Про те, що сталося з солдатами і як вони потрапили в полон, більше переповідають родички та волонтерки — солдати хіба що докидають окремі фрази й уточнюють. Керівництво заборонило говорити офіційно без дозволу Міноборони, а Міноборони дозволу так і не дало.
На основі розповідей із кімнати зустрічей та розповіді координатора адвокатів Олександра Гришина вдалося більш-менш відтворити версію хлопців і їхнього захисту того, що сталося під Свердловськом Луганської області наприкінці липня.
Пустили в «мішок» — і «мішок» закрили
— Все в Волновасі почалось, — вважає Юлія Бебнева, мама Дениса, який сидить поруч і дивиться вниз. — Вони там не повинні були бути. На той час призваних не мали пускати в «гарячі точки». Уявіть, як нашим хлопцям: ті, що загинули під Волновахою, раніше з ними в таборі в одних наметах жили.
Бригада, розташована в Володимирі-Волинському, збиралася з усієї Західної й Центральної України. Серед військових, які тепер під слідством, — люди не лише з Волинської області, але й Тернопільської, Хмельницької та інших. Усі до єдиного — мобілізовані.
Частини бригади потім кидали в різні місця — блокпости під Донецьком, Краснодон, Красноармійськ. Ті з 51-ї бригади, що опинилися в «котлі» на Луганщині, — винятково зв’язківці й артилеристи.
— Ні піхоти, ні розвідки з ними не було, — каже Юлія Бебнева.
Військові опинилися затиснені між територією, підконтрольною бойовикам, і російським кордоном.
— У «кишку» між ополченцями й Росією нас пропустили без жодного пострілу, — каже один із солдатів.
— Нас пустили в «мішок» — і «мішок» закрили, — підтверджує інший.
Солдати виявилися відрізаними від постачання.
Стояли «на териконі» під Свердловськом Луганської області. Кілька солдатів показали, що це відео знищеної техніки — з місця їхнього перебування.
Бронежилетів було з розрахунку один на п’ятьох. Почались обстріли з артилерії. Стріляли з обох боків, як «ополченці», так і Росія — і що далі, то точніше.
При цьому солдатам було суворо заборонено стріляти в бік Росії.
— Хоча важко було сказати, з якого боку по нас стріляли, — каже один із солдатів.
Інші заявляють: у небі з боку Росії з’являлися безпілотники, які неможливо було збити, а через тридцять хвилин по частині били точніше, ніж перед тим.
Так стояли десять днів, навіть коли відстрілюватися бодай по бойовиках уже не було чим.
Їжа ще лишалась, але не було води.
— В якийсь момент їм пощастило, бо пішов сильний дощ. Пили дощову воду з калюж, — каже Юлія Бебнева.
— Вранці злизували росу з капотів КамАЗів, — каже один із солдатів.
Командири постійно просили прислати набої та продовольство — отримували відповідь «немає змоги». Так на териконі минуло 10 днів.
Дозвіл з матюками
Техніка була розстріляна. Бійці попросили в командира дозволу на передислокацію:
— Точка ж пристріляна, — казали вони.
— Стволи були порожні. Порожні стволи здали командиру, — каже один із солдатів.
Адвокат Гришин розповідає версію захисту:
— Вони здали командирові зброю, бо після обстрілів на десятьох лишався один автомат і то без набоїв. А без патронів «калашниковим» хіба що кидатися можна. Безпосередній командир надав їм дозвіл — і солдати почали передислокацію до місця розташування частини.
— Куди?
— Це військова таємниця.
Юлія Бебнева розповідає про наданий дозвіл із таким уточненням:
— Не можу відтворити, що той командир казав. Я ж не буду тут матюкатися.
Беззбройних узяли сепаратисти
36 солдатів на КамАЗах і без зброї виїхали. По дорозі до них приєдналися ті п’ятеро, яким поки не висунуто звинувачень. Бійці 51-ї й нині живуть із ними разом — але або нічого не знають, або не хочуть розповісти. Адвокати не знають нічого, оскільки тим п’ятьом не висунуто офіційних обвинувачень, а отже, у них нема
і захисників.
КамАЗ перехопили бойовики. Бойовики були озброєні, солдати — ні. Юлія Бебнева відтворює розмову по мобільному з одним із бойовиків. Вона подзвонила синові, а трубку взяв хтось чужий.
— Вы кто?
— Я человек.
— А где мой сын?
— Надо было думать об этом, когда его сюда посылали.
— Я не посылала, его призвали.
— Надо было идти на Киев и не пускать.
— Я сколько порогов оббила, чтобы его вернули...
— Мои внучки боятся спать, мать живет в погребе. А вы хотите своего сына?
