Аомаме помацала рукою груди під безрукавкою. Вони були такими, як завжди. Схожими формою на хлібини, що неоднаково набухали із замішаного борошна. До того ж розміри лівої і правої грудей дивно різнилися. Аомаме хитнула головою. «Байдуже! Все-таки вони мої», — подумала вона.
«Що ще, крім грудей, у мене залишиться? Звичайно, спогад про Тенґо. Відчуття дотику його руки. Шалене тремтіння серця. Жадоба опинитися в його обіймах. Навіть якщо я стану іншою людиною, прихильність до нього мене не покине. Тим я сильно відрізняюся від Аюмі, — міркувала Аомаме. — В серцевині мого єства немає порожнечі. Запустіння, безводної пустелі. В його центрі — кохання. Я не перестаю думати про десятирічного хлопця на ім'я Тенґо. Про його фізичну силу, розум і доброту. Його тут немає. А коли так, то його тіло не старіє, а невисловлені обіцянки не порушуються».
Теперішній, тридцятирічний, Тенґо в душі Аомаме не був реальним Тенґо. А, так би мовити, лише гіпотезою. Можливо, витвором її уяви. Він усе ще зберігав тодішню фізичну силу, розум і доброту. І тепер мав по-дорослому товсті руки, широкі груди й міцного прутня. Коли Аомаме бажала, він завжди був поряд. Міцно стискав її в обіймах, гладив волосся й цілував. У кімнаті, де вони обоє перебували, завжди панувала темрява, тож його постаті не бачила. У цій пітьмі лише світилися теплом його очі. В їхній глибині перед нею відкривалися картини світу, яким його Тенґо сприймав.
Якщо іноді Аомаме нестерпно хотіла спати з чоловіками, то, можливо, тому, що прагла якомога чистішим зберегти його образ, виплеканий в її душі. Мабуть, завдяки нестримному сексу з незнайомцями хотіла звільнитися від фізичної жаги й після того перебувати з ним у спокійному світі наодинці, необтяженою ніякими клопотами. Напевне, цього вона прагла.
У таких роздумах про Тенґо того пополудня минуло кілька годин. Аомаме сиділа в алюмінієвому кріслі, що стояло на тісній веранді, поглядала на небо, слухала гуркіт автомашин та, іноді обриваючи листя з убогого каучукового деревця, згадувала про Тенґо. На небі ще не було видно Місяців. Вони мали з'явитися через кілька годин. «Де я буду завтра в цей час? — думала вона, але не здогадувалася. — Та це дрібниця. Головне, що Тенґо є в цьому світі».
Аомаме востаннє полила каучукове деревце, а тоді поставила на програвач грамплатівку із «Симфонієтою» Яначека — єдину, яку собі залишила. Заплющивши очі, слухала музику. І уявила собі, як рівнинами Богемії гуляє вітер. «Як було б чудово прогулятися там удвох», — подумала вона. Звісно, вони трималися б за руки. Пролітаючи над землею, вітер безшумно колисав м'якою зеленою травою. Аомаме відчувала у своїй руці тепло його руки. Ця картина поволі гасла, як щасливий кінець кінофільму.
Після того Аомаме лягла на ліжко й, згорнувшись калачиком, заснула на півгодини. Сну не бачила. А коли прокинулася, стрілки годинника показували половину п'ятої. Із яєць, шинки й масла, що залишилися в холодильнику, приготувала яєчню. Напилася з пакета помаранчевого соку. Після денного сну тиша видалася на диво гнітючою. Увімкнула радіо — з нього полинув концерт Вівальді для дерев'яних духових інструментів. Флейта «піколо» виводила бадьорі трелі, схожі на пташине щебетання, і, здавалось, тільки підкреслювала нереальність навколишньої дійсності.
Прибравши посуд, Аомаме прийняла душ і переодяглася у вбрання, що кілька тижнів тому приготувала для цього дня. Просте й зручне. Темно-сірі бавовняні штани й білу, з короткими рукавами блузку без жодних прикрас. Волосся — зібране докупи й пришпилене гребінцем. Жодних аксесуарів. Знятий одяг не поскладала, як звичайно, у коробку для прання, а запхала у вініловий пакет. Тамару сам ним розпорядиться. Аомаме старанно підстригла нігті, довго чистила зуби. Прочистила вуха. Підрівняла ножицями брови, легенько протерла кремом обличчя, шию трошки оббризкала туалетною водою. Перед дзеркалом з різних боків перевірила обличчя. Узяла спортивну сумку з емблемою «NIKE» і подалася до дверей.
На порозі востаннє озирнулася назад і подумала, що більше сюди не вернеться. Від цієї думки кімната стала ще жалюгіднішою. Схожою на в'язницю, що замикається зсередини. Без жодної картини, без вазона з квітами. Залишилося на веранді тільки каучукове деревце, яке вона купила на розпродажі замість золотих рибок. Не йняла віри, що прожила тут стільки років, не відчуваючи особливого невдоволення і сумнівів.
— Бувай! — тихо проказала вона на прощання. Не до кімнати, а до себе самої.
