. Каждый открывающий ее находит наиболее близкий ему смысл, создает свой Текст и свое прочтение поэмы.
Стр. 19. Буйнолюбивый бегал Битвобог… — Речь идет о Марсе, боге войны, в античной мифологии — любовнике (в некоторых интерпретациях муже) Венеры.
Стр. 23. Нарцисс, да чмокнул пруд, и потонул… — Нарцисс в греческой мифологии — юноша необычайной красоты, наказанный за безразличие к влюбленным в него женщинам. Влюбился в собственное отражение и умер от любви к себе. По другой версии — утонул, стремясь слиться со своим отражением.
Стр. 61. Игорь князь так обложил древлян… — Киевский князь Игорь, сын Рюрика, был известен своим корыстолюбием; в 944 году он предпринял поход на племя древлян с целью увеличения дани, однако предприятие закончилось гибелью самого Игоря.
Стр. 67. И сух возле воды Тантала рот… — По греческому мифу, Тантал был осужден за преступления против богов на вечные мучения: томясь жаждой, он стоит по горло в воде, но не может напиться; терзаемый голодом, не может достать плодов, окружающих его; над его головой нависает скала, ежеминутно грозящая упасть.
Стр. 105. И Пенелопа распускает ткань… — Речь идет о Пенелопе, жене Одиссея, ожидающей возвращения своего мужа. Пообещав своим женихам, что выберет себе мужа после того, как соткет погребальное покрывало для своего тестя, она по ночам распускала сотканное за день, чтобы работа не продвигалась.
Стр. 123. Свой путь держа на островок Пафос. — В городе Пафос, на острове Крит, находился храм Афродиты (Венеры), наиболее почитаемый в Греции.
М. Мельникова
ВЕНЕРА І АДОНІС
Переклад Олександра Мокровольського[11]
Vilia miretur vulgus; mihi flavus Apollo
Pocula Castalia plena ministret aqua [12].
Високоповажному Генрі Райотслі,
герцогові Саутгемптону та баронові Тічфілду
Високоповажний!
Не знаю, чи не ображу Вашої Милості, присвятивши Вам ці недовершені рядки, ані того, як світ оцінить вибір такої міцної опори для такого мізерного тягаря. Лише як Ваша Честь викаже своє вдоволення, я добачу в тому найвищу мені похвалу і присягнуся віддати праці весь свій вільний час, аби вшанувати Вас іншим, ваговитішим твором. Але якщо цей перший нащадок мого духу виявиться недоладним, я шкодуватиму, що він мав такого благородного хрещеного батька, і ніколи більш не оратиму цієї неродючої ниви, остерігаючися зібрати з неї вдруге такий самий поганий урожай. Лишаю його на Ваш шановний суд, а Вашу Честь — радощам Вашого серця, якому зичу бути незмінно у згоді з Вашими прагненнями і зі сподіваннями світу сього.
Вашій світлості найпокірніший слуга
Вільям Шекспір
Ледь сонце розпрощалося багрове
Із досвітком заплаканим, а й знов
Адоніс[13] кличе: «Гей, ясне, на лови!»
Любив він лови — зневажав любов.
Та вже Венера в'ється коло нього,
Немов зальотник, хвалить молодого:
«Вродливіший за мене втричі ти,
Полів найкращий квіте, наймиліший!
Красо поміж земної рясноти,
Біліший снігу й ружі червоніший!
Природа-матінка сама собі
Перечить — каже: світ помре в тобі.
Зійди зі скакуна свого, о диво,
Закинь повіддя на луку сідла.
За милість отаку я б цілу зливу
Медових тайн на тебе пролила.
Тут сядь, де змії не сичали зроду,
І зацілую я твою всю вроду.
Нехай же не наситяться вуста,
Нехай не замикає їх пересит:
Один цілунок довший буде ста,
А сто цілунків промине, як десять.
День літній за годину пролетить,
Як сповнимо коханням кожну мить».
Так лестячись, хапа його за руку,
Що обіцяє мужніх сил потік,
Бальзамом зве її, терпівши муку, —
О, ця рука для неї — царський лік!
