Увидит ли оно этим летом туристов? Порадует ли кого-то?..
Екатерина Сергацкова, «Украинская правда»
14 марта 2014
16 марта в присутствии значительного количества «зеленых человечков» (а по факту — российских солдат) в Крыму проходит не соответствующий международному законодательству референдум о выходе республики из состава Украины. «Референдум» официально бойкотирует сообщество крымских татар.
Официально заявлено, что за присоединение Крыма к России высказались 96,77% голосовавших при явке 83,1%.
18 марта Владимир Путин подписывает с премьер-министром республики Крым Сергеем Аксёновым, спикером новосозданного Государственного Совета Крыма Владимиром Константиновым и «народным мэром» Севастополя Алексеем Чалым договор о принятии Крыма в состав России. 21 марта, по российскому законодательству, этот договор вступил в силу.
27 марта Генассамблея ООН приняла резолюцию, признающую «референдум» в Крыму не соответствующим международному законодательству. Присоединение Крыма к России признают лишь несколько стран-членов ООН: Афганистан, Венесуэла, Куба, Никарагуа, Северная Корея, Сирия, а также непризнанные на международном уровне республики Абхазия, Нагорный Карабах, Южная Осетия.
Чим живе пост-Майдан: чорний «Майбах» і Одноногий Тіхарь
Найочевидніші зміни Майдану після падіння режиму Януковича — зменшення підтримки ззовні та зниження середнього соціального рівня. Він тепер ближчий до середнього українського, ніж до середнього київського. Навколо немає черги з машин, які раніше підвозили шини та дрова.
— Мы тут сами по себе и сами от себя, — цю тезу обома мовами повторюють десятки людей.
Подивись на Крим! А якщо «триколори» сюди прийдуть?
Станом на середину березня на Майдані постійно живуть 2—3 тисячі людей. Близько тисячі активістів із різних сотень живуть у наметах. Кількасот — в Українському домі на Європейській площі. П’ятсот — у КМДА, але ці поступово залишають будівлю.
Також активісти залишаються в Жовтневому палаці, консерваторії, департаменті архітектури, Нацраді телебачення й радіомовлення, у відділенні зв’язку в приміщенні Головпоштамту, в офісі «Київстару», в магазині Bosco та ще у кількох менших крамничках і офісах.
Окремий «філіал» Майдану — захоплений антикомуністами офіс КПУ на Подолі.
Ці люди дуже різні. Між ними існує тертя — наприклад, між «поміркованим» Українським домом і «радикальною» КМДА. Практично ніхто не підтримує нову владу: звучать фрази «проміняли шило на мило», «ділять портфелі, а нас злили».
Біля символічної барикади висотою по коліна на вулиці Прорізній жінка нападає на хлопців:
— Чого ви тут досі стоїте? Смітите тільки!
Ставлю запитання «Чого?» десяткам людей.
— Подивись на Крим! А якщо «триколори» сюди прийдуть? Хто буде Київ захищати?
Здається, він і сам собі не дуже вірить — але про Крим кажуть багато майданівців.
Більшість говорить і про інше. Найкращим підсумком є відповідь чоловіка років п’ятдесяти з Яремчі:
— Ми недовольні.
Мы их тут охраняем. А они...
— Бросьте пару гривен для охраны, — каже маленька жінка років тридцяти. — Или сигареты.
Ми потім довго розмовляємо, гріючись біля їхньої бочки. До шостої ранку чергує пара: вона — з Донеччини, він — із Херсонщини.
Крізь барикаду з бетонних блоків на вул. Грушевського їздять машини. Часом опускають вікна: «Слава Україні!» — «Героям слава!»
На пост підходять нові люди. Один смажить на залізному пруті сало.
— Эх, сюда бы еще картошки нанизать, — каже інший.
Той, що смажить сало, сміється.
Я й жінка сидимо на поламаному ряді стільців з якогось актового залу. Її хлопець з Херсонщини і ще один м’ясистий і трохи п’яний чоловік — збоку на дошках, поставлених на бетонні блоки.
— Вам что, переночевать негде? — запитала жінка, коли я засидівся.
— Человеку просто интересно, — каже жінці її хлопець, і до мене: — Вы извините ее.
— Да, я из Донецкой, — розповідає жінка. — Раньше у меня работа была. А тепер вот ребенка там оставила.
Жінка з Донеччини починає триповерховим матом крити Януковича. Жаліє себе і злиться на тих, хто проїжджає повз.
— Мы тут их охраняем. А они не останавливаются. А у охраны сигареты кончаются. Эй! Киньте пару гривен!
— Ты что? — шиплять на неї чоловіки. — Не подставляй нас!
— А чего они?
