Відтоді, як Тамакі Оцука покинула цей світ, Аомаме не знайшла людини, крім Аюмі, до якої відчувала хоч якусь дружбу. Та, на жаль, цій дружбі настав кінець. Аюмі була поліцейським, а Аомаме — серійним убивцею. Переконаною в своїй правоті, сумлінною, але все-таки вбивцею, з юридичного погляду, безперечно, злочинцем. Аомаме належала до тих, кого арештовують, а Аюмі — до тих, хто арештовує.
Тому, хоча Аюмі домагалася глибшого зв'язку, Аомаме, згнітивши серце, мусила їй відмовити. Якби між ними встановилися дружні стосунки, які не обходяться без щоденного спілкування, то виникли б різні суперечності й промахи, здатні обернутися для Аомаме смертю. Загалом Аомаме була щирою і відвертою. Не могла підтримувати з кимось чесних стосунків і водночас приховувати щось важливе й брехати. Такий стан породжував в її душі небажаний розлад.
До певної міри Аюмі, мабуть, розуміла, що Аомаме тримає в собі якусь особисту таємницю, а тому навмисне зберігає певну відстань між нею і собою. Аюмі мала чудову інтуїцію. Під її награною відкритістю приховувалася м'яка, уразлива чутливість. Аомаме про це знала. Можливо, через її захисну позицію Аюмі почувалася самотньою, відкинутою, відстороненою. Від такої думки в неї, напевне, кололо в грудях.
І от Аюмі вбито. Мабуть, у місті вона познайомилася з невідомим чоловіком, разом з ним випила спиртного й подалася до готелю. І там у темному номері почалася вигадлива сексуальна гра. Із кляпом у роті й пов'язкою на очах. Аомаме уявила собі, як чоловік стискає шию жінки пояском купального халата й, стежачи, як вона мучиться, збуджується і кінчає. Однак цього разу чоловік потягнув поясок надто сильно. І те, що мало скінчитися, не скінчилося.
Напевне, і сама Аюмі побоювалася, що коли-небудь таке може статися. Вона регулярно потребувала бурхливого сексу, її організм (і, можливо, душа) прагнув цього. Однак обзавестися постійним коханцем вона не хотіла. Стабільні людські стосунки її гнітили й непокоїли. Тому вона віддавалася сексу з випадковими чоловіками, які їй підходили. І в цьому була схожою на Аомаме. Але, на відміну від Аомаме, мала схильність заходити в сексі надто далеко. Загалом її вабив ризикований, шалений секс. Може, вона підсвідомо хотіла, щоб їй завдавали болю. Аомаме була іншою — обережною й нікому не дозволяла над собою наруги. А якби таке трапилося, то вона, напевне, чинила б завзятий опір. А от Аюмі мала схильність погоджуватися на будь-які забаганки партнера. Натомість сподівалася від нього якоїсь віддяки. Небезпечна схильність. Адже йшлося про випадкових чоловіків. Заздалегідь не було відомо, які, власне, в них примхи й нахили. Звісно, Аюмі знала про таку загрозу. А тому відчувала потребу в такій надійній спільниці, як Аомаме. Людині, яка її зупинить і пильно оберігатиме.
Аомаме також потребувала Аюмі, наділеної здібностями, яких сама була позбавлена. Мала відкриту, веселу вдачу, що заспокоювала Аомаме. Була привітною, до міри допитливою, по-дитячому жвавою, цікавою в розмові. З великими грудьми, що приваблювали чоловіків. Поряд з нею Аомаме могла похвалитися хіба що таємничою усмішкою. Чоловіки хотіли знати, що, власне, в ній ховається. У цьому розумінні вони разом становили ідеальну комбінацію непереможних секс-машин.
«За будь-яких обставин я мусила б сприймати її прихильніше, — думала Аомаме. — Мала б розуміти її настрій і міцно стискати в обіймах. Саме цього вона прагнула. Безумовного сприйняття і міцних обіймів. Заспокоєння хоч на короткий час. Та я не змогла відповісти на її бажання. Давався взнаки сильний інстинкт самозахисту, а крім того, побоювання, що тим самим оскверню пам'ять про Тамакі Оцуку».
І от Аюмі сама, без Аомаме, подалася на вулиці вечірнього міста і там була задушена. Із справжніми наручниками на руках, з пов'язкою на очах і з кляпом у роті, зробленим з панчіх або нижньої білизни. Сталося те, чого сама Аюмі завжди побоювалася. Якби Аомаме ставилася до неї приязніше, то, може, того дня вона не вирушила б у місто сама. Подзвонила б і, напевне, запросила б із собою Аомаме. І тоді обоє в безпечнішому місці, контролюючи одна одну, віддалися б в обійми чоловікам. Та, мабуть, Аюмі соромилася Аомаме. А сама Аомаме ні разу їй не телефонувала, щоб запросити на еротичні розваги.