Жадання шал їй силу дав і звагу —
Враз юнака з коня стягла без страху.
Рукою підхопила вмить вузду,
А другою — тендітного вродливця,
Мов лялечку. Мінивсь він на виду,
Де гнів, навпіл з досадою, відбився.
Горить вона рум'янцем, як пожар;
Він — з сорому пала. Холодний жар!
Хутенько вже й за гілку зачепила
Вузду цяцьковану. Любов метка!
А, прив'язавши скакуна, уміло
В'язати заходилась юнака.
Штовхнула — впав. Упасти б так богині!
Перемогла — та в силі, не в хотінні,
Упасти не спізнилась і вона;
На лікоть спершись, загляда у вічі
І щоки гладить; він же почина
Її сварить — вона і раз, і двічі
Цілунком урива клятьбу гнівну:
«Не лайся, бо навік уста замкну!»
Юнак від сорому аж пломениться,
Вона ж сльозами гасить цноти пал,
Щоб зразу й висушити примудриться —
На те і злото кіс, зітхання шквал.
«Безстидниця!» — її він узиває;
Вона ж цілунком докір убиває.
Немов орлиця, що, голодна, рве
Хапливо пір'я безталанній жертві,
Шматує тілечко, іще живе,
Аби скоріш, хоч би й живцем, пожерти, —
Отак цілує — в щоки, у чоло…
Коли б те цілування знемогло!
Змирився — тільки не скоривсь, — Адоніс,
І важко дихає в обличчя їй.
Венера й не відвернеться — натомість
Говорить: «Це небесний легковій!
Садами станьте ви, мої ланити,
Щоб вільгістю цією розкошіти».
Немов попався у тенета птах,
Отак він поривався від богині;
З несили й сорому лютився — страх!
Та очі лиш гарнішали невинні.
На повноводу річку дай дощів —
І розіллється, вийде з берегів.
Вона ж блага — п'янка її примовка,
Бо ж у п'янливе ушко жебонить…
Та супиться мисливець, зирить вовком —
Досада палить, сором — червонить.
Він зашарівся — Афродіта мліє,
Поблід — вона божественно гарніє.
Не вб'єш любові поглядом хмурніш!
Отож, безсмертну руку підійнявши,
Заприсяглася, що й уклякне з ним,
На грудях в нього лишиться назавше,
Як хоч один цілунок дорогий
Не зсушить сліз — його то все борги!
Божественну зачувши обіцянку,
Адоніс визирнув, мов той нирець,
Що вирине й пірне, очей оманка, —
Такий-то він жаданого давець.
Устами вже й замірилася взяти,
Та відвернувся вмить — немає плати.
У спеку мандрівник не просить так
Води, як Афродіта — переміни.
Утіха поруч, та не взять ніяк;
Між хвиль горить, не гасне пал промінний.
«О зглянься, — молить, — серце кам'яне,
Одним цілунком ощаслив мене!
До мене залицявсь, як я до тебе[14],
Суворий, страхітливий бог війни.
Незламний в битвах на землі й на небі,
У кожній зваді войовник жахний,
А бач, просивсь до мене у неволю
За те, що даром я тобі дозволю.
Над вівтарем моїм повісив спис,
І свій шолом, і щит непереможний;
Для мене став гульвісою з гульвіс,
Зробивсь веселий, говіркий, збитошний.
Забув і барабани, й прапори —
Став бойовиськом пух моїх перин.
Звитяжив скрізь, а йшов мені скориться —
В трояндових кайданах повела;
Ту силу, що міцну борола крицю,
Самою гордістю перемогла.
Та не гордись звитягою над тою,
Що бога війн подужала без бою.
Устами гожими торкнись моїх —
Не рівня хай твоїм, зате ж червоні!
Цілунок буде й твій. Чого затих?
Чого очима вкляк в земному лоні?
В мої глянь очі — там твоя ж краса.
Хай стрінуться й вуста, як очеса!
Чи ти соромишся? Замружся знову,
І я замружусь — ніччю стане день.