Після цього Бебнева розридалась у трубку, і бойовик по той бік змінив тон:
— Тише, тише. Мы живие люди. Мы как их увидели грязных, оборванных — у нас бы рука на них не поднялась. Ничего мы им не сделаем. Но у нашего руководства на них свои планы.
Відмова від «притулку»
Плани — це перевезти в Росію.
Військовослужбовці 51-ї не «переходили на територію Росії», як повідомляли спершу. Їх під дулами автоматів у Росію передали. Юлія Бебнева каже, що це сталося на пункті пропуску «Ізварино» в Луганській області, який контролюють бойовики.
Цікаво, зазначає адвокат Гришин, що бійців перевезли в Росію у п’ятницю 25 липня, а перші повідомлення в російській пресі з’явилися ще в четвер 24 липня.
— Це ще раз підтверджує, що бойовики координують свої дії з Росією.
У Росії солдати провели кілька днів. Сиділи в ангарі.
Фізичних «засобів впливу» до них не застосовували, але намагалися переконати просити про «притулок». Переконували, що в Україні їх судитимуть... Як бачимо, у підсумку так і сталось.
— Знаючи, що їм загрожує в Україні, перебуваючи під психологічним тиском, вони все ж наполягали, щоб їх повернули в Україну. Жоден не написав заяви, жоден не попросив притулку в Росії. Які ж вони зрадники? — каже Гришин.
Адвокат Гришин пояснює: оскільки юридично війни з Росією немає, а солдати були без зброї — їм можна було закинути лише незаконний перетин кордону (до того ж їх перевезли силоміць). Тому солдатів мали просто депортувати.
Російські ЗМІ зняли ролик про солдатів, які начебто «масово лишають частини і тікають у Росію» (неправда, бо їх захопили в полон і привезли силою). Після цього солдатів повернули Україні.
Солдатів завезли в Росію з Луганщини, а повернули на Донеччину
Депортували через інший пункт пропуску. Ті, з ким я спілкувався, не змогли його назвати, але журналіст Роман Бочкала з посиланням на родичів пише, що це пункт «Успенка» в Донецькій області. Там полонених передали українським силам. Кому — знає адвокат Гришин, але це теж військова таємниця й таємниця слідства.
І ось чому. «Успенку» теж контролювали бойовики, але для передачі полонених бойовики пропустили українські сили.
— Це ще раз непрямо свідчить, що бойовики координують дії з Росією, — каже Гришин.
Можливо, відтворена картина неповна або неточна, оскільки частина інформації засекречена. Бракує також свідчень безпосередніх командирів, які нині у зоні АТО.
Враження, що потрібні не живі солдати, а мертві герої
На українському боці забрали телефони, обшукали «аж до підкомірців» і повезли в Запоріжжя. Чому саме сюди?
— Може, хтось хотів собі нові лички, — знизує плечима Гришин.
— У Володимирі-Волинському їх би розірвали, — каже Юлія Бебнева.
Але прокурорів «розірвали» і в Запоріжжі. Попри таємність, місце розташування стало відомо родичкам солдатів і громадськості.
— Про Запоріжжя — це окрема тема, — з усмішкою каже Юлія Бебнева. — Їхня активність...
— А из матерей вы самая активная, — каже Світлана Василюк із Жіночої сотні.
— Я по життю не активна, але ця ситуація мене дістала. Пробують влаштувати судилище. За що? Що повернулися живими? Таке враження, що державі потрібні не живі солдати, а мертві герої.
Жіноча сотня, Громадська рада при ОДА, організація «Крапля істини», Самооборона Запоріжжя — лише деякі з формувань, які взялися допомагати військовим. Багато звичайних людей у Запоріжжі теж активно стали на бік солдатів і проти «прокурорів та генералів».
— Интересно смотреть, как меняется отношение и в прессе, и во власти. Сразу ведь были «предатели». Я иногда думаю, если бы это было не Запорожье — устроили бы показательный суд. А мы такой город — можем иногда, если захотим, — каже Інна Чельцова, яка очолює Жіночу сотню Запоріжжя.
Спершу відбувся конфлікт між громадськістю та адвокатами. Адвокати — надані державою, безкоштовні, й тому волонтери спершу не довіряли їм.
— Светлана из Женской сотни кричала на камеры: «Заменить! Мы им не верим!» — сміється Гришин.
— Я в этого Гришина вцепилась. Девочки мне говорили: ну что ты сама, как прокурор, — розповідає і Світлана.
Нині адвокати в захваті від громадськості, а волонтери й родичі — у ще більшому захваті від адвокатів і постійно просять це наголосити. У кожного західноукраїнського солдата виявилося від двох до десяти охочих узяти на поруки. «В кінці ми навіть відсіювали», — каже Чельцова з Жіночої сотні.