Розділ 6
(про Тенґо)
У нас дуже довгі руки
Після того якийсь час навколо Тенґо нічого не відбувалося. Ніхто з ним не зв'язувався. Ніхто — ні Комацу, ні Ебісуно-сенсей, ні Фукаері — не прислав чогось схожого на повідомлення. Можливо, всі вони забули про нього й подалися на Місяць. «Якщо це справді так, то я не маю нічого проти, — подумав він. — Е ні, так просто все не минеться. Ні на який Місяць вони не вирушили. У них роботи по горло, всі дні вони зайняті, а тому просто не мають ані часу, ані бажання спеціально про щось повідомляти».
Як повчав Комацу, Тенґо намагався щодня читати газети. І принаймні в них уже не знаходив статей, пов'язаних з Фукаері. Газети активно писали про те, що «сталося», але пасивно ставилися до того, як «розвивалися події потім». Тому своїм мовчанням засвідчували, що «наразі нічого особливого не відбувається». Про те, як висвічували цю подію телебачення і передачі новин, він не міг знати, бо не мав дома телевізора.
Що ж стосується тижневиків, то майже всі вони подавали матеріал про цей випадок. Однак Тенґо їх не переглядав. Тільки в рекламі тижневиків, надрукованій в газетах, натрапляв на такого роду сенсаційні заголовки, як-от: «Правда про загадкове зникнення красуні-письменниці, авторки бестселера», «Куди зникла Фукаері (17 років), авторка "Повітряної личинки"?», «Приховане походження зниклої юної письменниці». У кількох оголошеннях містилася навіть фотографія Фукаері, знята під час прес-конференції. Що там було написано, його, звісно, не цікавило, тому, витрачаючи гроші, скуповувати тижневики не мав охоти. Якби в них друкувалось щось важливе, то, напевне, Комацу відразу подзвонив би. А позаяк той мовчав, то це означало, що поки що нічого нового не сталося. Інакше кажучи, люди не звернули уваги на той факт, що в «Повітряної личинки», можливо, є автор-привид.
Судячи із заголовків, наразі ЗМІ зацікавилися тим, що батько Фукаері був колись відомим активістом екстремістської групи, що Фукаері виховувалася у відірваній від світу громаді в горах префектури Яманасі, що її теперішній опікун (колись відомий діяч культури) — Ебісуно-сенсей. Поки ніхто не знав, куди ділася вродлива загадкова юна письменниця, її «Повітряна личинка» незмінно залишалася серед бестселерів. Найбільшу увагу громадськості привертали до себе статті саме про це.
Проте якщо зникнення Фукаері розтягнеться надовго, то, можливо, ширше розслідування супутніх обставин стане лише питанням часу. А якщо так, то справа може трохи ускладнитися. Скажімо, якщо хтось поцікавиться школою Фукаері, то з'ясує, що через нездатність до читання вона майже не відвідувала її. Можливо, тоді на поверхню спливе рівень її знання рідної мови й шкільні твори (якщо вона щось таке писала). І, очевидно, виникне сумнів: «Та хіба дівчина, що має труднощі з читанням, може написати такий досконалий текст?». І тоді не треба геніальної уяви, щоб висунути гіпотезу: «Можливо, хтось сторонній доклав до цього рук?»
Звісно, такий сумнів передусім зародив Комацу. Бо як відповідальний редактор «Повітряної личинки» організував її видання. Від початку до кінця він вдавав, що нічого не знає. З незворушним виразом обличчя, мабуть, заявить, що лише передав на конкурсну комісію надісланий твір і до його написання непричетний. Усі редактори з довголітнім стажем більшою чи меншою мірою на таке здатні, а Комацу, навіть не міняючись на обличчі, вмів говорити зовсім не те, що думав. Після того він одразу подзвонить Тенґо й скаже щось у такому дусі: «Слухай, Тенґо-кун, мало-помалу під нами почала земля горіти!» Причому таким награним тоном, ніби тішиться неприємним клопотом.
Тенґо відчував, що, можливо, Комацу й справді радіє. Іноді здавалося, начебто він мріяв про провал їхнього плану. Може, в глибині душі прагнув, щоб повне розкриття плану призвело до гучного, соковитого скандалу, який усіх причетних розмете по всіх усюдах. Чогось подібного можна було сподіватися від такої людини, як Комацу. Та водночас він залишався холоднокровним реалістом. Відкладав кудись свою мрію і так просто не переступав межі, що вела до провалу.
А що, як Комацу розраховує лише на те, щоб самому вижити? Тенґо не знав, яким чином цього разу той думає вибиратися із заплутаної ситуації. Можливо, будь-яку річ — підозрілий скандал чи провал їхнього плану — вміло використає на свою користь. Стріляний горобець. Не йому осуджувати Ебісуно-сенсея. У всякому разі, якщо на небокраї почне з'являтися хмарка сумнівів щодо написання «Повітряної личинки», то Комацу обов'язково зателефонує. У цьому Тенґо майже не сумнівався. Досі Тенґо був для Комацу зручним і корисним знаряддям, а тепер став і його ахіллесовою п'ятою. Якби Тенґо вибовкав усю правду, то, безсумнівно, Комацу опинився б у скрутному становищі. Тож не рахуватися з ним не можна. Тому варто дочекатися дзвінка від Комацу. А поки його не було, то це означало, що земля під ногами ще не горить.