Навіщо нам очей ляклива мова?
Ми тут самі… Сміліш кохай лишень!
Хіба ж нас викажуть ці сині квіти?
Того, що чиним, їм не зрозуміти.
Пушок над губкою — ти ще не муж.
То й що? І чом тебе не скуштувати?
Лови нагоду! Час лови чимдуж!
Засушиш вроду — не повернеш втрати.
Квіток, що відцвітають, вже не рвуть,
Бо швидко осипаються й гниють.
Хоч би стара була я чи каліка,
Стидка, сварлива, згорблена, бридка,
Поморщена, скривіла, недоріка,
Сліпа, глуха, суха, незавидка, —
Тоді б і гордував, тоді корив би.
А так за віщо зазнаю я кривди?
Знайди хоч зморшку на моїм чолі!
У вічі глянь — які ясні та жваві!
Моїй-бо вроді вік цвісти в хвалі;
Ось тіло — ніжне, вогняне, легкаве!
Візьми рукою рученьку мою —
Відчуєш, як я тану, розтаю[15].
Ось хочеш — мовою тебе зчарую
Або знімусь, як фея, полечу?
Як німфа буйнокоса, затанцюю
На цім піску — й слідочка не лишу?
Любов — це дух, що полум'ям палає[16],
Тому й не кане — вгору пориває.
Цей ряст нехай засвідчить правду слів:
Не гне його тягар мойого тіла,
А двійко слабосилих голубів
Мене домчать, куди б я лиш схотіла.
Така й любов легенька, як і я.
Невже ж гнітить тебе любов моя?
Чи серцем покохав своє обличчя?
Правицею ще шуйцю покохай.
Позалицяйся до свого ж величчя,
Згуби себе, а потім нарікай.
Люби себе й помри собі Нарцісом[17],
Своїм віддайсь в струмку відбитим рисам.
Посвітач світить, красить самоцвіт;
Мед — для смаку, і для кохання — врода,
Зело — для запаху, для плоду — цвіт,
Хто ріс для себе — росту ріс на шкоду.
Зерно — від зерня, врода від краси.
Сам роджений, чом роду не даси?
Ростеш, годуєшся з землі приплоду,
То дай же ти й землі свій власний плід.
Себе продовжуй — так велить природа,
Нехай тебе переживе твій рід.
Тоді ти й після смерті жити будеш,
В подобі у своїй повік пребудеш…»
Богиня тут пітніти почала,
Бо холодочок їх обох покинув
І Феб, з вінцем спекотним круг чола,
На них з небес жагучий погляд кинув —
Віддав би хлопцю коней четверик[18],
Щоб замість нього — під богинин бік!
Тепер Адоніс, вельми розімлівши,
Зробився дратівливий, хмурий, злий.
І, геть бровами очі затемнивши
(Мов хмарища на небо наповзли);
Говорить: «Годі вже любов хвалити!
Он парко як — дозволь тебе лишити!»
Вона ж: «Недобрий ти, хоч молодий!
Щоб утекти, який-то привід грубий!..
Мій подиху легкий, прохолоди
Розморене його обличчя любе!..
Ось холодок тобі зроблю з цих кіс,
А спалахнуть — заллю потоком сліз.
Те сонце, що з небес, воно ж лиш гріє;
Глянь, я повисла між тобою й ним.
Такої шкоди жар його не вдіє,
Як ти учиниш зором вогняним.
Була б я смертна — вмить би спопеліла,
Попавши між палючі два світила.
Із криці ти чи, може, кам'яний?
Ба ні, твердіший — камінь краплі точать.
Ти — жінки син, але ж людські сини
Любов шанують і любові хочуть.
Чи ти й родилося таке тверде?
Ні — мати камінця не приведе!
Чим завинила, що мене ти ганиш?
Чи від мого прохання ждеш біди?
Чи поцілунком ти уста пораниш?
Ох, милий, мову милу поведи!
Цілунок дай — тобі я віддарую.
Захочеш два — то й ще раз поцілую.
Бовване ти, холодний, неживий,
Ти ідоле, мальована картинко!
