Зовнiшня канва переказу не становить особливоi та?мницi й сюжет його, блукаючи мiж тiнями Iвана-Богословського та Стефанiвського вiвтарiв, стомлено наголошу?, що крiм встановлення хреста й пророцтва о виникненнi Киiва Андрiй Першозванний передав одному з мiсцевих волхвiв та?мний знак або, скорiше, заповiтний замiр. Знання о цьому замiрi передавалось вiд поколiння до поколiння, доки воно не зробилось ?диним скарбом преподiбного Антонiя, котрий десь на початку XI столiття оселився в однi?i з печер на околицi Ки?ва. Там у печерi вiн i заклав його бiсам, шо дуже голосно та нестримано оплакували своi колишнi силу та славу - тужливим виттям вони вiдвертали святого вiд старанних молитв. В обмiн на спадок апостола бiси, присягаючись на Святому Письмi, обiцяли Антонiю навiдуватися до нього на протязi 36 рокiв тiльки чотири раза на рiк: у нiч на передоднi Рiздва, на Масницю, в нiч на Iвана Купала та ще один раз, коли це iм буде до вподоби. Пiд час тих стричань Антонiй мав нагоду перевiрити цiлостнiсть закладенного майна i був зобов'язан величати бiсовi души iх колишнiми iменами: Перун, Велес, Хорс, Дажьбог, Стрибог, Сiмаргл, Мокошь, Сварог, Ярила, Кострома, Триглав, Hавь. Крiм того йому приходилось смиренно витерплювати бешкет, зчиня?мий нечистими, але, слава Творцю, з першими пiвнями гостi починали збиратися до Пекла, запалюючи в очах благого надiю на забуття у сiрому ковбанi ранкового сна.
У вiдведений бiсами час Антонiй та його спадко?мцi повиннi були у досконалiстi освоiти науку позбавлення вiд пiдступiв злих духiв, бо по закiнченню 36 рокiв кожного, кому стукне у голову вимогати повернення залогу, очiкувала нелегка з нудотою доля. Протягом тринадцяти ночей на нього чекали шаленi iспити, якi вiн мусив скласти дванадцяти розлютованим викладачам з Пекла, чия лютiсть була схожа з чергою розбурханих хвиль: перша i найменьша з них уселя? у серця тих, хто зазнав гибель човна, тваринний жах, остання ж, повстающа з морськоi безоднi згубною стiной, позбавля? розуму.
У цi?й, роздира?мой просоленими вiтрами та не менш соленими лайками морякiв, точцi по сутi й обрива?ться легальний слiд, облишений багато столiть тому апостолом. А далi не в мiру допитливих шукачiв пiдстерегають на стежках, що пiтляють до лiгвища iстини, привиди полянських Iдолiв та страхiття древлянських нетрiв - зачарованi у свiй час християнськими обрядами та спорудами, вони майже тисячелiття вiрою та правдою служать у мiсцевому вiддiленi пекельноi канцелярii, охороняючи вiд зайвих поглядiв не дуже свiтлi агiографiчнi сторiнки.
Пiд час сво?i приховано-дослiдницькоi дiяльностi ми набули тому прямi докази. Один з наших спiвробiтникiв зумiв майже упритул наблизитися до вивча?моi реликвii. Мудро використовуючи рiзнi заходи, як то divide et impera, veni, vidi, vici, ad usum internum, deus nobis haec otia fecit, carpe diem, per vias rectas, pfuiteufel! tiens, quel petit pied, dolce far niente, fuocoso, furioso, grazioso, fuck off & die13 та тощо, вiн домовився, щоб його разом з пiвнiчними злиднями заманили до примiщення монастиря, де у ночi повинне було вiдбуватися та?мництво, пов'язане путами ?диноi хвороби з метою дослiджень. Hапередоднi цього вирiшального експерименту вiн, мов би вiдчуваючи, що по ньому плачуть жахливi та нездоланнi випробування, зробив невелику доповiдь. Головним висновком з якоi було ствердження того, що у пiдземеллi Ки?во-Печерськоi лаври набула притулок мiсцева погань, яка вже немала змоги в iнших мiсцях протистояти натиску iнороднiх демонiв. Тiльки тут, прикриваючи своi не достатньо потворнi вигляди та вчинки саваном, витканим з вкрадених у ченцiв молитв, вона мала нагоду зберегти сво? тлумачення пекельних тортур. Це, досить сумнiвне, як менi тодi здавалось, припущення доповiдач безпосередньо пов'язував з Печерською нiчною реликвi?й, iснування котроi на той час ще не було доведено (де-хто, навiть з ким ми працювали бiк о бiк, не визна? ii iснування й зараз). Hа його думку, реликвiя була тим засобом, за допомогою якого ченцi вже багато столiть боронять рiдних бiсiв вiд чужинцiв. Так це чи не так остаточно з'ясувати не вдалося, хоча надiя на перемогу i досi щось собi там щебече. Hа жаль майже нiхто не чу? цей зворушливий клекiт.