Вона трохи поплакала. Її хлопець м’яко втішав її. Він теж маленький. Металеві коронки на передніх зубах. Вона витерла сльози рукавом. Вона, як і решта, у б/в камуфляжі.
— Вы извините меня.
Спалений вхід на стадіон «Динамо» позаду них. Зів’ялі гвоздики на барикаді поруч. На обличчях відблискує вогонь з металевої бочки. Саме тоді мені вперше згадуються «Знедолені» Гюґо.
Засланий козачок
Вписатись у якусь із сотень виходить не зразу. Стандартна відмова:
— Та тут стільки козачків засланих. І провокаторів.
Нарешті, показавши паспорт із пропискою, я вписався як земляк у коломийський намет — знаменитий тим, що прямо на Майдані вони насадили цибулю й моркву, а потім постійно тролять усіх, що невдовзі заведуть на Майдані свиней.
Приходжу вночі. Сотниця Люба розписує мене на чергування з іще трьома хлопцями.
Коломияни називають сотню «коломийською», проте зі мною на барикаді — будівельник Валера з Запоріжжя, студент-програ-міст Павло з Полтави та ще Сергій з Черкащини. А наш зв’язковий на рації біля намету — вірменин Азат. Ми бачимо відблиск його вогню за сотню метрів від барикади. Кілька разів Азат приходить до нас, бо йому там самому нудно, а тут нас четверо.
Кожній сім'ї' потрібен робот
Перший час неспокійно. Спершу на вуха сідає дід із білою бородою, який закликає знов іти на Раду й цього разу спалити її: «І то я не один такий». Валера з Запоріжжя врешті не витримує:
— Діду, вибачте, але не *біть мізки.
— Я не один такий! Дайте сигарету.
Сигарети — нав’язлива тема всі ці дні. Якщо їжа є, то сигарет постійно бракує.
Дід іде, закуривши. Але відразу з’являється чоловік у пальті з широкою усмішкою.
— Смотрите на него, — показує вдалину. — Что алкоголь с человеком делает. А можно, я вам стих расскажу?
Вірш виявляється довгим. Він про Ісуса. І це ще нічого. Бо потім чоловік розповідає, що кожній сім’ї потрібен робот, і цю інформацію треба донести до Верховної Ради.
Ми нарешті спроваджуємо й цього, але приходить старший чоловік із алюмінієво-пластиковим костуром.
— Теж вірш будете розказувати?
— Ха... А что, был и такой? Нет. Я разрабатываю законопроекты...
Після другої години ночі стає тихше.
Попри відносно теплу ніч, бочка з вогнем дуже потрібна. Інших дров немає, тому потрохи палимо барикаду: в ній багато напівоб-горілих дощок. Треба тільки дивитись, аби на дошках не було гуми, бо сильно димітиме.
Обгорілий Будинок профспілок — гарне тло для нічних історій.
Чорний «майбах» і хорори Майдану
Ми не спимо вже довго, а у Валери з Запоріжжя гіпнотичний голос. От і пригадуються ешелони розстріляних робітників у «Ста роках самотності».
— Небесна сотня — це як мінімум небесна тисяча, — каже Валера.
— Я сам бачив, як по Інститутській вниз текла річка крові, — дивиться мені в очі студент Павло.
Вони вірять у те, що кажуть.
Сергій з Черкащини тільки тріщить у пітьмі деревиною, а тоді приносить нові дошки. Спалахують іскри.
Ще є історія про Одноногого Тіхаря, який три місяці жив в Українському домі:
— А тут приходить лікар і давай його по мордяці лупити. Ми такі: «Ви що, інваліда?» — «Та він такий інвалід, як ти чи я!» Словом, це був тіхарь ментовський, він просто худий дуже, дві ноги в одну штанину запхав.
— Ну, це діла давно минувші, — каже полтавець Павло. — А щас тут знаєш, шо твориться. Чув уже?
Я киваю. Вже третій день чую про розбірки між собою, про «кількох убитих щоночі» і що «позавчора хоронили одного».
— Чому ж ніхто не знає?
— А ти бачив тут хоч одного мента?
Вони вірять, що влада навмисне приховує інформацію про вбитих на Майдані вже після революції. З тим, аби потім оприлюднити всі факти, виставити їх терористами і провести повну зачистку.
— Тільки останні три ночі підозріло тихо, — каже Валера.
(Почута від стількох людей історія про вбивства мене дуже турбуватиме. Міліції, звісно, на Майдані немає, але лікарі «швидкої» постійно чергують у медпунктах у КМДА й Українському домі. Після побаченого на власні очі епізоду в КМДА я все ж запитаю у кількох лікарів, чи не було в останні тижні вогнепальних поранень. Відповідь: «Слава богу, ні!»)