Не лиш для зору — для життя яви
Себе! Адже тебе родила жінка!
Від чоловіка в тебе — тільки лик,
Цілує ж без підказки чоловік».
Тут їй терпець урвавсь — урвалась мова,
І захлинулась хвилею чуття.
Порушник виграв суд; вона ж — без слова,
Любові найверховніший суддя!
І заридала, й мовити несила,
Ридання всі хотіння перебило.
То вхопиться за голову, то вмить
його за руку візьме, то сахнеться,
То поглядом до хлопця прикипить,
То стрічкою круг нього обів'ється.
Та лиш почне випручуватись він —
Зімкне на ньому пальці — як один.
«Молочно-білі руки ці зловили
Тебе, коханий, — промовля в журі. —
Я буду — гай, а ти — мій олень милий;
Пасись, де хочеш: в лузі, на горі.
Як паші на устах моїх не стане —
Солодкі нижче віднайди фонтани.
Для тебе стільки втіхи буде там!
Нагір'я звабні, лугові отави
Ще й дві гори відкриються очам —
Від бур криївки — пишні та кругляві.
Будь оленем — чим я тобі не гай?
Тебе не займе жоден пес-кудлай».
На те Адоніс тільки осміхнувся,
Аж на щоках запали ямочки —
Любові твір. Якби життя позбувся,
В таку могилу ліг би залюбки:
Чи ж може буть, щоб смерть кого здолала
В оселі, що любов побудувала?
Розверзлися ті гроти чарівні
И поглинули всю душу Афродіти.
Ще сум'яття — на думи сум'ятні!
Іще удар у серце, й так розбите!
Сердець владарку б'є її ж закон:
Попала до насмішника в полон!
Що діять? Що сказати безталанній?
Нема вже слів, а мука все росте.
Минає час — і рветься геть коханий
Крізь рук, крізь пальців плетиво густе.
— О зжалься! Змилуйся! — вона благає.
Та до коня Адоніс поспішає.
А звіддалік, де лісу зелена,
Жаждива, молодесенька лошиця
Назорила?им часом скакуна
І вже хропе, ірже, до нього мчиться.
А той ураз вуздечку обірвав
І навпростець до неї поскакав.
Як владно він ірже і скаче дибки,
Як легко він попруги розрива!
Копитами б'є землю, тне на дрібки —
Аж стугонить, мов буря громова.
Зубами перекушує вудила —
Осилив силу, що його водила.
І гриву закосичену — сторчма
На шиї здибив, насторочив вуха;
І тяжко дише, ніздрі роздима
І парою, неначе димом, жбуха.
Жахтять, жаріють очі, як вогонь, —
Такий-то смілий, палахкий комонь!
То виступає, ніби лічить кроки,
Величним, гордовитим виступцем,
То дибом стане, ще й покаже скоки.
Мовляв: «Ось, помилуйтесь молодцем!
І все це я чиню, щоб полюбила
Мене принадлива лошиця мила».
І що йому до вершника тривог,
До: «Стій, кажу!» чи «Любий кониченьку!»?
Що — до гнуздечок, до кольких острог?
Пощо йому окраси, дзеньки-бреньки?
Своє кохання бачить він лише
И не здасться більш ні на що — аніже!
«Природу, — маляр мислить, — перевершу:
Довершеного зображу коня!»
Виборює винагороду першу —
Немов живого мрець переганя.
А цей неначебто зійшов з малюнка:
Баский, дорідний, аж бринить, мов струнка.
Копито кругле й щіточки над ним,
Довгасті ноги і широкі груди,
Дугою шия, шкіра — сивий дим,
Хода така, що поглядають люди;
Хіба що бракувало в жеребця
На горду спину гордого їздця.
То геть відбіг і поглядає хитро,
А то сахнувсь від пташки, від пера.
У піжмурки гуляти кличе вітра:
Ну, хто кого в змаганні перегра!
Ой заграє і до хвоста, й до гриви —
Мов крила, мають! — веселун дмухливий.