Ми були на вiдстанi одного хромаючого на лiву ногу кроку вiд розгадки та?мницi, але вона прослизнула повз нас, дурманючи прагнучi зори пухнатими переливами ii хвоста. Ми самонадiянно намагались прокотитись по задвiр'ям всесвiту на кометi, чия тра?кторiя польоту майже повнiстю збiгалась з дорогою до пiвдня Раю. Я не знаю, чи треба вважати наши утрати за великими: так i не розгадана та?мниця, божевiльний, приречений раз у раз приторкатися до чогось прекрасного й одночасово розтлiваючого розум, розпач та зневiра у спiльну справу серед колишнiх однодумцiв, задушливий сон, що з того нещасного дня прокрався до мого життя. Вiдверто кажучи, менi зараз глибоко байдуже все те, що трапилось з нами пiд час протистояння легiонам, приховуючим палац iстини у шелестi своiх крил. Все, що сьогоднi повнiстю займа? моi думки - це сон. Майже кожноi ночi вiн намага?ться зiпсувати мене, а в ранцi безслiдно зника?. Де шукати його слiд? Хоча б якийсь натяк на слiд, повинний обов'язково залишитися на кордонi двох вимiрiв, коли вiн пробира?ться до мого лiжка з того боку зеркального скла. Я навiть розрiзняю мотив, кожного разу супроводжуючий вторгнення сну. Якщо перекласти роз'iдаючу по вечорам мiй слух мелодiю на слова, то перед очима виникне декiлька безумних рядкiв, прикрашених рожевою плямою з-пiд пера психiчно хвороi Алiси: Останнiй дощ - не може бути вже дощом Дивись як просто спокiй в ньом надбати Якщо повiриш в те що завтра буде новий день Тодi так легко назавжди зникати... Ах, тiльки б не зникала вiчна нiч Менi зда?ться розум бiльш не володi? домом Дивись як ся? iм бурхливим свiтлом гра в сво? життя Hа сiрой стiнцi поза склом-iзго?м... МАЯЧHЯ вiрус якоi менi дiстався в однi?й упаковцi з божевiльним звiтом, що ще чека? на вас. Але вам його пiд мутнi зори пiдсунуть iншi - у них це гарно виходить. Я же мрiю позбутися й найменьшоi згадки про ту розповiдь, де слини бiльше нiж слiв.
Я дотепер бачу, як через пагорби губ, минуючи лежбiще волоскiв на пiдбороддi, перловоцвiтнi гибриди слiв та слини зникають у майбутньому - авже ж чи не в цьому прихован ключ до всього того, що залишилось нам у розкладаючу спадщину; до божевiлля та лабiринту, чиiми хiдниками я певно приречен вiчно блукати у пошуках вислизаючих образiв нестерпного сновиддя. кдине, що якось мене турбу? поза нiчними гратами, це питання: один я, чи хтось ще застряв у тому чортову лабiринтi?
Совершенно справедливо иной пытливый читатель может задаться вопросом: а все же какое отношение это не без патетической оскомины вступление имеет к Иоанну Богослову? Увы, на этот вопрос у нас нет исчерпывающего в своей убедительности ответа. С другой стороны, такой ответ вряд ли уместен, когда речь идет о столь хрупком и вычурном предмете, как сон. Поэтому, лучше всего предоставить возможность самому читателю в зависимости от его наглости и аппетита найти нужный или совершенно непригодный ответ.
Что может быть хорошего в Риме? Тонконравное чтение под сладостные напевы послеобеденных кифар, когда сытная тяжесть в нижней части живота требует эстетических услад, а кто еще может сравниться с римскими краснобаями в умении приготовить изысканное литературное блюдо. Чтец - худосочный иудей, рыжеволосый и небритый, кривляка да к тому же картавит, но публике по душе его извращенное чтение. Мужи улыбаются, женщины ласкают им гениталии, картавые бредни создают неповторимую обстановку для орального секса. Hо вот распорядитель бьет в барабан: довольно. Чтеца изгоняют палками, на смену кифарам пробуждаются яростные тремоло литавр, с первыми звуками которых темнокожие рабыни наполняют кубки вином и пред взорами воспрянувших от литературного дурмана гостей предстают семь дев, семь божественных танцовщиц. С каждой секундой натиск литавр становится все неистовее, но танцовщицы словно оглохли их движения совершенны, плавны и трогательны - они воскрешают позабытые волнения любви.
Чтеца на кухне потчуют от щедрот праздничного застолья. Он ест с удовольствием, совсем не заботясь о том, чтобы не уронить в глазах кухонной челяди и прочего сброда свое высокое звание жрец искусства. Жир стекает по его небритым щекам, оставляя многочисленные пятна на и без того грязном одеянии. Римская кухня - предтеча христианского Ада - наполнена с избытком нестерпимой вонью, дикими воплями, ругательствами всего мира, изощренными пытками, садистскими рецептами, дымящейся кровью, гниющими потрохами, человеческими уродствами, злобой и ненавистью во всех ее ипостасях. У печей, то скрывая, то открывая желтое пламя, снуют маленькие чертенята, покрытые потом, хмельные и очумелые от резких запахов, вина и побоев. Дневной свет откуда-то с недоступных небес врывается двумя потоками через высокие оконца, пронзая закопченное пространство кухни и там, где потоки сходятся, плывет, медленно вращаясь, облако дыма от горящего угля и горелого жира.
Хотя и за этими стенами жизнь столь похожа на будущее всех преисподних. То, отчего невозможно бежать. Hо я снова и снова пытаюсь с настойчивостью белой ослицы. Империя - страна для дураков, тогда зачем ты здесь? Среди застывших мраморных изваяний и оживших по мановению злой воли кусков мяса с блеклыми глазами. Hад всем этим знак чресл, манящий твои губы. Они шарят в пустоте, ища запах столь же идеальный, как пароский мрамор, и отвратительный, как гниющая плоть. Hо губы лишены обаяния, и потому никто и ничто не желает восхитить тебя тончайшим ароматом. За это стоит выпить. Hесколько глотков терпкой неги, очень похожей на вино моей земли. Когда-то в давние времена она была твоей, пока не пришел он и не лишил родину девственных покрывал. Признайся, ты возликовал, призрев ее срам - обольстительный в своей неприкрытости.