Приблизно о четвертій ночі, не витримавши самотності, Аомаме взула сандалії і вийшла з дому. У самій безрукавці й шортах безцільно блукала досвітнім містом. Хтось окликав її, але вона навіть не оберталася. Поки ходила, відчула спрагу, а тому зайшла у крамницю цілодобового обслуговування, купила пакет помаранчевого соку й випила за одним разом. Повернувшись додому, знову якийсь час плакала. «Я любила Аюмі, — думала вона, — більше, ніж мені здавалося. Якщо вона хотіла до мене пригорнутися, то нехай би так і робила».
Наступного дня в газеті з'явилася стаття під назвою: «Задушення жінки-поліцейського». Поліція з усіх сил розшукує чоловіка, який зник з місця злочину. За даними газети, її колеги розгубилися. Аюмі, яку всі навколо любили, була життєрадісної вдачі, відповідальна й активна в роботі, мала великі досягнення як поліцейський. її рідня, передусім батько і старший брат, служили в поліції і дорожили родинними узами. Усі вони приголомшені й не розуміють, як таке лихо могло статися.
«Ніхто нічого не знає, — подумала Аомаме. — А от мені все зрозуміло. У душі Аюмі наче утворилася велика порожнина, схожа на пустелю край світу. Хоч скільки поливай її водою, вода відразу просочується в землю. І на поверхні не залишається жодної краплі вологи. В неї не пускає коренів ніяке життя. У небі над нею навіть птахи не пролітають. Що спричинило в її душі таке спустошення, знає лише Аюмі. Та ні, можливо, і вона не знає правди. Без сумніву, одна з головних причин цієї біди — збочені сексуальні домагання, нав'язувані силою навколишніми чоловіками. Аби огородити свою фатальну душевну порожнину, Аюмі мусила сфабрикувати своє «я». І коли одна за одною зривала штучну оздобу на ньому, то опинилася перед бездонною прірвою, що зветься «ніщо». І це лише страшно висушило її душу. Та хоч як вона намагалася забути те «ніщо», воно регулярно навідувалося до неї. І пополудні після поодиноких дощів, і на світанку після пробудження від кошмарного сну. Тож у такий час вона могла віддаватися в обійми будь-кому.
Аомаме добула з коробки для взуття пістолет «НК-4» фірми «Heckler & Koch», звичними рухами зарядила магазин, спустила запобіжник, відтягнула назад затвор, загнала патрон у патронник, звела курок і, міцно тримаючи пістолет обома руками, націлилася на одну точку в стіні. Дуло пістолета не хиталося. Руки вже не тремтіли. Аомаме, затаївши подих, зосередилась, а тоді щосили видихнула. Пістолет опустила. Поставила запобіжник. Зважила на долоні його вагу, вп'ялася очима в його тьмяний блиск. Пістолет наче став частиною її самої.
«Треба вгамувати свої почуття, — наказала вона собі. — Навіть якщо покарати її дядька й старшого брата, вони, мабуть, не зрозуміють, за що їм така кара. Тепер уже Аюмі не вернеться. На жаль, рано чи пізно таке мало статися. Аюмі повільно, але невідворотно наближалася до центру смертельного вихору. Навіть якби я вирішила ставитися до неї тепліше, ніщо не змінилося б. Перестану плакати. Треба ще раз узяти себе в руки. Найголовніше — віддавати перевагу правилам, а не своїм емоціям. Як казав Тамару».
«Кишеньковий дзвінок» пролунав уранці, на п'ятий день після смерті Аюмі. Слухаючи по радіо останні новини, Аомаме кип'ятила в кухні воду для кави. «Кишеньковий дзвінок» лежав на столі. Аомаме глянула на телефонний номер, що висвітився на маленькому екрані. Номер був незнайомий, але, безсумнівно, його прислав Тамару. Вона підійшла надворі до найближчого телефону-автомата й набрала присланий номер. За третім гудком слухавку взяв Тамару.
— Ви готові? — запитав він.
— Звичайно, — відповіла Аомаме.
— Повідомлення від мадам. О сьомій сьогоднішнього вечора бути у фойє головного відділення готелю «Окура». Готовою до звичної роботи. Вибачте за поспішність, але конкретної домовленості про зустріч досягнуто в останню хвилину.
— О сьомій сьогоднішнього вечора, у фойє головного відділення готелю «Окура», — машинально повторила Аомаме.
— Я хотів сказати, що молюся за вашу удачу, та, напевне, така молитва вам не допоможе.
— Бо ви людина, яка не покладає надії на удачу.
— Навіть якби й покладав, добре не уявляю собі, що це таке, — сказав Тамару. — Бо ще ніколи не бачив.
— Можете не молитися. Натомість я прошу вас зробити одну річ: доглянути в моїй квартирі карликове каучукове деревце. Бо я не встигла ним розумно розпорядитися.
— Погоджуюсь.
— Дякую.
— Доглядати каучукове деревце набагато приємніше, ніж кота чи рибок тропічних морів. Більше прохань нема?
— Нема. Рештою я розпорядилася.