Кохання прикликає він своє,
Вона ж відповідає — мов на слово.
І гордо (тож до неї заграє!) —
Ще й так жіночно — удає відмову.
Відбрикується, мов ляклива лань,
Від ніжних і жагучих домагань.
Мов той, що відкоша дістав, лицяльник;
Він гзиться — хвіст, як пава, розпустив,
Рятуючись від променів безжальних.
Тупоче! Мух без ліку погубив!
Вона ж, побачивши таку досаду.,
Вже й подобріла, щоб загладить зваду.
Юнак до нього руку був простяг,
Та схарапудилась, геть мчить лошиця
Неїжджена. Слідом і кінь потяг:
Гнівний господар хай собі гнівиться!
Шаліючи, обоє подались,
Наввипередки з галиччю, до взлісь.
Надутий, сів Адоніс — недогода!
Коня-буяна шпетить і кляне.
Тут знов Коханню випада нагода
Вимолювати щастя забарне,
Бо кажуть: мука серцеві потрійна,
Коли словами вилитись не вільна.
Закрита піч палає гарячіш,
Загачена ріка нуртує дужче.
Та повінь смутку свій здола рубіж,
І дощ словесний зцілить пал жерущий.
Коли ж німує серця адвокат,
Воно й замре, мов став над ним вже кат.
Юнак шаріє — знов Венера близько!
Так вітер жар пригаслий роздува.
З-під капелюха лиш очима блиска
І відвертається від божества;
Збентежено глядить в траву високу,
Але й за нею стежить краєм ока.
О, що то за видовище було:
Богиня крадеться до вередливця!
Як мертва блідість і живе тепло
Боролись, їй забарвлюючії лиця!
Ось червінню змінилась біліша,
Мов блискавка сяйнула вогняна.
Уже й підкралась, мила кокетуха, —
Навколішки упала перед ним.
Легесенько підбила капелюха,
Щоки торкнулась пальчиком легким,
Зробивши ніжній хлопця шкірі збиток:
Мов на снігу пухнастому — відбиток!
І що за герць очей зчинивсь тоді!
Її — просили, а його — грозили:
Сліпі в непримиренній ворожді,
Зневагою вони її разили;
А проясняли сцену цю німу
Сльозини — хор, присвячений йому.
Ось лагідно взяла його за руку,
Немов лілею білий сніг обняв,
Чи перло й алебастр зайшли в сполуку;
Немов біл-друг біл-ворога опав —
Це ж битва хоті й нехоті чудова!
Як сизих голубків лицяльна мова.
Забився знов двигун її думок:
«О найвродливіше створіння смертне!
От поміняймось долями разок —
Це серце хай свіне, твоє ж — померхне, —
І я за любий погляд твій один
Зцілю тебе найкращою з данин».
Сказав: «Пусти-но руку — тиснеш нащо?»
Вона: «Пущу, як серце віддаси
Моє, бо насталиш його, й пропаще
Не вчує ні зітхання, ні сльози;
Опукою впаде в моря бездонні,
Тверде й глухе — дав гарт йому Адоніс».
«Май сором! — скрикнув. — Чуєш? Відпусти!
Мій день пропав, бо геть подався коник,
А винна ти в цих збитках, тільки ти!
Лиши ж мене на цих ловецьких гонах,
Бо весь мій клопіт, все моє дбання —
Аби в кобилки відібрать коня».
Відповіла: «Твій кінь належно чинить,
Бо ніжний слухає жадання клич.
Як може пал — невтолений — відлинуть?
Він серце спалить, мов жеруща піч!
Є в моря берег, та нема — в любові,
Тож не дивуй своєму рисакові.
Був шкапою, під деревом укляк,
Невольник, владі ремінця покірний,
Та як повстав, аневажив рабство як,
Любов уздрівши — юних скарб незмірний!
Могутню шию від ганебних пут
Звільнивши, сам звільнився. Геть хомут!
Хто, бачивши на ложі любки тіло,
Сліпучіше від білих простирал,
Очам утіху дасть, та інші сміло
Чуття не кине на священний спал?
Де той плюгавець, що і в холод лютий
Вогню та не посміє доторкнути?
То ж я з коня твого вину зніму;
Прошу: повчись у нього, милий хлопче!
Візьми його науку, хоч німу,
Бо хто ж дароване під ноги топче?
О, вчись любові! Це простий урок,
Але корисний, — вивчи назубок!»
«А я, — відрік, — любові й знать не хочу,
Якщо то не любов до дичини.
Це ж борг! Себе ж боргами обморочу!
Моя любов велить: «Любов — гони!»
Адже я чув, що то — життя у смерті,
І сміх, і плач в єдиній круговерті.
Хто вийде в недошитім до людей?
Хто рве бруньки, коли нема ще й листу?
Пуття не буде з тих істот, речей,
Що сил урвуть їм в пору зеленисту.
Хто бачив, щоб лошак упрягсь у віз
І норов свій зберіг та дужим зріс?
Ось не викручуй рук! Іди й не сердься.
Пусті слова облиш, бо я не здам —
Хоч скільки облягай — фортеці-серця,
Любовним бідам не відкрию брам.
Кинь лестощі, присяги, плач нещирий —
Безсилі тарани твої й мортири!»
«То маєш язика? І мови дар?
Німий ти б краще був — чи я без слуху!
Терпіла досі нелегкий тягар,
А нині ще й страждання через вухо
Вніс голос твій. Сирени любий спів[19],
Небесний звук, а серденько розбив!
Була б сліпа — кохала б вухом чулим
Невидиму твого єства красу.
Глуха була б — зробила б зір притулом
Для всіх чуттів, які тобі несу.
Та хай би я оглухла, ще й осліпла,
Кохав би дотик мій, без слова й світла.
Коли ж ти в мене й дотик забереш,
А з ним — і зору, й слуху переваги,
То нюх заступить весь чуттів кортеж, —
Не збудеться любов моя наснаги
І на краплину: подих твій пахкий
Коханню вмить розкриє пелюстки.
Та для смаку — бенкет розкішний був би,
Для годувальника тих чотирьох!
Щоб вік тривало пригощання любе,
Всі п'ятеро попросять Осторог
Від Ревності повартувати браму,
Щоб не прослизла до Кохання Храму…»
Знов розчинивсь рубіновий портал,
Щоб мові зринути його медовій;
Багровий ранок провіщає шквал,
І глум ланам, і згубу морякові,
Руїну солов'їному гнізду,
І пастухам, і табунам — біду.
Та вздріла призвістку лиху завчасно:
Так вітер перед зливою завмре,
Так вовк, ощирившись, покаже ясна,
Суничку тріслу зараз гниль зжере…
Мов куля підкосила бідолашку —
Слова й немовлені б'ють вельми тяжко.
І падає — від погляду лишень,
Бо ж погляд вб'є і воскресить кохання,
А усміх зцілить, і по ночі день
Свіне тому, хто втратив сподівання.
«Померла!» — юний налякавсь чудій,
Богиню плеще по щоці блідій.
Вже й замір свій забув од того дива,
Хоч добре висварить хотів її,
Та перекмітила любов кмітлива —
От гарно млості виграють бої!
Лежить на мураві, немов убита,
Щоб подихом його — життя їй влито.
Він тре їй носа, ляска по щоці,
То пальці мне, то руки міцно тисне;
Сто чинів чинить, тільки б навманці
Поправить те, що скоїв ненавмисне;
Цілує! Та Венера доброхіть
Не встане — щоб цілунків більше спить.
Ніч смутку днем пресвітлим обернулась —
Віконця два розкрились голубі;
Мов сонечко, що в сяйві одягнулось,
І землю гріє, й тішиться собі;
Отак, як слава у небес — від сонця,
Їй осявають личко ті віконця;
Та все зоріють на лице йому,
І сяйвом звідти живляться відбитим.
Не в спілці четверо світил — чому?
Бо два затьмились небом хмаровитим!
Її ж бо очі крізь сльозу таку
Світилися — два місяці в ставку!
«Ох, де я? — каже. — На землі чи в небі,
Чи в морі тону, чи горю в огні?
Під сонцем ясним чи в сумнім Еребі?[20]
Це смерть солодка чи життя вві сні?
Жила я — смертна то була докука,
А вмерла — і життям радіє мука!
Ти був мене убив — то вбий же знов!
Жорстоке серце очі так навчило
Лише зневагу слати, не любов,
Вони ж мене зневагою і вбили.
Зате мої проводирі ясні
Твої лиш бачать губи жалібні.
За лік такий — цілуються хай вічність!
Хай не злиняє їх червоний вбір!
Нехай же їхня молодеча свіжість
Геть прожене чуму, холеру, кір,
Щоб звіздарі списали й віршомази,
Як ти дихнув — і щезли всі зарази.
Який з тобою торг іще вряджу,
Щоб знов твої спізнать уста-печатї?
Себе продам і тим собі вгоджу,
Ти ж будеш оборудкою пишати.
Скарби мої всі заразом купи,
Печаттю торг — ось віск губів! — скріпи.
Я серце дам за тисячу цілунків,
По одному, як хочеш віддавай.
Що десять сотень для твоїх справунків?
Спливуть бистріш за дощовий ручай.
А як несплатою ти борг подвоїш,
Дві тисячі цілунків — не побої ж?»
«Якщо, владарко, любиш ти мене, —
Відмовив, — зваж на вік мій жовторотий.
Не підганяй — хай зрілість піджене.
Не візьме жоден риболов дрібноти.
Плід стиглий пада сам, а з зеленця
Ні смаку, ні наїдку для їдця!
Он натомивсь і світовий утішник,
Подавсь на захід по денних трудах;
І сич гукає, ночі оповісник,
Усяк шукає прихисток і дах,
І чорні хмари, небовид облігши,
Підказують, що розлучитись ліпше.
Дозволь сказать «добраніч» і сама
Скажи (то й поцілую) добре слово».
«Добраніч», — мовила, і легкома
Дав за розлуку їй платню медову.
Вона ж руками шию оплела
Й до вуст йому вустами приросла.
Аж дух забило хлопцю, і вологі
Уста коралові ледь відірвав;
Спізнавши ті коштовні перелоги,
Вона благає, щоб напитись дав.
Голодна з ситим — що робити мали?
В цілунку злившися, на землю впали.
Жаді ґвалтовній раптом — вільна путь;
Ненаситі вдоволитися годі.
Її уста звитяжать — все здають
Його уста божественній заброді,
Чиї думки — голодні яструби,
Скарби всі ладні спить з його губи.
Відчувши безборонності принаду,
В сліпім шаленстві рветься плюндрувать;
Лице палає, кров вирує радо,
Відважною зробивши ніжну стать;
Забути змусивши і глузд, і сором,
Гуляє хіть в ній розбуялим морем.
Розгарячілий, стомлений, тремкий,
Мов дикий птах, замацаний руками,
Чи олень, що женуть його вовки,
Чи оплакане дитя на грудях в мами, —
Піддався він, і дань бере вона,
Хоча не владна взяти все сповна.
Щонайтвердіший віск, як розігріти,
Розм'якне й прийме щонайлегший тиск.
Де вже нема й надії, треба сміти:
Любові страдник візьме врешті зиск.
Любов — не боягуз: не відступає,
Коли обранець опір учиняє.
Злякалася б, як супив він чоло, —
То з уст його не пити б їй нектару.
Кохання просять, злим словам назло;
В троянд від колючок — чи ж менше чару?
Замків хоч двадцять вроду хай замкне —
Усі любов зіб'є, красу умкне.
Та ба! З ним розлучитись мусить нині —
Дурненький знай вимолює: «Пусти!» —
Хоч як нелегко мусити — богині,
Лиш просить серце їй поберегти,
Яке — клянеться луком Купідона, —
У неї вкрав, мов пташку безборонну.
«Мій хлопче! Як мине у смутку ніч —
Не дасть очей склепити серце хворе —
Скажи, чи вийдеш ти мені навстріч?
Скажи, любові славний командоре!» —
Відмовив: «Ні. Я завтра не прийду,
На вепра зрання друзів поведу».
«На вепра!» — скрикнула і сполотніла,
Мов забілив червону ружу сніг;
Від слів тих двох листочком затремтіла,
Враз обняла і пада, й валять з ніг
Дві сплетені в ярмо руки-лілеї;
На спину впала, а юнак — на неї.
Це ж знов судився їм любовний бій!
І лицар нарихтований до герцю…
Та гірко як розчаруватись їй:
Він не правує — сердься чи не сердься.
Таж муки гіршої не знав Тантал:[21]
Перед самим Елізіем — обвал![22]
До грон мальованих летіла пташка —
Наситила ж не смак, а тільки зір.
Отак каратись і Венері тяжко:
Лишивсь позірним любосний турнір,
Адоніс не запломенів коханням…
Ану ж — чи не запалить цілуванням?
Гай-гай, владарко, як не таланить!
На всі затрати маєш тільки втрати.
Саму любов не хоче він любить —
Чи то ж такої заслужила плати?
«Не задуши! — одно благає він. —
Мене тримать не маєш ти причин».
«Та вже б тебе й пустила, хлопче милий,
Якби не мовив, що на вепра йдеш.
Послухай ради! Не надійсь на сили,
На те, що списом кабана протнеш,
Бо завше гострить він кинджали-ікла,
Немов людина, до різництва звикла.
Стирчить щетина в нього, мов списи,
Хто вздрить його — від страху посіріє;
Мигтять в очицях блищики грози,
А рилом він могили так і риє;
Роздрочиться — зі шляху все змете
Потворище жаске, лихе, товсте.
Бокам його, щетинистим, м'язистим,
Зашкодить спис не більше, ніж патик.
Твердої шиї не пробити вістрям;
Дратливий, кинеться й на лева дик.
Мов з ляку, роздаються глоди й терни,
Коли по лісу мчить кабан всежерний.
Твою чудовну вроду, що Любов
їй задивлянням красну дань складає,
Ці ясні очі, ці уста, цю кров,
Ці ніжні руки — за ніщо він має.
Красу твою — наруга із наруг! —
Він зриє так, як зрив би всякий луг.
Нехай собі ганяє в пущі, в полі…
З потворищем на прю ставать Красі?
Не наближайсь до нього й мимоволі…
Хто друзів слухає, ті щасні всі.
Коли сказав ти «вепр», то я аж сіла —
Злякалась так за тебе! — затремтіла.
Чи ти, як зблідла я, не спостеріг?
Чи страх в очах моїх не загніздився?
Чи в млостях я не впала на моріг?
В цих грудях, що на них ти повалився,
Бунтує серце віще — землетрус
Незборний, що даремно з ним борюсь.
Бо ж де Кохання править, там Ревнивість —
Кохання самозваний чатовий —
Бунт добачає, сіє полохливість,
У мирний час волає: «Ворог! Бий!»,
Любові одбиваючи жадання,
Немов вода збива огню палання.
Шпигунка ця, донощиця бридка,
Іржа, що їсть Любові сад тендітний,
Розлучниця, пліткарка, що пуска
Чутки то істинні, то нісенітні, —
Мені і серце, й вуха повнить вщерть
Своїм: «Пильнуй! Його пантрує смерть!»
Та мало їй, бо ще й малює оку
Картину: як звалив тебе кабан,
Як ікла вгнав у бік тобі з наскоку,
І ллється, ллється кров юнача з ран
На квіточки, що долу поникають,
Від крові й смутку голівки схиляють.
І що вчинити я могла іще,
Коли тремчу, як здумаю про тебе?
Спливає кров'ю серце і пече,
І відкриває страх видіння з неба:
Віщую смерть тобі і жаль собі,
Як вийдеш завтра з вепром на двобій.
А рвешся полювать — мене послухай.
У лісі є ж плохіша звірина:
І хитрий лис, і заєць довговухий,
І сарна, що й слабкіших обмина, —
Оцих і цькуй
